Лікар має право, або Навіщо українським медикам лікарське самоврядування?

hromada

Лікарське самоврядування у світі й, передусім, в європейських країнах, стало нормою життя медичної спільноти. В Україні на цю тему точиться багато розмов, час від часу з’являється черговий законопроєкт, який довго обговорюється, відхиляється й знову все повертається на круги своя.  Навіщо українським медикам об’єднуватися і що від цього отримають пацієнти розповіла Тетяна Гавриш, лідерка Харківської експертної групи з підтримки медичної реформи, керуюча партнерка ЮФ ILF.

Чому в нашій країні до цього часу не введене лікарське самоврядування?

- Перш за все, через спротив представників існуючої медичної еліти, які прийшли до цього статусу завдяки радянській та пострадянській системі кар’єрного розвитку у медицині. Адже, у більшості випадків, позиції ключових бенефіціарів, що мали впливати на державні політики у сфері охорони здоров’я (Міністри, голови профільного комітету) займали саме представники старої медичної номенклатури. 

Інша проблема полягає в тому, що більшість представників медичної спільноти сформовані тоталітарною системою управління медициною. Майже всі лікарі та інші медичні працівники мають основним місцем роботи державні та комунальні медичні заклади (які домінують наразі на українському ринку надання медичних послуг). Майже кожен такий заклад має систему управління, яка побудована на знеціненні ролі лікаря: від рівня оплати праці до права голосу у будь-яких питаннях. 

Це призвело до формування здебільшого реактивної моделі поведінки представників медичної професії, орієнтації на кон’юнктуру, нездатності об’єднуватись у спільноти. Як наслідок – українські лікарі майже не мають права голосу, не мають суспільного впливу, не мають можливості повернути елітарність професії, натомість, мають самопризначену та сакралізовану владою та пацієнтами «псевдоеліту», час якої давно минув, але, на жаль, поки безальтернативну.

Чому так сталося? 

-В Україні не існує вільної професії лікар, натомість існує категорія медичний працівник. Робити це почали ще за радянських часів, щоби підірвати елітарність та спотворити сенс цієї професії, що має великий суспільний вплив та власну природу, в яку закладені високі етичні стандарти. 

Ускладнюється все й досить жорстким доступом до професії: лікар багато років вчиться, проходить інтернатуру, складає КРОК 3, отримує сертифікат. Чи може він після цього вільно практикувати? Ні, доведеться піти у найм. І навіть якщо його заклад буде автономізовано, цей лікар все одно стане заручником системи й почне залежати від волі інших людей, корупційної системи тощо.

Держава має абсолютний пріоритет, регулюючи доступ лікаря до професії, приймаючи рішення щодо кваліфікації та дискваліфікації напряму, через ієрархію бюрократів, не створюючи умов для розвитку лікарського самоврядування чи залучення лікарської спільноти до прийняття відповідних рішень. 

А як можна «розворушити» медичну спільноту, що для цього необхідно зробити? 

- Зміна принципів фінансування за принципом «гроші ходять за пацієнтом», автономізація комунальних медичних закладів запустила низку невідворотних змін в українській системі охорони здоров’я. 

Наступний етапом має стати «вивільнення» лікарів вторинної і третинної ланок,  як це відбулося із лікарями ФОПами на первинці,  з-під фінансової ієрархії  та феодальних відносин, повернення  їм професійної  гідність та створення умов, в яких вони зможуть достойно заробляти своєю працею, не потребуючи “подяк” та “угод” з фармкомпаніями.

Тоді ці лікарі будуть дійсно зацікавлені у роботі, яка задовольнятиме і інтереси  пацієнта, і власні інтереси лікаря, без залежності від роботодавця і з можливістю легально отримувати винагороду. 

Наприклад, хірург високого класу може оперувати не лише в тому закладі, де він вписаний в ліцензію, а скрізь, де є потреба в його допомозі. 

Вивільнення лікарів – це не просто про інтереси медиків. Це про якісні зміни системи, які потрібні і медичній спільноті, і всім громадянам України.

Змінювати цю ситуацію треба одночасно з введенням в країні інституту лікарського самоврядування.

Самоврядування – нова і не всім зрозуміла тема, адже протягом десятиліть медична  галузь мала чітку вертикаль управління на всіх рівнях: від найменших медзакладів до міністерства. Є відчуття, що не всі учасники чи учасниці медичної спільноти, навіть проактивні і ті, хто щиро бажає змін, розуміють практичний сенс самоврядування. 

- В Україні сьогодні є професійні спілки, комітети, різні об’єднання. Але єдиної структури, яка б могла захистити права спільноти всіх медиків, була справді дієвою всередині країни і знаною на міжнародній арені, немає. 

У світовій практиці допуск до професії – ліцензію – надає саме лікарське самоврядування, а не держава. Вона має реєстр всіх працівників галузі, стежить, чи підвищують вони свою кваліфікацію, вирішує, кого позбавляти ліцензії, кому тимчасово призупинити допуск до професії. Самоврядна організація також займається підвищенням професійного рівня лікарів. Крім того, учасники самоврядування, а не чиновники з МОЗ, можуть об’єктивно оцінити компетентність колеги, а також етичну складову діяльності лікаря — приймати його у свою спільноту чи виключити з неї. 

Кому ще буде вигідно індивідуальне ліцензування?

- Перш за все лікарям – вони стануть  більш самостійними і незалежними. Це унеможливить корупцію в лікувальних закладах, коли підлеглі платять певні «внески» головному лікарю. При індивідуальному ліцензування кожен лікар зможе поскаржитися в самоврядну організацію, і у керівника, що вимагає такі внески, можуть виникнути серйозні проблеми вже з корпорацією лікарів.

По-друге, головним лікарям закладів. На сьогоднішній день вони контролюють і оснащення лікарні, і ремонти, та ще й трудові ресурси – чи пройшли атестацію і т.п. Коли буде введене індивідуальне ліцензування, керівник установи найменше буде думати про атестацію кожного окремого лікаря, це вже стане турботою самого лікаря і тієї самоврядуванням організації, членом якої він є. І вся відповідальність за непрофесіоналізм також буде покладено на лікаря. 

А що отримують від цього пацієнти? 

- Самоврядування дозволить встановити адекватний “фільтр” для входу в професію. Це поступово приведе до зміцнення довіри до медицини. 

Самоврядування також поліпшить стосунки між лікарями та пацієнтами. Правила медичної етики стануть більш прозорі та чіткі, а це, звісно, також сприяє відкритості та довірі. Також самоврядна організація об’єднає медиків і дозволить створити єдині спільні правила. А це, знову ж таки – про довіру.

Що треба для того, щоб все це реалізувалося? 

- Активність кожного. Виборювати свободу мають не лише лікарі — до цього має долучатися кожен. Звісно, ми можемо просто бути кінцевими споживачами. Та хто, як не ми, скаже, якою ми хочемо бачити систему? Держава має працювати на нас, а не навпаки, бо саме ми утримуємо її коштом сплачених податків, а отже й маємо право хотіти змін та бути почутими.