Змарнована криза 90-х та нові можливості сьогодення

Задумавшись про 90-ті, я став порівнювати ті кризові та переломні роки з нашою теперішньою кризою, зокрема, виникло питання стосовно впливу кризи на розвиток громадянського суспільства.

Зараз в Фейсбук йде флешмоб «спогадів про 90-ті»: люди викладають світлини тих років з коментарями, згадками, рефлексіями, тощо. Кажуть, ініціатива запущена одним з російських фондів на підтримку якоїсь своєї програми, але насправді це не так важливо в даному випадку.

В 90-ті, як і на початку 2014-го, суспільство зіштовхнулося з ситуацією, при якій на державу нема надії і їй нема віри. Але, напевне, тоді люди не вірили також одне в одного та одне одному, були дуже сильні патерналістські традиції і не було ніяких традицій самоорганізації. Кожен виживав сам по собі, в «кращому» випадку – за рахунок іншого, а не разом з ним. Але в ситуації ослаблення держави природно мають посилюватись громадські зв’язки, компенсуючи тим самим вакуум інтеграційних процесів та явищ в суспільстві. У нас же навпаки відбулась повна дезінтеграція суспільства: не виникло ані справжніх політичних рухів та партій (за винятком хіба що, власне, «Руху», який, втім, не був повноцінним загальнонаціональним проектом), ані справжніх громадських організацій, професійних спілок, тощо. Таким чином, в ситуації вкрай слабкої держави та за відсутності будь-якого суспільного спротиву, криміналітет отримав можливість робити з країною, її ресурсами та населенням що завгодно й обмежуватись лише апетитами та амбіціями «конкурентів». Але за деякий час учасники «дерибану» переконалися в необхідності хоч якихось правил гри та арбітру, який би слідкував за їхнім дотриманням, бо «бєспрєдєл» обходився усім вже надто дорого і пишні поховання «братків по зброї» почали віднімати дедалі більшу частину бюджетів «бригад». Розмірковуючи ж про необхідність правил, кожен мав на увазі власні правила, хотів їх встановлювати та керувати.

Відтак, погляди братанів повернулися в бік державної влади, адже саме вона – держава, могла стати тим самим необхідним арбітром, і контролювати її означатиме контролювати правила гри в усій країні.

Випхати з посад старих переляканих партійних та комсомольських функціонерів для загартованих в сурових вуличних боях пацанів було справою надпростою. Оскільки з’явились при владі особи, зацікавлені в її зміцненні (хоч і задля досягнення своїх особистих цілей), державна влада почала стрімко зміцнюватися, її «акціонери» ввели свої правила, а конкурентів, яким не дісталося в цьому АТ частки, витіснили вже руками новостворених «правоохоронних» та фіскальних структур. І, оскільки потрібно було імітувати демократію, швиденько були створені імітації політичних партій, профспілок, громадських організацій, тощо.

Коротше кажучи, суспільство в 90-ті змарнувало можливість створити державу, тому цією можливістю залюбки скористувалось «антисуспільство», яке сформувало щось, що імітувало державу й демократію та за зовнішніми ознаками їх нагадувало, але за суттю було їхньою повною протилежністю.

В це задзеркалля імітації якраз під кінець 90-х зайшли до нас наївні іноземні фонди з благим наміром побудувати в Україні громадянське суспільство. І все робилося, і було красиво: відбувались конференції та круглі столи, створювались організації, ресурсні центри, асоціації та коаліції, проводились конкурси, освоювались гранти, писалися звіти…. Тільки не врахували заїжджі доброзичливці семидесятирічні радянські традиції та навички брехні й імітацій, не були вони на партійних та комсомольських зібраннях, не жили в атмосфері суцільного абсурду та когнітивного дисонансу… Вони отримали прекрасну діяльність, але жодного реального результату. Новітніми «потьомкінськими селами» вкрили всю країну, і таки, варто визнати, сформували в суспільстві новий «клас» – професійних будівельників «потьомкінських сіл», який став себе називати «третім сектором».

Не можна сказати, що не було реальних громадських ініціатив, але виникаючи, вони потрапляли на добре освоєний «професіоналами» ринок, на якому частіше за все зазнавали поразки, адже збудувати реальний будинок завжди набагато складніше, довше та дорожче, ніж склеїти красивий муляж… Тобто, суспільство лишилося можливості самореалізації не тільки через державні інституції, приватизованими певним колом осіб та, по суті, імітуючими те, чим вони мали б бути. Також практично було втрачено можливість самореалізовуватися через «третій сектор», який став «річчю в собі», «мистецтвом заради мистецтва» та засобом заробітку новоствореного класу «професіоналів», новітніх імітаторів, які своїми талантами окозамилювання мало чим відрізнися від вчорашніх партійних та комсомольських функціонерів, що дуже точно відчували «вимоги часу» і вміли говорити те, що хотіли чути «замовники»…

На мою суб’єктивну думку, по-справжньому громадянське суспільство почало формуватися в Україні лише наприкінці 2013-го року. Люди нарешті й остаточно зрозуміли, що державна влада не просто байдужа до них, а становить пряму безпосередню небезпеку (в тому числі й фізичну – привіт Врадіївці, зокрема) для них та їхніх близьких. Так звані «інституції громадянського суспільства» в цей час продемонстрували свою фальшивість, штучність, відірваність та повну неспроможність по-справжньому об’єднувати, активізувати та мобілізувати людей задля досягнення певних реальних цілей.

Майдан став справжнім феноменом. Ми опинилися в ситуації повної зневіри до держави, політичних партій, будь-яких громадських об’єднань, і коли вже не було кому та в кого вірити, почали (бо змушені були) повірити одне одному та одне в одного. Тому, зокрема, й не дали «злити» цей Майдан та довели справу до кінця.

Після Майдану отримали вкрай слабку державну владу: настільки слабкою вона була приблизно в середині 90-х, але ми вже були навчені тими роками, були навчені «першим Майданом», а «Революція гідності» переконала, що нікому та нічому вірити не можна, окрім самих себе.

Звичайно, в каламутній воді сплило та ще спливе багато непотребу, імітатори та маніпулятори нікуди не поділись, навіть з’явились нові, нас ще довго будуть намагатися дурити й ми самі будемо раді обманюватися. Але з’явилась концепція «не вірити нікому і нічому – вірити одне одному та одне в одного», і ця концепція вже дала певні результати – ми виграли Революцію та фактично з нуля побудували армію, і якщо ми будемо дотримуватись її надалі, то, можливо, колись зможемо побудувати собі нормальну державу та громадянське суспільство.