Туберкульоз як індикатор – чого : медичного безсилля чи суспільного безладу?

 Як відомо, бідний багатого не розуміє. А чи розуміє здоровий хворого – питання, загалом, риторичне. Проте багато наших співвітчизників опинились в ситуації, коли поєднання належностей одразу до двох небажаних категорій – бідних і хворих, вже є зрозумілим і звичним. Що робити за таких обставин неурядовим організаціям? Спробуємо разом з вами, шановні читачі, поміркувати над розв’язанням проблеми. 

Насамперед, трохи статистики. З 1995 року кількість хворих на туберкульоз в Україні перевищила 1% населення. Це дало підстави оголосити епідемію туберкульозу, проте за десять наступних років “невпинної” боротьби з цією хворобою перемагає саме туберкульоз: він постайно прогресує,  набуваючи ще більш загрозливого поширення.

За звичай, пересічні українці звинувачують у цьому чиновників, котрих, на їхню думку,  більш за все цікавлять зиски від такої боротьби, а ефективність вжитих протитуберкульозних заходів. Чиновники,  своєю чергою, закидають населенню неуважне ставлення до свого здоров’я, ігнорування щеплень тощо.

На наше переконання, більш плідною позицією є намагання кожного чинити повсякденні кроки задля зменшення напруженості ситуації із захворюваність на туберкульоз. І варто у таких намагання діяти не стільки глобально, скільки локально. Зокрема, поширювати інформацію про виліковність туберкульозу, підтримувати родичів хворих на туберкульоз, аби вони не втратили надію на одуванчика близької людини. Також варто пам’ятати про можливості попередження туберкульозу, наприклад, з повагою ставитися до особи в масці тощо.

Але туберкульозом не вичерпується перелік соціально-небезпечних хвороб, на які страждають українці. Вірус імунодефіциту людини, або знайома кожному абревіатура ВІЛ, зростання якого спостерігається впродовж останніх років, начебто то кидає виклик всім широкомасштабним програмам, спрямованих на протидію інфікування ВІЛ та смертності від СНІДу. 

Досліджено, що значна частка ВІЛ-інфікованих помирають від туберкульозу, як легеневого, так і позалегеневого. Таких майже 60%.  Меншою, проте не менш вагомою є частка тих інфікованих, які вчиняють самогубство або йдуть з життя через передозування. За даними Міжнародного альянсу з ВІЛ/СНІД в Україні, на кожного померлого від СНІДУ припадає троє ін’єкційних наркоманів, переважно молодого віку, які помирають від вторинних причин.

Отже, фахівці говорять про збіг епідемії туберкульозу з епідемією ін’єкційної. “Молоде обличчя” останньої продовжує ставати ще більш юним: офіційна статистика Міністерства охорони здоров’я України містить дані про позитивну динаміку зловживання наркотиками серед неповнолітніх. Хоча треба відзначити, що дослідники Мінохорони здоров’я  встановили й той факт, що відбувається зменшення дітей і підлітків, котрі стоять на обліку у наркологічних диспансерах. Фахівці одностайні у тому, що жодні дані жодного з проведених досліджень, не описують реальну ситуацію.

Реалії життя наркозалежних чи потенційно наркозалежних надто складно описати. Чому? Бо анонімне лікування, або й ігнорування лікування, а також не звернення по медичну допомогу як  через неможливість оплатити курс лікування, так і через те, що “побутове” вживання наркотиків у престижних клубах та на т. зв. “гламурних” вечірках, ніхто і ніяк не фіксує.   

За Г. Леічтером, доречно виокремити такі групи системних чинників:

А. ситуаційні;

Б. структурні;

В. культурні і ідеологічні;

Г. екзогенні.

До групи А відносять важливі події, раптові зміни, котрі спроможні вплинути на політику; група Б – це більш усталені особливості функціонування; наступна група чинників заснована прихильністю населення до тих чи інших цінностей; остання група – це чинники, котрі діють поза державною політикою, проте впливають на неї. Отже, чи зазнає очікуваних зрушень ситуація із розповсюдження соціально-небезпечних хвороб, слід враховувати і політичну ситуацію в країні, і демографічні особливості, і рівень урбанізації, і міграції, впровадження технологічних інновацій, і відданість традиційним цінностям, і розміри міжнародної підтримки, донорської фінансової допомоги та ін.

21 березня 2016 року у Києві відбувся круглий стіл з питань впровадження застосування електронної бази даних фахівців, що пройшли навчання у галузі протидії соціально-небезпечним хворобам в Україні.

відомо, бідний багатого не розуміє. А чи розуміє здоровий хворого – питання, загалом, риторичне. Проте багато наших співвітчизників опинились в ситуації, коли поєднання належності одразу до двох небажаних категорій – бідних і хворих, вже є зрозумію і звичною. Що робити за таких обставин неурядовим організаціям? Спробуємо разом з вами, шановні читачі, поміркувати над розв’язанням проблеми. 

Насамперед, трохи статистики. З 1995 року кількість хворих на туберкульоз в Україні перевищила 1% населення. Це дало підстави оголосити епідемію туберкульозу, проте за десять наступних років “невпинної” боротьби з цією хворобою перемагає саме туберкульоз: він невпинно прогресує,  набуваючи ще більш загрозливого поширення.

За звичай, пересічні українці звинувачують у цьому чиновників, котрих, на їхню думку,  більш за все цікавлять зиски від такої боротьби, а ефективність вжитих 2протитуберкульозних заходів. Чиновники,  своєю чергою, закидають населенню неуважне ставлення до свого здоров’я, ігнорування щеплень тощо.

На наше переконання, більш плідною позицією є намагання кожного чинити повсякденні кроки задля зменшення напруженості ситуації із захворюваність на туберкульоз. І варто у таких намагання діяти не стільки глобально, скільки локально. Зокрема, поширювати інформацію про виліковність туберкульозу, підтримувати родичів хворих на туберкульоз, аби вони не втратили надію на одуванчика близької людини. Також варто пам’ятати про можливості попередження туберкульозу, наприклад, з повагою ставитися до особи в масці тощо.

Але туберкульозом не вичерпується перелік соціально-небезпечних хвороб, на які страждають українці. Вірус імунодефіциту людини, або знайома кожному абревіатура ВІЛ, зростання якого спостерігається впродовж останніх років, начебто то кидає виклик всім широкомасштабним програмам, спрямованих на протидію інфікування ВІЛ та смертності від СНІДу. 

Досліджено, що значна частка ВІЛ-інфікованих помирають від туберкульозу, як легеневого, так і позалегеневого. Таких майже 60%.  Меншою, проте не менш вагомою є частка тих інфікованих, які вчиняють самогубство або йдуть з життя через передозування. За даними Міжнародного альянсу з ВІЛ/СНІД в Україні, на кожного померлого від СНІДУ припадає троє ін’єкційних наркоманів, переважно молодого віку, які помирають від вторинних причин.

Отже, фахівці говорять про збіг епідемії туберкульозу з епідемією ін’єкційною. “Молоде обличчя” останньої продовжує ставати ще більш юним: офіційна статистика Міністерства охорони здоров’я України містить дані про позитивну динаміку зловживання наркотиками серед неповнолітніх. Хоча треба відзначити, що дослідники Мінохорони здоров’я  встановили й той факт, що відбувається зменшення дітей і підлітків, котрі стоять на обліку у наркологічних диспансерах. Фахівці одностайні у тому, що жодні дані жодного з проведених досліджень, не описують реальну ситуацію.

Реалії життя наркозалежних чи потенційно наркозалежних надто складно описати. Чому? Бо анонімне лікування, або й ігнорування лікування, а також не звернення по медичну допомогу як  через неможливість оплатити курс лікування, так і через те, що “побутове” вживання наркотиків у престижних клубах та на т. зв. “гламурних” вечірках, ніхто і ніяк не фіксує.   

За Г. Леічтером, доречно виокремити такі групи системних чинників:

А. ситуаційні;

Б. структурні;

В. культурні і ідеологічні;

Г. екзогенні.

До групи А відносять важливі події, раптові зміни, котрі спроможні вплинути на політику; група Б – це більш усталені особливості функціонування; наступна група чинників заснована прихильністю населення до тих чи інших цінностей; остання група – це чинники, котрі діють поза державною політикою, проте впливають на неї. Отже, чи зазнає очікуваних зрушень ситуація із розповсюдження соціально-небезпечних хвороб, слід враховувати і політичну ситуацію в країні, і демографічні особливості, і рівень урбанізації, і міграції, впровадження технологічних інновацій, і відданість традиційним цінностям, і розміри міжнародної підтримки, донорської фінансової допомоги та ін.

21 березня 2016 року у Києві відбувся круглий стіл з питань впровадження застосування електронної бази даних фахівців, що пройшли навчання у галузі протидії соціально-небезпечним хворобам в Україні. З того заходу минуло два роки. Про які зрушення треба говорити сьогодні? І які ці зрушення – позитивні чи негативні? Питання, мабуть, краще поставити інакше: чи бачить суспільство, кожен із пересічних гррмадян такі зміни і як вони позначаються на їхньому благополуччі? 

Мінохорони здоров’я на сайті Центру громадського здоров’я  подає дані про туберкульоз в Україні як ЦІКАВУ статистику (https://phc.org.ua/pages/diseases/tuberculosis/infographic). То чи може сподіватися пересічний громадянин, що його проблеми зі здоров’ям стануть предметом серйозних фахових обговореньі пошуків рішень,  а не лише приводом для створення нових інфографіків?

Шукатиме відповідь разом, не втрачаючи оптимізму.