Життя після Майдану. Андрій Жупник

Без сумніву, багатьом цікаво, як склалося подальше життя учасників  Революції Гідності. Про окремих із них, особливо поранених, багато писали одразу після Майдану.Один з таких майданівців  - Андрій ...

18 лютого 2014 р. Автор світлини: Петро Задорожний

Музей Гідності у Львові

Без сумніву, багатьом цікаво, як склалося подальше життя учасників  Революції Гідності. Про окремих із них, особливо поранених, багато писали одразу після Майдану.

Один з таких майданівців  – Андрій Жупник, 43 річний програміст зі Львова, пластун, активний учасник не лише Революції Гідності, а й Помаранчевої. Був комендантом на Мовному Майдані у 2012р. Цікавиться філософією та економікою.

Автор світлини: Сергій Старостенко.

Автор світлини: Сергій Старостенко.

 18 лютого у Маріїнському парку Андрій зазнав тяжкого поранення внаслідок вибуху гранати і той день значною мірою став поворотним у його житті…

Під час «вогняної зими» Андрій довго був на Майдані, разом із побратимами тримав оборону барикади на Інститутській під час беркутівського штурму 11 грудня.

«Нас тоді було дуже мало, – згадує Андрій, але попри це я сказав хлопцям, що ми лишаємося і будемо чинити опір. Ми не можемо бути просто хлопчиками до биття. Коли ми йшли на Майдан, розуміли, що можемо постраждати, але бачили також те, що влада не розуміє іншої мови, окрім сили…”

Тієї ночі Майдан встояв і на ранок Андрій з побратимами раділи цьому як діти.

Мирна хода до Верховної Ради. 18 лютого 2014 р. Автор світлини не відомий

Мирна хода до Верховної Ради. 18 лютого 2014 р. Автор світлини не відомий

18 лютого 2014року його 15-та сотня разом із іншими рушила у так званий «мирний наступ» на Верховну раду. Мирним він був зовсім недовго і вже за годину в урядовому кварталі почалося запекле протистояння.

«18 лютого ми допустилися тактичної помилки – розбили сотню на чотири загони. – згадує Андрій. – Один пішов на Шовковичну, другий – на Липську, третій зайняв позицію біля Маріїнки, четвертий – на Грушевського. “Беркутівці” і ввшники почали тиснути на нашу групу біля Маріїнського парку. Задіяли перцевий газ. Бо до того, яким нас труїли на Грушевського, звикли і навіть респіраторів не вдягали – рукавом прикривалися. А цей сльозогінний газ заважав дихати. Мусили пригинатися, присідати.

Ми стояли в Маріїнському парку навпроти ввшників. За ними були тітушки, які з-за їхніх спин кидали в нас гранати.

То була не бойова граната. Саморобна. Пам’ятаю пластиковий корпус і фітільок. Ми, самооборона Майдану, були за якихось метрів 10 від рядів ВВ – дуже близько. Позаду нас – натовп людей. Коли прилетіла граната, єдиний варіант був — взяти її і перекинути назад.

Я, може, був занадто вже безпечним. Бо до цього на гарячих точках світлошумові у мене розвивалися біля ніг дуже часто. Уже сприймалися як петарди. Ця ж вибухнула у мене в руці. Це були якісь секундні відчуття. Спочатку не відчув болю, просто в якийсь момент побачив шматки скривавленого м’яса, які звисали з мого плеча… Кожен з нас мав аптечку, перетиснув собі місце над раною, щоб зупинити кровотечу, друг перебинтував мені руку  і допоміг дістатися до медичного пункту. Звідти поїхали у 17-ту лікарню, її охороняли афганці. Потім мене звідти забрали друзі і перевезли на лікування до Польщі.

В Польщі Андрію зробили протез, яким він користується досі. А згодом у Австрії виготовили сучасний біонічний протез, який коштував дуже дорого, але на жаль, виявився не таким ефективним, як би хотілося. Він має зчитувати нервові імпульси в кінцівці, а для цього мусить дуже щільно прилягати. Але не зважаючи, на пізнішу підгонку, він так і не працює, як було обіцяно. Крім того, той протез дуже тяжкий, тож носить Андрій його рідко. Натомість має два саморобних, дуже ефективних для повсякденного життя.

Автор світлини: Сергій Старостенко.

Автор світлини: Сергій Старостенко.

  • Я жодним чином не шкодую, що поїхав 6 років тому на Майдан, – говорить Андрій. – Я живу дещо іншими цінностями і скоріше б шкодував і не поважав би себе, якби не був там. Я іноді задаю собі питання, щоб було, якби не було Майдану взагалі, яка б у нас зараз була держава?  Кримінально-поліцейська на кшталт тієї ж Росії. Мені було б, напевне, гидко жити в такій державі. Мої цінності – це питання свободи, гідності і питання того, що ми, як громадяни, можемо впливати на державу і змінювати у ній щось. Бо якщо ми не можемо змінювати державу, тоді в такій державі немає чого робити.

Тому я ніколи не шкодую, що брав участь у Майдані. Інше питання, що зараз тренд змінився. На той момент я напевне вважав, що головна проблема полягає в тому, що нашою державою керують не ті люди, і що якби до влади прийшли свої хороші люди, то усе б зразу змінилося.

Але чим більше минало часу після Революції Гідності, то для мене все більш очевидним ставало те, що питання не лише в тому яка влада, а у великій масі тих людей, які задають тренд цій владі, обирають її. І це на різних рівнях. Не лише Донецьк чи Луганськ, теж саме певною мірою стосується Львова.

18 лютого 2014 р. Автор світлини не відомий

18 лютого 2014 р. Автор світлини не відомий

Хто підтримав тебе найбільше після того, як 18 лютого під час сутичок у Маріїнському парку ти втратив руку і твоє життя так різко змінилося?

  • Передусім майданівські побратими, ті з ким я місяцями жив разом у столиці. Скажу більше, тут у Львові я почував себе якось некомфортно. Під час Революції найбільш активні люди зібралися в Києві, на Майдані була дуже хороша атмосфера і, спілкуючись із багатьма чудовими людьми, які там зібралися, легко можна було повірити у прекрасне майбутнє України. Там я був серед своїх. Натомість, коли повертався до Львова, то часто відчував тут певну самоту, не самотність загалом, а значною мірою відсутність того контакту, що я мав із людьми, з якими перебував поруч на Майдані.

Особливо зважаючи на те, що там у нас було щось на зразок казарми, де 200-300 чоловік постійно жили поруч. На Майдані наша сотня розміщалася на 8-му поверсі Будинку профспілок. Одна річ, коли ти постійно бачиш людей, спілкуєшся з ними, а інша, коли повертаєшся у Львів на квартиру, де я тоді жив сам. Це були незвичні і певною мірою некомфортні відчуття.

У нашій сотні було багато львів’ян, з якими ми згодом започатковували різні проекти, як наприклад Вільний простір – місце для об’єднання та самовираження передусім творчих людей. Або ж економічні з ціллю підвищення фінансової грамотності, розуміння механізму роботи економіки, залучення інвестицій. Допомагали один одному з пошуком роботи, контактами і т.д. Моя квартира працювала трохи як офіс, де постійно збиралися різні люди, ми постійно щось обговорювали, дискутували, вчилися.

Штурм 11 грудня 2013 р. Автор світлини не відомий

Штурм 11 грудня 2013 р. Автор світлини не відомий

А що із розслідуванням злочинів? Конкретно твого випадку? Чи брали у тебе свідчення в прокуратурі, можливо є якісь конкретні підозрювані?

  • Стосовно моєї справи, то єдиний раз в Маріїнському парку був проведений слідчий експеримент. Змоделювали події, відтворюючи те, де стояв, що сталося і все.

Ще один раз мав бути судовий процес проти якогось беркутівця у справі 18 лютого, де я мав би виступити як свідок. І коли ми приїхали в суд,  то виявилося, що його перенесли. Загалом в Шевченківському суді тоді відчувалося таке собі хамське і зверхнє відношення до нас. Ми прийшли, а виявляється, що ніхто нас там не чекає, ніхто навіть не вийшов зустріти чи пояснити щось. Ми почали стукати в якісь двері аби щось дізнатися і, зрештою, нам кажуть, що десь там на сайті було розміщено інформацію про перенесення засідання. Але ж люди уже були в дорозі!  А таких майданівців як я тоді до Києва приїхало близько 50 чоловік. І якщо я, не маючи ілюзій, мав заздалегідь куплений квиток додому, то багато інших людей опинилися в такій ситуації, що не знали що робити: чи шукати десь житло аби переночувати, чи якось добиратися додому. Звісно, що ніхто нікому з нас не відшкодовував ніяких коштів ні за дорогу, ні за житло в Києві.

Що ти взагалі думаєш про перспективу розслідування справ щодо злочинів проти Майдану? Чи буде хоч хтось покараний? Хоча б якісь виконавці?

  • На мою думку навряд чи, я радше очікую якийсь негативний сценарій. І це не лише розслідування справ Майдану стосується, а загалом того, куди рухається наша країна.

Тут можу навести порівняння з бізнесом. Наприклад, є компанія з певною кількістю працівників і якщо ця компанія не ставить перед собою якихось великих цілей, то за деякий час ці працівники розбігаються, тому що їх нічого не мотивує. Таких компаній-посередностей є тисячі і на ринку лишаються та виграють лише ті, хто ставить собі високі цілі та мотивують своїх працівників.

Те саме можна перенести і на країну. Якщо країна не ставить перед собою якихось високих і важливих цілей, то банально люди з неї розбігаються. От і все. Особливо якщо бачать таку собі капітуляцію чи якесь прогинання.

Якось я читав інтерв’ю з власником «Розетки», то мене вразило, як він розповідав, що за януковича його весь час пресували, менти крали телефони під виглядом перевірки на його складах і т.д. А далі він сказав, що жодного дня не був на Майдані і не дав на його підтримку жодної копійки, але що після Майдану його перестали кошмарити. І я не почув від нього у цьому інтерв’ю жодного слова вдячності тим людям, які боролися на Майдані. Коли я бачу такі приклади, то в мене виникає внутрішнє бажання повернути таким людям Януковича аби його бандюки таких «розумників» далі пресували по повній програмі. Бо таке враження, що їх історія нічого не навчила.

Наразі ми бачимо, що система, ні правоохоронна ні судова не змінилася, а це означає, що наступні люди, які будуть приходити у ті ж державні органи чи силові структури, будуть бачити, що там такий же «безпредєл», бізнес і співпраця з криміналітетом. Або  ж який приклад може подати молодому поколінню президент-балабол або президент, пов’язаний з криміналом? Яке покоління ми хочемо виховати? Деградоване?

І ті ж беркутівці не можуть списати усе на те, що були лише тупими слухняними виконавцями наказів вищого керівництва. Усі вони були посадовими особами і представниками виконавчої влади. Якщо така особа йде на злочин або покриває когось, хто його вчиняє, то вона мусить нести відповідальність. Ніякого жалю до таких людей бути не може і вони є повністю підсудними без різниці чи вбивали вони когось безпосередньо, чи просто були поруч і не зупинили злочин, не припинили насильство, свідками якого були.

18 лютого 2014 р. Автор світлини: Петро Задорожний

18 лютого 2014 р. Автор світлини: Петро Задорожний

Чи задумувався ти над тим, чому українці так ефективно навчилися за допомогою майданів зносити погану владу, але не спромоглися створити з кращих людей, які боролися поруч нову політичну майданівську силу, яка б могла сама прийти до влади?

  • Звісно, я задумувався і можу сказати тобі прямо, що, як на мене, останні вибори президента і парламенту поставили жирну крапку у будь-яких таких сподіваннях. Я вважаю, що впродовж усіх років незалежності українська держава була сформована технічно, але не відбулася логічно як ідейна держава.

І зараз наша держава знаходиться перед вибором: якщо залишити усе, як є, не змінюючи її форми, то скоріше за все вона зникне. За тим прикладом, що я навів про компанії. Або талановиті, розумні люди розбіжаться звідси і не буде кому робити необхідні зміни, або держава змінить формат. Думаю, що в межах нинішньої території це неможливо. Якщо говорити мовою військових, то є такі тактичні поняття, як наступ, оборона і відступ. Я вважаю, що зараз ми повинні застосувати тактику відступу. Бо якщо ми бачимо, що перемагає проросійський вектор, в тому числі у вищих органах державної влади, у ВР, де можуть змінити конституцію і розвернути вектор країни в іншому напрямку, то потрібно робити відступ. Це означає, що потрібно змінити баланс сил, щоб відбулася українська держава, як така. Якщо цього не відбудеться, то вона просто зникне, як зникло багато держав. Я вважаю, що це є наріжне питання, яке потрібно вирішити, а не затягувати.

Андрій з дружиною. Сімейний архів.

Андрій з дружиною. Сімейний архів.

Моя дружина з Харкова і звичайно, що останніми роками я почав частіше там бувати. Спілкуючись з харків’янами, я побачив, що у них там сформувався досить численний середній клас підприємців, які здобули свої статки на торгівлі з росією. Чи це є злочин. Ні, звісно. Але якщо ми зараз знову стоїмо перед вибором, який вектор обрати, то ми не можемо знову повторювати мантри про «Єдіная страна і Єдина держава» та говорити, що все нормально. Ні, це ненормально.

Кожна держава має ставити перед собою вищі цілі. Коли у мене запитали якось, що я вважаю національною ідеєю, то для мене такою є люди. Як у компанії своїх друзів ми не хочемо бачити когось, хто постійно ниє і нарікає, а хочемо мати рівноцінних товаришів, так і в середовищі держав. Ми, як країна, маємо бути корисними і рівними серед інших, а не якимсь «нитіком», який лише просить черговий кредит у  ВМФ. Моя країна має робити щось корисне для інших країн. Національна ідея  – це бути корисним іншим. Але ми мусимо визначити вектор. Чи ми хочемо бути в європейському співтоваристві,  належати до їхніх друзів та цінностей, спільно щось будувати. Чи ми хочемо належати до Росії з її Митним союзом і позицією, що всі країни світу «нам должны». Навіщо нам щось розбудовувати, якщо можна записатися в зелені чєловєчкі путіна і піти грабанути якусь країну? Вигнати європейців з їхніх квартир і, не вдаривши палець об палець, просто жити на всьому готовому. Тоді це вже зовсім інші цінності.

З іншого боку, спілкуючись з багатьма людьми, які називають себе патріотами,  виникає враження, що для них є близькою путінська ідеологія. Бо коли задаєш питання: а що ви готові будувати, що хочете дати своєю працею іншим людям? То виявляється,  що нічого не готові. «Грабь награбленое» для них перший лозунг. Сьогодні для них головні вороги олігархи. А завтра вони ще знайдуть причину, чому вони можуть забрати щось на халяву в іншої людини. Ось як розподіляються світогляди людей. Це або будівничі, або мародери. Тому я вважаю, що станом на зараз Україна в сучасних кордонах неможлива. Ми маємо чітко зробити вибір чи ми належимо до будівничих і хочемо творити цивілізацію чи до мародерів. Станом на зараз це є основоположна ідея.

Якщо говорити зовсім прямо і не загортати в папірці, то я вважаю,  що сьогоднішня Україна може розділитися на дві окремі країни і це не буде трагедією,  бо якщо ми подивимося на історію Європи, то побачимо,  що таких поділів було багато. Питання в тому як це зробити і хто цим процесом буде керувати. Якщо москва,  то явно,  що він відбудеться не на нашу користь. Якщо цими процесами якимось чудом керуватимуть люди,  що проживають в Україні і не допустять зовнішніх впливів,  то можливо вдасться зробити це мирно без якихось соціальних вибухів та конфліктів. І ймовірно лише після цього ми отримаємо шанс збудувати справді українську державу.

Я зараз продовжую вести один стартап із фінансової сфери, який започаткував ще до Майдану. Це спроба створити і популяризувати нову систему економічних відносин, пов’язану на взаємодовірі членів однієї групи, на спільній праці заради справедливого прибутку. Він називається  Vimmoney і на своєму ютуб-каналі, я намагаюся детальніше пояснити суть своєї ідеї.

Для мене це такий собі виклик, адже говорячи про Революцію Гідності, ми повинні пам’ятати,  що крім слів та гасел повинні бути зміни в економічній сфері.

Також минулого року Андрій одружився. Із майбутньою дружиною Аліною вони познайомились кілька років тому, коли вона приїжджала до Львова  на волонтерський табір по реновації Підгорецького замку. Обоє люблять подорожі, походи в гори. Їздили з наметом у велику мандрівку  по Туреччині, під час якої ходили на трекінг Лікійською стежкою, були в Ефесі, Каппадокії.  

Весілля Андрія. Сімейний архів.

Весілля Андрія. Сімейний архів.

Також як волонтер Андрій неодноразово їздив на схід до наших солдат. Із сумом говорить про настрої місцевих, які живуть на лінії розмежування. Про те, що Україну там підтримує в кращому випадку 10% людей…

  • Я зараз навіть не відчуваю, що у мене немає однієї руки і стараюся жити максимально повноцінно. – говорить Андрій, – Я відчуваю, що маю дві руки, хіба що одна з них дещо менш функціональна. Навіть втративши ліву руку,  я був здивований наскільки швидко, будучи до цього лівшею,  зумів навчитися повноцінно робити усе правою рукою – писати, грати на гітарі, щось майструвати .

Перші півроку-рік після поранення мене, звісно, мучили фантомні болі, але потім я почав активно займатися спортом, робити вправи, щоб кров пульсувала. Повісив вдома грушу і багато боксував. Сам ремонти робив у квартирі. Сконструював собі спеціальний протез із потужним металевим гачком. То з його допомогою я міг навіть 15-кілограмове відро з цементним розчином підняти! Власне, фізичні навантаження мені дуже допомогли і фантомні болі зрозуміли, що у них немає шансів. Хоча зрідка я досі прокидаюся і розумію, що мені щойно снилося, як я знову щось роблю обома руками…

Розмовляла Олена Чебелюк, науковий співробітник Музею Гідності у Львові. Джерело: Меморіальний музей Гідності у м. Львові

 


Тематика публікації:  

Останні публікації цього розділу:

Рекомендації щодо роботи онлайн для громадських організацій від Центру демократії та верховенства права

Протидія колекторам. Поради від бюро правової допомоги

Зв'язок між децентралізацією та європейською інтеграцією - дослідження

Контролювати комунальні підприємства – як це можна робити в Тернополі та інших містах

Професійна освіта в сучасних умовах. Погляд збоку. Частина 2

Професійна освіта в сучасних умовах. Погляд збоку. Частина 1