Законодавча гіперопіка у сфері інтерв’ю

Центр демократії та верховенства права

Аліна Правдиченко, Центр демократії та верховенства права

Жанр інтерв’ю набирає все більшої популярності поміж журналістів та публіки. Відверті чи не дуже, гострі чи компліментарні розмови з політиками, зірками шоу-бізнесу та просто відомими людьми користуються неабияким попитом серед читачів та глядачів,  а також набирають сотні тисяч переглядів на YouTube.

Водночас, погодження тексту інтерв’ю перед його опублікуванням є однією з проблем, з якими нерідко стикається журналіст під час підготовки матеріалу. Закон «Про авторське право і суміжні права» допускає опублікування запису інтерв’ю лише за згодою особи, яка дала інтерв’ю. При цьому українські суди у разі виникнення суперечок застосовують цю норму цілком однозначно: якщо журналіст не доведе, що на момент публікації інтерв’ю він мав таку згоду, суд вважатиме, що журналіст порушив норми закону. 

Для чого були запроваджені такі вимоги, чи не є вони надмірними та як ці питання регулюються в інших країнах – розглянемо у нашому матеріалі. 

Логіка законодавця

Український законодавець визнає інтерв’ю твором, який створений у співавторстві, тобто таким, в якому поєднались творчі зусилля двох людей: того, хто готував і ставив запитання і того, хто на них відповідав. За загальним правилом, автор будь-якого твору має на нього майнові та немайнові права. Простіше кажучи, кожен автор, зокрема, може вимагати збереження цілісності твору і протидіяти будь-якому перекрученню, може використовувати твір самостійно, дозволяти або забороняти використання твору іншими, а також може отримувати гроші за таке використання. Оскільки той, хто дав інтерв’ю, вважається його співавтором, він також має всі перелічені вище права. З цієї точки зору, вимога погоджувати інтерв’ю перед його виходом виглядає цілком логічною: людина може пересвідчитись, що її слова не спотворили та не перекрутили, що матеріал буде використано саме таким чином і у тому виданні (передачі, телеканалі) як про це було домовлено заздалегідь тощо. 

В чому проблема?

Проблем з вимогою погоджувати інтерв’ю декілька. Перша знаходиться у законодавчій площині. Відповідно до загального правила ч. 1 ст. 13 Закону «Про авторське право і суміжні права» якщо твір, створений у співавторстві, утворює одне нерозривне ціле, то жоден із співавторів не може без достатніх підстав відмовити іншим у дозволі на опублікування, інше використання або зміну твору. Таким чином законодавець намагається уникнути зловживань з боку співавторів та їхніх спроб перешкодити опублікуванню та розповсюдженню творів. Разом із тим, це правило застосовується до всіх творів, що створені кількома особами (фільмів, спектаклів тощо), крім інтерв’ю. 

Адже частина 3 цієї ж статті прямо забороняє публікувати інтерв’ю без згоди особи, яка його дала. Ця норма закону буде вважатись спеціальною стосовно до загального правила, і, відповідно, обов’язково застосовуватись щодо інтерв’ю. Таким чином законодавець захистив від перешкод в опублікуванні творів усіх співавторів, крім журналістів, які працюють над інтерв’ю. При цьому наявність згоди на участь у інтерв’ю та, власне, сам факт спілкування з журналістом жодним чином не впливають на ситуацію.

Друга проблема полягає у фактах зловживань: якщо особа погодилась на інтерв’ю, а потім забороняє його оприлюднювати, наприклад, тому, що сказала щось зайве, це може розглядатись як цензура та обмеження свободи слова. Цензурою є будь-яка вимога, спрямована, зокрема, до журналіста, засобу масової інформації, його засновника (співзасновника), видавця, керівника, розповсюджувача, узгоджувати інформацію до її поширення або накладення заборони чи перешкоджання в будь-якій іншій формі тиражуванню або поширенню інформації. Відповідно до ст. 15 Конституції України та ст. 24 Закону України «Про інформацію» цензура забороняється. Разом із тим, згідно зі згаданим законом ця заборона не поширюється на випадки, коли попереднє узгодження інформації здійснюється на підставі закону, і Закон України «Про авторське право» наразі є таким виключенням.  

Варто також згадати і про третій момент, а саме про наявний законодавчий захист від перекручування слів. Крім закону «Про авторське право і суміжні права», особа, чиї слова виклали неправильно чи неточно, завжди може захистити себе за допомогою так званого дифамаційного позову. Тобто у судовому порядку вимагати у медіа права на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації в порядку, встановленому ст. 277 Цивільного Кодексу України. Звичайно, заборонити інтерв’ю перед публікацією набагато простіше, аніж потім вдаватися до судової тяганини, проте, обираючи між правом бути почутим правильно та правом на свободу слова, варто завжди віднаходити належний баланс. 

Стандарти ЄСПЛ

Власне, пошуком саме такого балансу неодноразово займався Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ). Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод передбачає, що право на свободу вираження поглядів може бути обмежено лише на підставі закону і у разі, якщо це є необхідним в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду. Тобто важливо оцінити не лише наявність відповідних норм в законі, а й їх доцільність та важливість захисту прав інших.

Питання співвідношення окремих прав конкретних людей із правом на свободу слова постійно стають предметом розгляду ЄСПЛ. Ключовими в цьому випадку часто бувають суспільний інтерес та питання загальної значущості. Так, наприклад, розглядаючи справу про захист персональних даних і баланс приватності з правом на свободу вираження, суд зазначав, що для свободи вираження поглядів у сфері політики було б фатально, якби громадські діячі могли цензурувати пресу та громадські дискусії в ім’я своїх прав особистості, стверджуючи, що їхня думка з громадських питань пов’язана з їхньою особою та тому є приватними даними, які не можуть бути розкриті без згоди (Társaság a Szabadságjogokért v. Hungary, §37). 

В іншій справі, коли національні суди засудили заявника-журналіста за опублікування мемуарів без згоди респондента (особи, яка ділилась своїми спогадами), а також через образу, ЄСПЛ не встановив порушення свободи слова саме з міркувань відсутності в діях журналіста суспільного інтересу та загальної значущості. Суд вирішив, що особисте життя  політика-респондента у цій справі не позначилося на суспільному житті країни, і тим самим визнав пріоритет захисту прав конкретної особи перед правом на свободу вираження (Tammer v. Estonia).

Отже, самого факту наявності в законі «Про авторське право» норми щодо погодження тексту інтерв’ю недостатньо, таке обмеження свободи слова має не лише захищати права інших, а й бути необхідним в демократичному суспільстві.

А що в світі?

В багатьох іноземних нормативних актах відсутнє спеціальне регулювання щодо інтерв’ю. Так, закони про авторські права Великої Британії, Канади, Австралії, Франції, Німеччини, Італії не містять жодних спеціальних згадок про інтерв’ю та вимог його погоджувати. У німецькому та італійському законодавстві, крім цього, є норми, відповідно до яких співавтор не може відмовити у згоді на публікацію, використання чи зміну всупереч принципам добросовісності, проте, на відміну від українського закону, це правило може бути застосоване і до інтерв’ю.  У Сполучених Штатах законодавство про авторські права так само не виокремлює авторські права на інтерв’ю, а судова практика не завжди визнає інтерв’ю об’єктом співавторства. Так, у випадках, коли мова ведеться про розмовні інтерв’ю, і особа усно, а не письмово, відповідає на поставлені запитання, суди, зазвичай, стають на бік журналістів і вважають відповіді лише ідеями, які не охороняються авторським правом. В іншому разі «суди були б завалені позовами від знаменитостей та громадських діячів, всі з яких можуть стверджувати, що їхні вислови також повинні забезпечувати надзвичайний захист авторських прав. Такий результат ніколи не передбачався розробкою закону щодо загальноправового авторського права, і такий результат суперечив би твердим встановленим конституційним гарантіям свободи слова та преси». На думку судів, перша поправка щодо свободи слова і преси є надто дорогоцінною, щоб зруйнувати або підірвати її суб’єктивними поглядами осіб, які привертають увагу та публічність своїми власними добровільними діями (справа Falwell v. Penthouse Intern., Ltd). Звісно, бувають і інші випадки, коли респонденти у судовому порядку визнають за собою авторські права на матеріали, проте це відбувається у ході змагального процесу, а не автоматично (справа Suid v. Newsweek Magazine).  

Варто також відзначити, що в західних країнах питання погодження чи непогодження інтерв’ю перед публікацією, зазвичай, лежать не у площині законодавства, а у сфері професійних стандартів. Так, наприклад, редакційні настанови BBC, зазвичай, не допускають попередній перегляд контенту, а у випадку винятків редакція зберігає контроль над змістом матеріалу. Будь-які зміни, внесені після попереднього перегляду, як правило, можуть стосуватись лише виправлення узгоджених фактичних неточностей або вирішення розумних проблем. Крім того, в багатьох випадках згодою респондента вважається сам факт його участі у створенні контенту для радіо, телебачення чи інтернету.

Що робити?

Вбачається, що український законодавець трохи перестарався у спробах захистити права респондентів під час інтерв’ю. Наслідками цього став охолоджуючий ефект для діяльності журналістів та свободи слова взагалі. Найбільш логічним у цій ситуації виглядає просто виключити із закону «Про авторське право в суміжні права» норму щодо обов’язкового погодження інтерв’ю перед його публікацією. Не позбавляючи при цьому респондента можливості користуватись загальними правами співавтора. Декілька років тому така спроба вже була, відповідний законопроект було розроблено та направлено на розгляд в комітеті, проте з початком каденції нової Верховної Ради він був відкликаний. Так само у проекті Закону «Про авторське право і суміжні права» 2019 року, який також був відкликаний зі стартом роботи Верховної Ради ІХ скликання, пропонувалось встановити, що особа, яка дала інтерв’ю, може звернутись до особи, яка взяла інтерв’ю з вимогою узгодження змісту інтерв’ю перед його оприлюдненням. В інших випадках вважалося б, що згода особи, яка дала інтерв’ю, на оприлюднення інтерв’ю засвідчується фактом її участі у створенні інтерв’ю. Отже, новій Верховній Раді варто було б підтримати ініціативи попередників та збалансувати право на свободу слова і права респондентів під час інтерв’ю шляхом внесення відповідних змін до законодавства.