Prostir.Ua

Про локалізацію в Україні говорять усі: міжнародні організації включають її в стратегії, у вимоги до грантів, цій темі присвячують все більше громадських заходів. Але якщо запитати локальну організацію, чи відчуває вона себе справжнім партнером змін — відповідь не завжди буде ствердна. 

Повномасштабне вторгнення змусило переосмислити багато що. У тому числі — хто і як підтримує громади в умовах війни, і чи можуть місцеві організації брати на себе реальну роль, а не просто виконувати чужі рішення. З Леонідом Доносом, виконавчим директором Асоціації учасницького розвитку громад, говоримо про локалізацію, системні помилки у підтримці ОГС, про те, чому «capacity building» себе вичерпав, і про новий формат навчання, де організації не просто отримують знання, а й навчаються будувати горизонтальні зв’язки, довіру та нову культуру взаємної підтримки.  

Системні виклики та помилки у підтримці локальних ОГС

— Сьогодні про локалізацію говорять майже всі. Але що це означає для вашої команди на практиці?

— Коли ми створювали Асоціацію, ми свідомо обрали формат локальної організації — щоб бути поруч із громадами, розуміти їхній контекст і не дивитися на людей лише через звіти.

Після повномасштабного вторгнення тема локалізації стала ще більш відчутною. Ми побачили, що величезна кількість гуманітарної допомоги, програм підтримки та міжнародних ініціатив реалізується саме через організації громадянського суспільства. І тут постало ключове питання: хто має бути носієм цих змін на місцевому рівні?

Для нас локалізація — це не просто модне слово чи тренд, про який сьогодні всі говорять. Це дуже практична річ. Вона означає, що розвиток громад неможливий без розвитку локальних організацій, ініціативних груп, місцевого лідерства та громадянського суспільства загалом.

Ми переконані, що сильна громада — це не тільки сильне місцеве самоврядування. Це ще й сильні локальні ОГС, які можуть брати відповідальність, формувати рішення, вести діалог із владою, підтримувати людей і залишатися в громаді навіть тоді, коли міжнародні проєкти завершуються. 

Для Асоціації локалізація — це не окрема тема чи окремий проєкт. Це червона нитка всієї нашої роботи і чітка програма, яку ми системно реалізовуємо.

 — Чому, попри велику кількість декларацій, процес локалізації все ще рухається повільно?

— На мою думку, одна з головних причин у тому, що сьогодні немає спільного бачення між усіма стейкхолдерами, які залучені до цього процесу. А їх дуже багато: міжнародні організації, донори, органи місцевого самоврядування, регіональна влада, військові адміністрації, національні інституції та самі організації громадянського суспільства.

І дуже важливо розуміти: локалізація залежить не тільки від донорів чи міжнародних структур. Вона залежить і від самих ОГС. Бо можна створювати можливості, запускати програми підтримки, проводити навчання, але якщо всередині самої організації немає мотивації, відповідальності та бажання брати на себе роль лідера змін, процес усе одно буде рухатися повільно.

Другий важливий фактор — це війна. Україна живе в умовах повномасштабного вторгнення, і це дуже сильно впливає на людей. Багато організацій сьогодні працюють у стані виснаження, невизначеності, постійної тривоги. Люди часто змушені закривати базові потреби та реагувати на кризу «тут і зараз», тому стратегічне мислення просто відходить на другий план.

І це нормально. Ми маємо це визнавати. Тому підтримка локальних ОГС сьогодні — це не тільки про організаційний розвиток чи тренінги. Це ще й про психологічну підтримку, безпечний простір, довіру та відновлення внутрішнього ресурсу людей.

І тут є ще одне важливе питання — чи сприймають локальні організації як рівноправних партнерів? Проблема існує одразу в двох площинах.

Перша — чи готові міжнародні партнери, донори та органи влади дійсно передавати повноваження, довіру й право впливати на рішення. А друга — чи готові самі локальні ОГС брати цю відповідальність.

Дуже часто одні не готові передати, а інші — не готові взяти. Тому локальні організації нерідко залишаються виконавцями. Ролі можуть бути дуже різними — гуманітарна робота, watchdog-функція, благодійність, громадська участь. Але що б організація не робила — головне, щоб вона мала власне бачення і власний голос. Бо саме це відрізняє партнера від виконавця.

Для нас це — громадська участь, принцип «нічого для нас без нас» і розвиток громад через діалог. І коли організація має цю внутрішню основу — вона вже не просто виконує проєкти. Вона стає партнером у змінах.

— Яких ключових помилок сьогодні припускаються у підходах до підтримки локальних ОГС? 

— На мою думку, найбільша помилка полягає в тому, що дуже часто за локальні організації вже наперед вирішують, що саме їм потрібно.

Фонди, донори, різні структури приходять із готовими моделями підтримки, які іноді дублюються десятки разів. І в якийсь момент це починає перетворюватися більше на роботу з формою, а не зі змістом.

Скажу відверто: тільки наша організація пройшла три чи чотири оцінки спроможності від різних партнерів. Кожен донор — своя методологія, свої документи, свій процес. А результат — той самий. І щоразу на це йде час, енергія, люди.

Тому я запитую себе: це справді допомагає організаціям рости — чи це просто спосіб підтвердити те, що вони вже й так роблять? Бо якщо ми справді говоримо про партнерство — то партнеру довіряють. Його не перевіряють по колу.

Ще одна помилка — це порушення принципу «нічого для нас без нас». Ми багато говоримо про участь, про партнерство, про локалізацію, але на практиці локальні організації дуже часто не включають у формування самих підходів до підтримки.

І ще одна важлива річ: мені здається, що для того, щоб навчити організацію працювати самостійно, потрібно делегувати їй не тільки завдання, а й цілі. Потрібно давати простір для прийняття рішень і довіряти.

Бо коли залишається постійний мікроменеджмент і контроль кожного кроку, організація не виростає як партнер. Вона залишається лише виконавцем. 

— У вашій роботі з громадами та партнерами — що для вас означає перехід від «capacity building» до «capacity sharing»?

— Для мене це дуже важлива тема. І чесно скажу — я думаю, що ми вже достатньо «набудували» спроможності. Хто хотів вчитися, розвиватися, брати досвід — той уже це зробив.

Зараз, на мою думку, громадянське суспільство має переходити до іншої моделі — до capacity sharing, тобто до обміну досвідом, знаннями та підтримкою між самими організаціями.

Найбільша цінність сьогодні — це горизонтальні зв’язки. Це коли організації вчаться одна в одної, підтримують одна одну, діляться практикою, помилками, рішеннями й реальним досвідом.

Я пам’ятаю один форум, який був побудований саме за принципом «рівний рівному». І чесно скажу — він дуже сильно вплинув на мене особисто. Там я відчув мотивацію до розвитку Асоціації, до лідерства, до більшої відповідальності. Тому що люди найбільше вірять не в красиві презентації, а в живий досвід інших людей, які проходять схожий шлях. І це сьогодні має ставати новою культурою розвитку громадянського суспільства.

Кемп як практичний приклад локалізації

— У травні Асоціація учасницького розвитку громад провела багатоденний навчальний кемп для локальних ОГС. Чому ви обрали саме такий формат? 

— Ми свідомо обрали семиденний формат — і це було принципове рішення. Локальні ОГС живуть у режимі постійного реагування: закривають гуманітарні потреби, працюють у кризі, вирішують десятки операційних питань. І просто не мають часу зупинитися і подивитися на свою організацію стратегічно. Ми хотіли дати їм цей простір.

Це був не тренінг у класичному розумінні. Ми хотіли, щоб організації не лише отримали знання, а й познайомилися між собою, відчули підтримку і нарешті сконцентрувалися на власному розвитку.

Кемп у травні — це перший етап системної роботи з 24 громадами Київської, Чернігівської, Харківської та Дніпропетровської областей. У липні плануємо наступний — вже для 12 організацій. 

Для довідки: Проєкт «Шлях до захисту та сталих рішень» впроваджується Міжнародною організацією з міграції (IOM Ukraine) за фінансової підтримки Корейської агенції міжнародного співробітництва (KOICA). Асоціація учасницького розвитку громад є виконавчим партнером проєкту МОМ.

— Хто були учасники і як ви будували програму під їхні потреби?

— Для нас було дуже цінно, що учасниками стали локальні організації громадянського суспільства — ті, які реально працюють з людьми та потребами громад. Перед кемпом ми проводили інтерв’ю з кожною організацією — хотіли зрозуміти реальні потреби, а не нав’язувати готові рішення.

Серед учасників були і молодіжні організації з сучасним баченням, і команди з багаторічним досвідом — і новостворені ОГС, і ті, що працюють вже 5-10 років. Ми свідомо не робили однорідну аудиторію. Навпаки — нам була важлива саме взаємодія між різними.

Запити були схожими: проєктний менеджмент, фандрейзинг, комунікації, стратегічне бачення. Але ми не хотіли зводити програму до набору технічних блоків. Наше завдання було знайти не універсальний шаблон, а спільну основу — від якої кожна команда могла б відштовхуватися у власному напрямку.

Тому кожна тема починалася з головного питання: навіщо існує ця організація і куди вона рухається. Бо фандрейзинг без бачення — це просто пошук грошей. А стратегія без цінностей — це просто документ.

Перший день був присвячений місії, баченню та стратегічним цілям — ми також проводили контекст-аналіз кожної ОГС, дивилися на їхню роль у громаді, сильні сторони та виклики. Далі — проєктний менеджмент, фандрейзинг і мобілізація ресурсів, внутрішні та зовнішні комунікації, командобудування. Блок з логіко-структурною матрицею для багатьох став одним із найскладніших — але водночас і найціннішим.

Фінальним результатом для кожної команди став індивідуальний план розвитку — не шаблонний, а свій, виходячи з власного контексту та реальних потреб. І наше завдання тепер — не залишити його на папері, а продовжити менторську підтримку і допомогти організаціям реалізувати їх далі.

— Що робило цей кемп відмінним від звичайного тренінгу?

— Ми базуємося на підходах навчання дорослих — а це означає, що досвід людей не менш важливий, ніж тренерський контент. І цей досвід не завжди складається з успіхів. Тому для нас було принципово створити простір, де можна говорити і про труднощі, і про виснаження, і про помилки.

Одним із ключових інструментів стали ком’юніті-групи — невеликі мікрогрупи з представників різних організацій, які щодня збиралися на півтори години наприкінці дня. Люди рефлексували, ділилися викликами, давали одне одному зворотний зв’язок і вчилися слухати.

Спочатку учасники ставилися до цього формату насторожено. Але вже за кілька днів ці групи стало неможливо завершувати вчасно.

Вони почали відкриватися, довіряти, ділитися особистим. І тоді одна з тренерок сказала фразу, яка для мене стала головним результатом усього кемпу: «Ви створили простір, де організації почали надихати одна одну».

— Що для вас стало головним результатом кемпу?

— Чесно кажучи, сім днів — це водночас і багато, і дуже мало. Якщо говорити про глибокі особистісні чи командні зміни — їхні результати ми побачимо пізніше. Коли з’являться нові партнерства, нові стратегії, коли команди почнуть виходити на інший рівень.

Але вже зараз є одна річ, яка мене справді вразила. Попри виснаження, невизначеність і складний контекст — люди після важких днів залишалися на додаткові обговорення, самі ініціювали нові сесії, домовлялися між собою про спільні поїздки та обмін досвідом. Ніхто їх про це не просив.

І це для мене найважливіший сигнал. Бо він показує, що локалізація не народжується згори — вона виростає горизонтально. Через довіру між людьми, через взаємодію команд, через готовність підтримувати одне одного.

Окремо хочу сказати про тренерів. Для нас було принципово, щоб це були люди з реальним практичним досвідом, а не лише теоретики. І дуже цінно, що вони ділилися не абстрактними моделями, а живими історіями — успіхів, помилок, криз і рішень, які самі проходили. Це і створило атмосферу чесності та довіри, в якій учасники почали по-справжньому відкриватися.

Багато хто казав, що вперше побачив свою організацію не через окремі заходи чи проєкти, а в ширшому, більш комплексному контексті. Команди почали краще розуміти, які ресурси можуть залучати, як говорити про свої цінності та місію, як презентувати свою діяльність назовні.

Ми отримали дуже теплий і чесний зворотний зв’язок. Були й речі, які потрібно вдосконалювати — і це теж цінно. В ACPD ми системно використовуємо підхід винесення уроків: для нас важливо не просто провести захід, а рефлексувати над тим, що спрацювало, а що варто змінити.

Але найчесніше — люди поїхали додому з енергією та натхненням. А в нинішніх умовах це теж результат. І дуже важливий.

— Чому сьогодні локальним ОГС важливо виходити за межі проєктного мислення?

— Одним із наших завдань під час кемпу було показати організаціям ширшу картину — що таке громадська діяльність і яку роль може відігравати ОГС у своїй громаді.

Тому що дуже часто організації починають жити лише від проєкту до проєкту. І це зрозуміло — проєкт дає ресурс, структуру, фокус. Але будь-який проєкт має свій початок і свій кінець. Це нормальна логіка проєктного менеджменту.

Проблема в іншому. Якщо організація будує себе виключно навколо проєктів — після завершення фінансування вона ризикує втратити фокус, команду або навіть сенс свого існування. І це відбувається набагато частіше, ніж здається.

Тому ми говорили про перехід від проєктного до програмного мислення. Проєкти можуть і мають бути інструментом. Але за ними повинна стояти більша місія, цінності та довгострокова логіка розвитку. Організація має знати, навіщо вона існує — незалежно від того, який проєкт зараз реалізує.

Я переконаний, що саме ті організації, які зроблять цей перехід раніше, будуть набагато стійкішими в майбутньому.

—  Що далі? Як Асоціація бачить підтримку локальних ОГС після навчання?

— Наша підтримка тільки починається. Кемп — це не окремий захід із галочкою в звіті. Це частина довшого і системного процесу.

Попереду — менторська підтримка для організацій, які пройшли навчання, нові кемпи, нові формати взаємодії для локальних ОГС. У липні вже плануємо наступний кемп — для 12 організацій.

Але головне для нас — не просто передавати знання чи проводити заходи. Ми хочемо формувати культуру взаємодії, де локальні організації є повноцінними учасниками змін у своїх громадах, а не виконавцями чужих рішень. Де люди залучені до прийняття рішень, де є діалог, довіра і справжнє партнерство.

У межах цієї роботи в ACPD ми створили консорціум громадських організацій «Ключ» — він працює саме з темою громадської участі та локалізації. І окремим важливим простором для цієї розмови стане Форум громадської участі — де будемо говорити про довіру, партнерство і роль локальних організацій у розвитку громад.

Бо локалізація — це не проєкт із дедлайном. Це культура, яку будують роками.