Маріанна Кіяновська: «Якщо не атакувати почуття безпеки, люди залишатимуться суспільством навіть у часи найбільших випробувань»

Про суспільство майбутнього, небезпеку самотності і можливості людей відстоювати свої права завершуємо розмову з письменницею Маріанною Кіяновською, яка відбувається в межах проекту «Людська гідність в контексті суспільних викликів»*.

Ніколи не думала, що я це скажу, але в дні випробувань треба триматися за культурні табу і за ціннісні імперативи. Насправді кожна притомна людина в своїх щоденних практиках усвідомлює вигоду відповідальності, самостійності, самоосвіти, цінність праці — особистої та в команді, користь ініціативи і творчості; в ідеалі людину можна привчити замислюватися над прекрасним і над «складним» у культурі, і тоді вона насущно потребуватиме цього прекрасного і «складного».

Але природа людської особистості є такою, що більшість рис і властивостей індивідуума розвиваються і шліфуються лишень у соціумі. Без суспільства — великого чи малого — людина не розвивається. Або все ж таки розвивається, але тоді, в умовах нестачі мусить існувати певний компенсаторний механізм. І ним може стати, скажімо, каркас жорстких поведінкових паттернів, на кшталт Божих заповідей або, умовно кажучи, «заповідей Робінзона Крузо», одною з яких, могло би бути: «Жодного дня без праці», а другою: «Жодного дня без розвитку». Зрештою, є абсолютно наукова програма підготовки космонавтів, де особливим пунктом стоїть розвиток сили волі. Так чи інакше, самотність, як і війна, — причина «нерозвитку систем».

Самотність (а значить, і відсутність співрозмовників) веде до «надриву» ціннісних систем, бо тільки спілкуючись, людина щоразу утверджує для себе «правду». «Правда» є наслідком спілкування, а «істина» виникає з «Закону». І якщо «Закон» іще можна якось дати людям, самотнім чи не самотнім, то пошуки «правди» — це, у здоровому суспільстві, щоденна робота кожного. Без «правди» не може бути «справедливості», а без «справедливості» неможливі соціальні зв’язки і держава в принципі. Без держави ми опиняємося в якійсь межовій утопії чи дистопії. При цьому доки в соціумі є уявлення про «правду» і «справедливість», люди можуть відстоювати свої права, якою би не була реальність. Змінюються тільки механізми.

Цифрова епоха матиме інші механізми, ніж 70 років тому, коли бастували профспілки шахтарів чи сталеварів, але вони безумовно існуватимуть. Головне — що будь-яке відстоювання своїх прав починається з уявлень про цінності та про те, чим (і з якою метою) є спільнота «своїх». З якою метою — бо якщо це не відрефлексовано, в процесі відстоювання прав єдність зазвичай розпадається: завжди знаходяться такі, хто ведеться на «подачки», забуваючи про солідарність.

До слова, після великих епідемій в усі часи особиста залежність індивіда докорінно змінювалася: або посилювалася (як у Європі, коли спустошені чумою міста наповнилися вільним ремісничим людом, який, солідаризуючись, об’єднуючись у цехи та громади, домігся, серед іншого, збільшення оплати праці та зменшення безправності для нужденних), або послаблювалася (як у Росії, де тотальне закріпачення в принципі несолідарних насправді селян стало, фактично, відповіддю на півстолітню пандемію, і як у Китаї).

І ще таке. Самотні люди мають принципову властивість — їм не треба думати про майбутнє своїх дітей. Це означає, що у них зовсім інші уявлення про безпеку. Я ще застала трохи від великого архіпелагу самотніх людей, породженого радянською системою в’язнів і наглядачів. Так сталося, що в ранні 1990-ті я багато подорожувала Кримом у несезон. І всі ці «партапаратники», полковники КДБ у відставці — з дорослими дітьми десь на Сахаліні чи в Новокузнецьку — не спілкувалися навіть з найближчими сусідами, бо ті «аграбят ілі данєсут». Для них існували всього кілька опцій: «атдихающіє, кагда ані прієдут лєтам» (парадоксально, курортників ці люди чомусь не боялися), «участковий», «пачтальйон» і «власть в Масквє» (знову парадоксально — діти як опція не фігурували або фігурували паралельно з «атдихающімі», оскільки приїжджали лишень улітку).

І тільки через багато років я зрозуміла, що феномен самотніх людей виникає в основному тільки тоді, коли у свідомості — індивідуальній чи суспільній — зламано базові безпекові механізми, коли дощенту руйнуються механізми взаємодопомоги і солідарності. Тому у Швеції, Німеччині чи Фінляндії одинокі люди не є самотніми, а в сучасній Росії самотніми є мільйони людей — причому при живих дітях, при живих братах і сестрах. У нас наразі — щось між тим і тим. А значить, щоб ми в Україні не отримали в майбутньому суспільство самотніх людей, треба переконати медіа бути відповідальними і не атакувати почуття безпеки. Треба, щоб ЗМІ не ставали де-факто зброєю масового психологічного ураження.

Розповідаючи про пандемію, треба, крім статистики померлих, крім фото розтинів уражених легень на лабораторному столі, показувати, що медики і продавці у супермаркетах не просто роблять свою роботу, а наражають себе на ризик заради всіх нас; що люди, які перебувають на карантині, в ці дні отримують додаткові шанси для розвитку і самовдосконалення, додаткові години, щоби побути з дітьми і так далі. Якщо не атакувати почуття безпеки, особливо якщо це перетворюється на різновид терору, люди залишатимуться суспільством навіть у часи найбільших випробувань.

Думки Маріанн Кіяновської:

• про світ після пандемії 
• про збереження найвищих людських цінностей в умовах викликів сьогодення
• про права і свободи громадян, збереження незалежності України
• про нові технології та виклики, що очікують нас поза межами фізичних контактів

___________________________

* Проєкт Музею Гідності у Львові «Людська гідність в контексті суспільних викликів» зародився як реакція на ситуацію, в якій ми опинилися через COVID-19. Очевидно, що ми змушені переосмислювати цінності і підходи в комунікації. Однак ключовим питанням залишається питання поваги до людської гідності.

Пандемія, викликана COVID-19, стала тим «лакмусовим папірцем», який дає можливість побачити особливості індивідуального сприйняття, рівень соціальних взаємодій, а найголовніше – наскільки держави готові дотримуватися чи порушувати права людини та громадянина. 

Ми цікавимося думками провідних мислителів/мислительок, діячів/діячок культури, громадських активістів/активісток, аби разом вистояти і не втратити найважливіше – свободу.

Музей Гідності не обов’язково розділяє погляди та думки авторів.