У Киданівці вшанували жертв червоного терору

15 жовтня у с. Киданівка на Київщині відбулося вшанування його мешканців, страчених більшовицьким каральним загоном Будьонного восени 1920 року. Саме тоді кінна дивізія Семена Будьонного займалася придушенням Медвинського антибільшовицького повстання, учасники якого підтримували Українську Народну Республіку. “Червоним” не відразу вдалося захопити Медвин, але коли вони це зробили та у вересні 1920-го відтіснили повстанців у ліси Гірчаків та Довгенький, то зайнялися розправою над мирними мешканцями Медвина і сусідніх сіл, які поділяли настрої повстанців. Восени 1920 року хвиля терору докотилася і до Киданівки, яка знаходиться за 20 км від Медвина.

Суботній захід почався з панахиди за загиблими, яку відправив настоятель храму покрови Божої Матері в Богуславі отець Ігор Поліжак. Після неї переказами, свідченнями, зібраними від очевидців трагедії поділилися краєзнавці, родичі страчених.

Завідюча Киданівською клубною філією Світлана Романченко за переказами старших людей відтворила хронологію подій трагедії, що сталася у Киданівці 102 роки тому:

“Восени 1920 року  у тій частині села, що зветься “Хлібороб”, було страчено біля 70 молодих киданівців. Зараз тут знаходиться могила. Коли восени 1920 року каральний загін будьонівців прибув у Киданівку, було обіцяно прощення за неприйняття радянської влади всім тим чоловікам, які прибудуть до місцевої школи. Багато хто повірив у це і прийшов. Всіх присутніх запросили всередину приміщення, за останнім двері зачинили на замок. На світанку наступного дня першу частину чоловіків повели на розстріл. Двом полоненим вдалося врятуватися, адже вони впали на землю раніше, ніж пролунали постріли. Коли вбивці пішли, вони піднялись і, не роздумуючи, кинулись тікати врізнобіч. Один добіг до берега ставка, побачив перевернутий човен і заховався під нього. Невдовзі бідолаху по сліду знайшли карателі і добили штиками. Другому втікачеві пощастило більше. Попрямувавши до лісу, він, знесилений, босий, з відмороженими ногами добрався до сусіднього села Миколаївка, де переховувався деякий час. Це був Пахом Чайка. Як стало пізніше відомо, що ще одному чоловікові вдалося врятуватися. Це був поташнянин Микола Ткаченко. Коли ж будьонівці вдруге повели на розстріл решту чоловіків, то контрольним пострілом в голову позбавляли шансу вижити”. 

Подібне розповіла і мешканка Киданівки Варвара Іванівна Пустовіт (1937 р.н.):

“Там 70 душ погибло. Тут був каратєльний отряд, ще в 20-х годах повибивали – медвинських і трошки киданівських. Як ускочив на конях каратєльний отряд сюди, то кого винного і невинного вибив 70 душ за один день. Там така довга могила є і хрест. То канаву викопали і всих зложили їх. А є ще маленькі хрести: як у голодовку вмерли, та не подужали люди нести, то там [ховали]. А то як був каратєльний отряд [в 1920-му], то там, в яру, за фермою, вибили. Один десь втік, ну я не знаю, хто, бо це я од матері чула. То, каже, як утік, то десь у когось на хату виліз [і ховався]”.

Своєю родинною історією поділився і місцевий краєзнавець, ініціатор заходу Микола Павліченко:

“В числі страчених був і мій дід Максим Масюк. Про це розповідала моя бабуся Софія. Я пам’ятаю, як бабуся суворо наказувала мені, аби я ніде і нікому про це не казав, інакше будуть великі проблеми. Раніше могила була понад шляхом, що вів до дороги, яка йшла на Богуслав. На цій могилі стояв великий дерев’яний хрест, біля якого у поминальні дні хтось нишком клав пасочку, а сам хрест перев’язував рушником або хусткою. Були тут і інші дерев’яні хрести, менші за розміром. Пізніше тут хоронили померлих у роки Голодомору”.

Один з найстарших мешканців Киданівки Іван Фокович Василенко (1932 р.н.) розповів:

“У революцію, як зайшли війська Будьонного і об’явили по селі, що з’явіться такі-то люди до церкви, як будто вони протів тієї власті. Ну й розказують, що один був Калістрат, дід такий. А тут росіянин один [йому] каже: «Нє хаді. Нє хаді туда», і ще одному сказав: «Нє хаді». А тих забрали і там вистріляли 70 чоловік. Це де церква була, а там школа, вище туди трошки. Де на Лисицівку дорога, а то нагору дорога ото.  Оце тоді вистріляли, а ці два дядьки спаслися. Тоді на другий день до їх знову приходили, але вони десь чи в ліс пішли, чи не знаю, де. А той руський солдат до них: «Нє хаді туда» – то він уже знав, що будуть розстрілювать. Мабуть, з Медвина ці будьоновці [верталися]”.

Мотря Іванівна Буртова (1944 р.н.) розповіла про те, що на місці вшанування поховані члени її родини:

“У голодовку мої брат і сестра маленькими померли. Звали їх Стьопа і Мотя. Вони ж 1932-го, 1930-го року народження, а я 1944-го – то мене назвали Мотею, бо сестра померла. І моєї матері свекруха померла під час Голодомору. Мати моя пішла у Богуслав, десь у столовій спідницю продала, купила кусочок хліба, суп із’їла у якійсь столовій, та поки прийшла додому, то свекруха вмерла. І це вона її сюди без спідниці привезла і поховала. Чи тягли тоді, бо чим же везти, все позабирали…
І тут мій дядько, 17 років йому ще не було, був убитий [каральним загоном]. То дід же з бабою (Грицько дід був у мене, а баба Любка) навколішки перед ними стояли, казали, що він нікуди ще не ходив на вулицю, ніде, нічого [не вчиняв] – однак розстріляли, то оце він тут похований. Звали його Замниус Олександр Григорович”.

Правнучка розстріляного киданівця Наталія Редіх розповіла історію свого прадіда Федота Шокала, розстріляного у Киданівці восени 1920 року. Під час акції вшанування освітня ініціатива “Медвин. Повстання” записала її розповідь.

Співорганізатором заходу стала освітня ініціатива “Медвин. Повстання”, яка збирає матеріали про визвольні змагання на Медвинщині і на Богуславщині. Активісти ініціативи просять надсилати свідчення, фото та інші документи тих часів на скриньку [email protected].