А моя – на мітингу

Про гендерні ролі в країні і надихаючі для світу історії…

На мітингу проти закону №4555  у Львові повно молодих людей і трошки старих. Стріт-фешн блогерка фотографує луки, в яких народ ходить на протести – багато стильних образів. Майже кожна людина – з картонкою з оригінальним слоганом. Поміж тим помічаю, що акцію багато фотографують, це все чоловіки-фотографи, а от знайшлась і телевізійна група: обидві – жінки:  репортерка та операторка. На мікрофоні – лого Суспільного.

Півроку тому разом з організацією, що документує досвіди українок і українців, Postbellum Ukraine, ми робили школу для відеооператорок: у галузі, де здебільшого працювали чоловіки, нині забракло робочих рук. Перед початком навчання викладач з великим стажем роботи на телебаченні мені казав: жінки не хочуть тягати і розкладати важку техніку. Ми зібрали більше 100 заявок на навчання, і переконались – їм лише дай можливість.

Операторки, а також продукт роботи з відео – рекламний ролик Азова – змусили мене подумати, як змінились гендерні ролі в України з часів повномасштабного вторгнення, і які перспективи перед нами відкриваються далі: відкочуємось назад до патріархату чи настає доба фемінізму?

Треба окреслити світовий контекст: у світі відбувається консервативний поворот і відкат у питаннях гендерної рівності. Це неминуче впливає і на нашу країну, але поки що в Україні склалась дуже специфічна і ситуація.

Масова мобілізація, суспільний тиск на чоловіків і загроза життю призвели до серйозних зсувів у гендерному ландшафті країни. У багатьох галузях, де раніше домінували чоловіки, тепер з’являються жінки: вони відкривають бізнеси, освоюють будівництво, йдуть водійками публічного транспорту (автобуси, тролейбуси і навіть метро). Це, з одного боку, стало логічним продовженням боротьби українських жінок за доступ до професій: роками працювали програми підтримки жіночого лідерства і підприємництва, а у 2018 році скасували заборону на керування транспортом та низку інших спеціальностей. Водночас – очевидно, звільнились робочі місця.

Інший зсув — поява категорії чоловіків, які стали більше працювати віддалено або просто «залишаються вдома», щоб уникнути мобілізації. Це створює нові моделі «домашності», нові типи ролей, які ще кілька років тому здавалися неможливими. У англомовному контексті «ті, що залишаються вдома» супроводжується виключно словом «мама» («stay at home mom»). Це гендерна модель консервативної дружини і матері, першочергова мета якої – дбати про сім’ю. Натомість в сучасному українському контексті, як яскраво продемонстровано в ролику Азова, жінка стає публічною годувальницею.

Якщо думати про роль обох жінок – в англомовному і українському контексті – то вони обидві все ще займаються репродуктивною роботою втім: забезпечують потреби відновлення сили і психологічного добробуту своїх чоловіків. Але це вже значно відмінні ролі. Жінка, яка вільно і самостійно пересувається, має свободу контактувати з іншими у великому місті, а ще й виїжджати за кордон, отримує більше можливостей, свободи, емпансипації і, зрештою, – свободу не підкорятися волі чоловіка. Саме через це мізогінні авторитарні режими обмежують право жінок на самостійне пересування.  

Чоловіки, що підлягають гендерному тиску щодо захисту країни і мобілізації, водночас проживають нові форми вразливості, страху насилля та смерті. Ті, що раніше контролювали інших, тепер самі перетворились на групу, права яких жорстко регламентовані і контрольовані, причому в країні, яка декларує себе демократією. Чи отримують вони належну для адаптації підтримку в цих, нових для них, умовах? І наскільки почуваються в праві говорити про своє страждання? Ця ситуація спонукає до винаходу механізмів взаємовиручки, які безпосередньо пов’язані з різницею гендерованих умов. Визнання горя, страху і робота з емоціями перетворюється для українських чоловіків не просто на модний тренд, а на практику, яка потрібна для виживання.

Натомість нова роль, в якій знаходять себе жінки, – це боротьба за права своїх чоловіків. Мітинги за звільнення з полону, кампанії за чіткі строки служби, адвокація за амуніцію або реформу армії, звернення до інстанцій, аби добитися справедливості для конкретного свого чоловіка – це публічна і політична роль, яку сьогодні вперше змушені освоїти багато жінок. Жінкам не так страшно говорити на контраверсійні теми, критикувати армію і владу, і виходити на публічні акції. У цьому також є піклувальна функція, однак репродуктивна місія розширюється тут з меж сімейної ячейки на рівень країни і більше.

Ми спостерігаємо в режимі live втілення слогану з феміністичних маршів «Плануй долю країни, а не обіднє меню».

Передумовою для цих історій є минуле країни: менш капіталістичне, якщо порівнювати з західними сусідками. У нас сильніша культура родинної, сусідської, спільнотної підтримки. Люди визначають свій добробут через пов’язаність з іншими, і це дає жінкам мотив дбати про інтереси ближніх і плекати спільне щасливе майбутнє на противагу особистій, атомізованій емансипації, яка більш притаманна країнам розвиненого капіталізму.

Також у феміністській спільноті в Україні ми не ставимо питання «хто більше постраждали» і які наші «найвразливіші групи», аби перерозподілити ресурси. Ми бачимо в складних виборах і в боротьбі інших джерела натхнення і визнаємо вагу підтримки – на противагу порівнянню, хто краще, чи кому гірше. Наші бійці і бійчині – надихають. Ролик Азова – чарує. Навчання новій професії – уповноважує. Жінки на мітингах  – захоплюють. В їхніх діях стільки сили. Так, боротьба за ресурси і визнання існує, але поруч з ними – і співчуття, адже ми щодня бачимо, як глибоко взаємопов’язані наші життя. У цій взаємозалежності — наша етика солідарної боротьби.

Я вірю, що у нас є багато історій для світу, який прагне гендерної рівності в ці важкі часи. Тому саме тут, в Україні, сьогодні є шанс вибудувати нові меседжі, нові політичні стратегії фемінізму — такі, які не поляризують, а зшивають, які не знецінюють чужий біль, а беруть його до уваги. І які, зрештою, дають надію не тільки Україні, а й тим, хто зараз шукає, де народжується нова феміністична хвиля змін.

 Фото: Gala Kozyutynska