Хто кому допомагає? Про колоніальність у гуманітарному секторі

Волонтерка Іда Гордійчук організовувала безкоштовне харчування на вулиці. Вона помітила дивну річ: люди постійно показували їй документи перед тим, як отримати порцію їжі, хоч це зовсім не було потрібно. Доводилося пояснювати: ви маєте право на їжу, незалежно від документів. Але інші благодійні організації вимагали посвідчення особи, і це навчило людей, що допомога надається за виконання умов. Гуманітарна система перетворила взаємодопомогу на благодійність, де люди в біді мають бути вдячними за те, що їм дали.

Історія Іди (з зіну Замотка) – рідкісний випадок, коли хтось публічно говорить про те, як гуманітарна система впливає на стосунки в суспільстві та поведінку людей. Але таких розповідей майже немає. Конкретні приклади проблематики стосунків, деталі співпраці – все це або культурно унормовано, або свідомо приховано. Місцеві організації часто зобов’язані мовчати за умовами договорів. А часто їм нав’язують думку, що проблеми виникли через їхню власну некомпетентність, а не через те, що їм пропонують погані умови співпраці. Особливо складно почути голоси тих, хто взагалі не отримали допомоги – у них немає ні часу, ні мотивації боротися з системою, яка їх проігнорувала.

На поверхні залишаються лише успішні історії від більш привілейованих людей, організацій. А тим часом на форумах і координаційних зустрічах українські організації часто залишаються на узбіччі. Донори проводять дослідження для розробки програм, і під видом збору даних і оцінки потреб, вони інтерпретують слова опитаних на свій манер, викривляючи початковий зміст. А потім ці спільноти не отримують навіть зворотного зв’язку про те, як використали їхню інформацію.

Що ж не так із системою міжнародної гуманітарної допомоги? Чому вона працює таким чином? І де шукати рішення?

Відповідь варто шукати в колоніальних патернах, які дієвці «гуманітарного реагування» принесли з собою в Україну. З 2014-го, а особливо з 2022 року, до нас прийшли міжнародні організації, які десятиліттями критикують у країнах Глобального Півдня за нерівність та неефективність. Колишні колонії звинувачували своїх благодійників у «білому спасальництві», яке структурно неправильне і є шкідливим ставленням та порядком взаємодії. Україна не мала очевидних попередніх колоніальних стосунків з Глобальною Північчю, втім ми стикнулись з таким же ставленням з боку не наших колишніх колонізаторів. Структурно проблемаи у співпраці ті самі.

У світі міжнародної допомоги існує красиве поняття – «локалізація». Воно означає, що місцеві організації мають отримати не лише гроші, а й контроль над рішеннями, програмами, пріоритетами. Донори підписують міжнародні угоди про локалізацію, звітують про прогрес, створюють спеціальні координаційні органи. Але в Україні реальних змін майже не видно. Кожен донор розуміє «локалізацію» по-своєму, розробляють власні стратегії. Відповідно кожна українська місцева організація, що вписується у співпрацю, має самостійно розбиратися в усіх цих підходах. Виходить абсурдно: ті, хто виконують роботу в полі і не задоволені умовами співпраці, мають ще й вивчити спеціальну мову локалізаційної стратегії донора, аби пояснити, що саме не так, і адаптувати свої вимоги до плану роботи донора.

Гірше те, що часто локалізація стає просто маркетинговим інструментом. Міжнародні організації стверджують, що працюють «під керівництвом місцевих», але їхні штаб-квартири, де приймаються всі важливі рішення, знаходяться в Женеві чи Нью-Йорку. Або вони наймають привілейованих українців/ок, які мало розуміють реальне життя тих спільнот, яким допомагають. Виходить «локалізаційний вайтвошинг» – створення видимості змін без справжніх змін.

Де ж шукати виходу з цієї ситуації? Насамперед, вчитися на досвіді країн, які пройшли через колонізацію. Саме вони десятиліттями аналізують механізми, якими «благодійники» з Глобальної Півночі підтримують нерівність під виглядом допомоги. Вони розробили мову для опису того, що ми тільки починаємо помічати: від «білого спасительства» до критики псевдолокалізації, від аналізу привілеїв до практик справжнього перерозподілу влади.

Колишні колонізовані народи пропонують не «зміщувати владу» поступово, а зупинити колоніальний процес як такий. Наприклад, як зазначено в статті «Чому корінне знання має бути частиною локалізаційних зусиль», він донорів очікується, що вони будуть більш стриманими у пропонуванні власних рішень. Потрібно визнати, що місцеві спільноти вже мають власну владу і знання і спроможність ухвалювати рішення самостійно. Їхню силу потрібно підсилювати, а не контролювати.

Це означає конкретні речі: оплачувати час організацій на перемовини, а не тільки свій, приймати їхні шаблони договорів, а не нав’язувати свої, запрошувати представляти спільну роботу на міжнародних конференціях, визнавати критику та запити як корисні, а не як загрозу.

Україна зараз формує свій запит на деколонізацію через досвід війни. Але якщо ми зосередимося тільки на російській колонізації і не помітимо інших колоніальних патернів – у гуманітарній системі, в економічних відносинах, у форматах міжнародного партнерства – ми ризикуємо змінити одного колонізатора на інших. Справжня деколонізація починається з розпізнавання, де саме вкорінені ці відносини, і з готовності їх називати.

Якщо вам цікаво ознайомитись детальніше з моїми думками на цю тему — читайте тут.