Лобіювання в Україні та чому воно потрібне?

Тривалий час в Україні політичні рішення ухвалювалися під впливом неформальних груп та олігархів. Лобіювання відбувалося в тіні, часто супроводжувалося корупційними ризиками й непрозорими домовленостями, що підривало довіру до влади та ефективність державного управління.

Тепер ситуація змінюється: 1 вересня в Україні запрацював новий Закон «Про лобіювання». Він переводить цей процес у легальне поле, роблячи вплив бізнесу та громадськості на владу відкритим і контрольованим, а отже більш прозорим і наближеним до європейських стандартів.

Що таке лобіювання?

Слово «лобі» походить від англійського lobby «кулуари». У XIX столітті у Великій Британії та США так називали людей, які чекали в коридорах парламентів, щоб переконати політиків підтримати їхні ідеї. Звідси й поняття «лобіювання» — впливати на рішення влади в чиїхось інтересах.

Сьогодні лобіювання визначають так: це діяльність, коли людина чи організація на законних підставах намагається вплинути на рішення держави.

У цьому процесі є кілька учасників:

• Об’єкт: державні службовці або органи влади, які ухвалюють рішення.
• Предмет: закон чи інший документ, на який хочуть вплинути.
• Лобіст: людина або компанія, що представляє інтереси клієнта.
• Клієнт: бізнес чи організація, яка наймає лобіста.

У фільмі «Білявка в законі-2» головна героїня Ель Вудс вирішує змінити законодавство, щоб захистити тварин від тестування косметики. Вона зіштовхується з бюрократією та інтересами великих компаній, але замість того, щоб домовлятися «по-тихому» чи підкупати когось, Ель офіційно реєструється, знаходить союзників у Конгресі та публічно відстоює свою ідею.

Чому це вигідно Україні?

В Україні лобіювання плутають з корупцією, адже обидва явища впливають на рішення влади. Різниця очевидна: лобіювання – це законна й відкрита комунікація, коли бізнес чи громадські організації можуть офіційно просувати свої інтереси; корупція – це тіньові схеми, які ґрунтуються на хабарях, тиску чи шантажі.

Новий Закон «Про лобіювання» ставить цьому крапку. Він регламентує чесну взаємодію між владою, бізнесом та громадськістю й визначає, що саме входить у сферу лобіювання, а що ні. 

Наприклад, дипломатична діяльність, народні ініціативи на референдумах, діяльність медіа чи наукова робота – це не лобіювання. Закон закріплює ключові принципи: законність, прозорість, підзвітність, професійність та етичність. Також вводить Реєстр прозорості, де збиратиметься інформація про всіх суб’єктів лобіювання, що дозволить відстежувати, хто і з якою метою впливає на ухвалення рішень.

Переваги такого підходу очевидні:

• законність і відкритість: ухвалення рішень стає прозорим і зрозумілим;
• підтримка бізнесу: компанії можуть офіційно відстоювати свої інтереси;
• менше корупції: з’являється чесна альтернатива «сірим схемам»;
• більше довіри до влади: громадяни бачать зрозумілий механізм впливу;
• європейські стандарти: закон відповідає вимогам ЄС і міжнародним рекомендаціям.

Тобто лобіювання формує замість «сірих схем» цивілізований механізм діалогу між владою та суспільством.

Як це працює в інших країнах?

Лобіювання як офіційний інструмент впливу на політику вперше було започатковане у США. Ще в Біллі про права було закріплено право громадян звертатися до влади з петиціями, а вже у 1946 році ухвалили перший Закон про регулювання лобізму (Federal Regulation of Lobbying Act). 

Він визначив базові правила: хто може вважатися лобістом, які обов’язки має та яка відповідальність настає за порушення. Зокрема, у США встановили, що особа, яка витрачає понад 20% робочого часу на лобістську діяльність, зобов’язана офіційно реєструватися та регулярно звітувати про свою діяльність. 

Міжнародний досвід показує, що інститут лобіювання поступово поширився й на інші країни. На прикладі США свої системи створили: Німеччина (1951 р.), Грузія (1998 р.), Литва (2001 р.), Польща (2005 р.), Македонія (2008 р.), Словенія (2010 р.), Франція (2010 р.), Австрія (2011 р.). 

У різних країнах реєстрація лобістської діяльності має різний характер: у Німеччині та Франції вона є добровільною, а от у Польщі, Литві та Грузії –  обов’язковою. Це демонструє, що попри спільну ідею прозорого впливу на владу, кожна країна адаптує механізм до власного політичного та правового контексту.

Водночас сфера дії лобіювання у світі різна. Наприклад, у Канаді до неї відносять не лише вплив на закони, а й діяльність, пов’язану з отриманням грантів чи іншої фінансової підтримки від держави. У Франції лобісти можуть впливати на рішення щодо державних закупівель і концесійних контрактів, в Ірландії на підготовку законопроєктів, а також розподіл грантів, позик чи державних контрактів. У Великій Британії лобіювання охоплює рішення уряду стосовно будь-яких угод, грантів, ліцензій чи фінансової допомоги.

Таким чином, лобізм став невід’ємною складовою демократичних процесів у багатьох країнах світу. Попри відмінності у регулюванні, всі вони дотримуються одного принципу – вплив на владу має відбуватися відкрито й прозоро. Для України цей досвід є важливим орієнтиром: впроваджуючи інститут лобіювання, держава робить крок до більшої прозорості, зменшення корупційних ризиків і гармонізації свого законодавства з європейськими стандартами.

Які ризики існують?

Оскільки даний Закон нещодавно впроваджений, то складно визначити ризики, які можуть виникнути у запровадженні інституту лобіювання в Україні. Необхідний час, щоб його протестувати.

Проте враховуючи багаторічний досвід існування даного інституту в інших країнах є думки щодо проблем та ризиків його впровадження:

• Складнощі з веденням Реєстру прозорості – можливі технічні збої, неврахування всіх деталей при внесенні даних, затримки в оновленні інформації або труднощі з доступом для громадськості.
• Відсутність чітко прописаних покарань за порушення закону – наразі в законі лише загальна фраза «притягнення суб’єкта лобіювання до відповідальності, встановленої законом», без конкретних механізмів та санкцій.
• Плутанина в суспільстві – багато людей і далі сприймають лобіювання як корупцію, що може викликати недовіру до процесу та державних органів.
• Нестача практичного досвіду – новий інститут для України, тому ще немає зрозумілих алгоритмів роботи та правил, що можуть ускладнити впровадження на початковому етапі.
• Ризик зловживань на старті – через відсутність усталених практик і чіткого регламенту можливе неправильне трактування правил або спроби використовувати систему для прихованого впливу.

• Неоднозначність визначень – складно визначити, що саме є лобіюванням, а що виключенням (наприклад, діяльність медіа, наукова робота чи народні ініціативи), що може спричинити правові колізії.

Але без старту і практики цей інститут не зможе розвиватися.

Лобіювання – це не «хитрі схеми для обраних». Це цивілізований спосіб, як бізнес, експерти чи громадські організації можуть впливати на рішення влади відкрито та чесно. Для України це шанс одночасно: зменшити рівень корупції, збільшити довіру до влади та робити крок до європейських стандартів управління

Тепер важливо, щоб і влада, і суспільство вчилися правильно користуватися цим інструментом, бо майбутнє прозорої політики залежить не лише від законів, а й від того, як ми їх застосовуємо.