Громадський Простір

Як показати правду про війну і водночас не завдати додаткової шкоди тим, хто пережив насильство, полон, втрату чи іншу травму? Де проходить межа між суспільною потребою знати та обов’язком захистити людську гідність?

Для українських журналістів, документалістів і правозахисників, які щодня фіксують наслідки російсько-української війни, ці питання давно перестали бути теоретичними. Кожне інтерв’ю, кожна фотографія чи відеосвідчення вимагають пошуку балансу між документуванням воєнних злочинів і відповідальністю перед людьми, чиї історії стають частиною публічного простору.

Саме про ці виклики говорили учасники дискусії «Показувати чи захищати: етика документування війни», що відбулася 7 червня в межах 23-го Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA. Експерти, журналісти, правозахисники та люди з власним досвідом полону й насильства обговорили, як розповідати про найболючіші сторінки війни, не втрачаючи людяності та поваги до тих, хто їх пережив.

Як редакціям ухвалювати складні рішення 

За словами Оксани Романюк, директорки Інституту масової інформації, значна частина рекомендацій щодо висвітлення травматичного контенту почала формуватися з 2022 року, безпосередньо під час повномасштабної війни — через професійні дискусії та обмін досвідом між журналістами. Сьогодні головним критерієм при ухваленні редакційних рішень залишається повага до людської гідності та пошук балансу між суспільною значущістю інформації й потенційною шкодою від її оприлюднення.

Експертка назвала п’ять типів травматичного контенту, які вважає неприйнятними для публікації:

• мертві діти;
• відірвані частини тіла;
• калюжі крові;
• розкладені тіла;
• понівечені тіла.

Вона також звернула увагу на «трискладовий тест», який допомагає редакціям ухвалювати рішення щодо публікації чутливого контенту:

• Чи можна передати цю інформацію іншим способом? (Якщо ні, тоді приймається рішення публікувати цей контент)
• Чи не буде при цьому упосліджена людська гідність?
• Чи переважає суспільна значущість можливу шкоду від публікації?

«Ми, як журналісти, маємо дотримуватися своєї етичної системи координат: захищати права неповнолітніх, поважати людську гідність і робити все можливе, щоб не завдати додаткової шкоди. Якщо виникають сумніви, варто обговорювати їх у редакції, використовувати попередження про чутливий контент, маркування 18+ чи блюр там, де це необхідно. Усі ці інструменти давно існують і прописані в професійних стандартах. Саме тому важливо довіряти професійним медіа, які працюють за етичними правилами, а не анонімним Telegram-каналам, що часто женуться лише за аудиторією», — зазначила Оксана Романюк.

Чому і як потрібно говорити про полон 

За словами Максима Буткевича — правозахисника, медійника, співкоординатора БФ «Принцип надії» та члена експертної ради Центру громадянських свобод, про українських військовополонених і цивільних заручників необхідно говорити. Такі матеріали допомагають суспільству краще розуміти реалії полону, документувати злочини Росії та підтримувати тих, хто досі перебуває в неволі. 

«Про полон потрібно говорити. Не лише тому, що суспільство має знати правду про долі наших людей і злочини Росії, а й тому, що для людини в полоні найважливіше — знати, що про тебе не забули. Знати, що про тебе пам’ятають, про тебе говорять, про тебе думають, тебе чекають», — сказав Максим Буткевич, спираючись на власний досвід перебування в полоні.

Водночас, за словами правозахисника, висвітлення теми полону потребує особливої відповідальності. Журналісти мають шукати баланс між суспільною необхідністю розповідати такі історії та ризиком нашкодити звільненим людям, їхнім родинам або тим, хто залишається в полоні. Основним принципом роботи має бути «не нашкодь».

Максим Буткевич також звернув увагу на те, що інтерв’ю та медійна увага можуть стати важливою частиною реінтеграції людини після звільнення. Для цього необхідно будувати комунікацію на повазі до гідності та відчутті контролю з боку самого героя матеріалу.

Правозахисник озвучив наступні ключові поради для журналістів/ок, які висвітлюють тему полону:

• Пам’ятати про принцип «не нашкодь» під час підготовки будь-якого матеріалу про полон.
• Враховувати не лише безпеку звільненої людини, а й можливі наслідки для тих, хто досі перебуває в полоні.
• Поважати право людини відмовитися від інтерв’ю або не відповідати на окремі запитання.
• Не тиснути і не змушувати говорити про травматичний досвід.
• Давати людині достатньо часу на відповідь та осмислення власного досвіду.
• Пояснювати, як саме буде використана інформація та яким буде формат матеріалу.
• За можливості залучати героя до створення матеріалу, щоб він/вона міг/могла впливати на те, як представлена його історія.

Ознайомитися із рекомендації для медіа, які підготував Максим Буткевчи, спираючись на власний досвід — досвід журналіста та медіатренера, а також досвід перебування в полоні, звільнення та відновлення: Говорити і писати про полон. 

Посттравматичне зростання замість віктимності 

Висвітлення сексуального насильства, пов’язаного з війною (СНПК) є одним із найскладніших для документалістів. Режисерка фільму «Сліди», правозахисниця та членкиня правління Sema Ukraine Аліса Коваленко, ділячись досвідом створення стрічки, розповіла, що головним орієнтиром у роботі з такою чутливою темою став її власний внутрішній компас. Переживши полон і насильство на початку війни, вона будувала вхід у цей проєкт через глибоко особисте розуміння межі, де документування жахіть не повинно затіняти людську гідність.

Як розповіла режисерка, робота над стрічкою вимагала колосального психологічного ресурсу. Досвід фіксації страшних свідчень став емоційно виснажливим і змусив переосмислити саму природу документального кіно.

«Це біль, який неможливо ні окреслити, ні до кінця осмислити — його так багато, що він просто заповнює тебе повністю і не залишає простору для рефлексії. Я слухала ці свідчення годинами, знову і знову, намагаючись виокремити важливі елементи історій, і зрештою зрозуміла, що психологічно вмираю… І лише згодом, коли ми разом з нашою спільнотою Sema Ukraine почали працювати з процесами відновлення та підтримки жінок, я зрозуміла: цей фільм — не про жахіття. Це історія про торжество гідності над злом», — розповіла Аліса Коваленко.

Режисерка підкреслила, що фільм «Сліди» — це про силу людини, посттравматичне зростання і здатність постраждалих ставати агентами змін. 

За словами Аліси Коваленко, поява шістьох героїнь фільму на червоній доріжці Берлінале продемонструвала світові не образ жертви, а образ суб’єктності та стійкості. І особливо, коли 78-річна жінка, яка пережила катування та насильство на Херсонщині, говорить із керівництвом кінофестивалю про необхідність надання Україні високоефективної зброї — це докорінно змінює сприйняття постраждалих.  

Для довідки: Фільм «Сліди» уже здобув кілька престижних нагород у Європі — приз глядацьких симпатій на 76-му Берлінському міжнародному кінофестивалі та спеціальну відзнаку на Millennium Docs Against Gravity. Українська прем’єра фільму відбулась цього року на 23-му Міжнародному фестивалі документального кіно про права людини Docudays UA.

В основі роботи з травмою лежить відновлення суб’єктності 

При комунікації чи взаємодії з людьми, які зазнали насильства, важливим є розуміння глибинних психологічних процесів, які переживає людина. За словами Олександра Авдєєва, лікаря-психотерапевта, психіатра, засновника «4help | психотерапія онлайн», автора книги «Хто так жартує?», в основі посттравматичного стресового розладу (ПТСР) після полону чи насильства лежить тотальна втрата суб’єктності.  

У момент насильства людина втрачає будь-який контроль над ситуацією та власним тілом, перестає відчувати себе особистістю і починає почуватися як безпорадний предмет. Тому головне завдання будь-якої комунікації чи взаємодії з постраждалими — це повернення контролю.  

«Коли ми говоримо про висвітлення насильства і комунікацію з людьми, які його пережили, найважливіше — це повернути їм відчуття контролю. Дати відчуття контролю, дати відчути себе людиною, і що вона більше не одна», — пояснив Олександр Авдєєв.  

Крім того, «позиція жертви», звинувачення «я винна/винен в тому, що сталося» — це часто перший, несвідомий етап відновлення контролю над травмою. Це не фінальна точка реабілітації, але це нормальний етап адаптації. Завдання тих, хто поруч — делікатно допомогти людині пройти цей період, розділити з нею цей біль і зрештою перенести всю повноту відповідальності на справжнього винуватця — злочинця. 

Ще один важливий аспект, який варто враховувати в публічному дискурсі сьогодні — це загальна тенденція суспільства до спрощення, до чорно-білого мислення. У контексті війни таке мислення є адаптивним механізмом виживання. Коли загроза є максимальною, однозначність допомагає діяти швидко й рятувати життя. 

За словами лікаря-психотерапевта, щоб суспільство почало бачити відтінки та півтони замість категоричного «чорного й білого», потрібна базова умова — відчуття фізичної безпеки. Лише в безпечному середовищі психіка отримує ресурс для сприйняття складності світу. 

Так, сьогодні українські журналісти, документалісти та правозахисники вже мають напрацьовані етичні стандарти й рекомендації для роботи з травматичними темами, постраждалими від насильства, полоненими та їхніми родинами. Ці принципи допомагають знаходити баланс між документуванням воєнних злочинів і відповідальним ставленням до людей. 

Однак війна триває, і цей баланс не є раз і назавжди встановленим. З’являються нові ситуації, багато рішень доводиться виробляти буквально в реальному часі. Саме тому етика документування війни в Україні сьогодні — не лише набір правил, а живий процес. Головний його орієнтир залишається незмінним: документуючи війну, не втратити людину за історією. Право суспільства знати правду не скасовує обов’язку поважати людську гідність, безпеку та право людини на контроль над власною історією.

Фото: Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA (07.06 · Жовтень · RIGHTS NOW! · Показувати чи захищати: етика документування війни · Євген Котенко)

Читайте також: 

Як взяти свідчення про сексуальне насильство під час війни: поради для медіа та ОГС

Маршрут до самозарадності: як Civis Fortis повертає людей до життя після полону

Не про травму, а про майбутнє: ГО «Нумо, сестри!» допомагає жінкам після російського полону

Свідчення для історії: режисерка Архіву Війни Тетяна Симон про документування війни та справедливість