Історії сучасних хелперів. Максим Жмудь: «Тепер робота — мій кайф»

Люди, чиї професійні обов’язки пов’язані з допомогою іншим, часто залишаються поза увагою суспільства. Ми можемо говорити про гострі соціальні проблеми, котрі формують ті чи інші тенденції в ...

Додано:
Center Ahalar

макс 5

Center Ahalar

Люди, чиї професійні обов’язки пов’язані з допомогою іншим, часто залишаються поза увагою суспільства. Ми можемо говорити про гострі соціальні проблеми, котрі формують ті чи інші тенденції в суспільстві. Дискутувати щодо ставлення до ключових груп, яким потрібна допомога. Висвітлювати історії тих, хто потребував та отримав допомогу. Але, на жаль, майже нічого не знаємо про тих, хто кожного дня працює на цій передовій — людських емоцій, страхів, розчарувань та надії. Тому наш проєкт пропонує придивитися до хелперів впритул, розгледіти нюанси їхньої роботи, відчути важливість та складність цієї діяльності.

Максим Жмудь — адміністратор полтавського Центру адаптації для бездомних та звільнених з місць позбавлення волі. Соціальним працівником він працює вже понад півтора року. А до цього довгий час був клієнтом цього та інших реабілітаційних центрів.  

Історія 1. Макс

Max 1

«Тепер робота — мій кайф»

Чоловік не приховує, що сам з ключових груп, з якими зараз працює. Бо споживав наркотики з 16 років, неодноразово був за ґратами, довелося відчути й всі “радощі” життя безхатька. Зараз йому 31 рік, і його залежність залишилась позаду три роки тому.  

- В якийсь момент я прийняв рішення розвернути життя на 180 градусів. У колонії зі мною співпрацювали з організацією “Світло надії”, де зараз я працюю. Мене готували до звільнення, я пройшов повний курс такої реабілітації. І цього разу мені вдалося не повернутися на той шлях, яким я наполегливо йшов з самої юності, – не без самоіронії розповідає Максим.

Про своє життя “до”, говорить теж без зайвих нот трагічності. Мовляв, звичайна пострадянська родина “на Текстиле” – промисловому районі Донецька. Виховувала, фактично, вулиця: батько-алкоголік, мама — заклопотана на роботі, щоб якось утримувати родину. Зізнається, що споживати різні психотропні речовини  вважалось показником крутості, і кожен, хто там зростав, дивився на старших хлопців, копіював, тягнувся до їхнього рівня. 

- Був такий спотворений погляд на цей процес, як щось заборонене, доступне тільки певному колу людей. Досяг цього — це успіх, сенс, сила. Всі мої друзі тих років споживали. І все вони вже померли.

Максим закінчив школу, училище промислового будівництва, став зварювальником, встиг на кількох виробництвах попрацювати за фахом. Але увесь цей час продовжував споживати наркотики. Каже, що хотів далі продовжити навчання, але там, де є наркотики, не буде ніяких інститутів. У 2014 році під обстрілами тікав з Донецька, де його вже ніхто не тримав. Мама на той момент вже померла від раку. Максим зізнається, що, мабуть, далися взнаки постійні стреси, зокрема через мою залежність. Потім вже від туберкульозу помер і батько. Сам Максим мав великі проблеми зі здоров’ям, бо є інвалідом, а шукати в той час допомоги в місті, де відбуваються воєнні дії, було складно. 

- Навмання я поїхав у Дніпро. Їхав за порадою знайомої у християнський Центр реабілітації для наркозалежних. Це був загальний великий будинок на кшталт громади, де всі разом працювали, готували, відпочивали. Але й там періодично мав зриви — після кількох місяців тверезого життя, будь-яка проблема могла вивести з рівноваги та змусити знов вживати речовини. А коли пішов з центру, став знов вживати системно. Зараз я вже розумію, що  часто відчував себе глибоко самотнім. Не через усамітнення, як буває у всіх, а глибинну самотність. Всі родичі померли, нема у цілому світі нікого, кому було б не байдуже, чи живий я, чи щось можу змінити чи досягти.

Але тепер Максим впевнений, що є люди, які в нього вірять. І завдяки яким він втримався у найскладніші часи. Наприклад, це Олена Чекурина — директор Центру, де він зараз працює. Він говорить про багатьох людей, з якими навчився будувати здорові соціальні зв’язки. 

- Опинився у Полтаві я знов майже випадково. У черговий раз приїхав з надією почати все з чистого аркуша, кинути наркотики. Але швидко все покотилося — мене посадили за крадіжку. Бо щоб споживати наркотики, безумовно, потрібні гроші. В той час я був клієнтом тієї організації, де я зараз працюю. Дійшов до того, що не мав де жити. Звернувся у центр, якийсь час жив, відкладав кошти, винайняв власне житло. І тоді потрапив за ґрати, – розповідає Максим свою історію, яку навряд чи можна назвати легкою та успішною.

Вже після звільнення він знов звернувся до організації, яка не кинула його під час випробувань, зокрема у колонії. Бо, якщо чесно, у нього не було якихось інших варіантів — без житла, роботи, а повертатися до Донецька не мав наміру. І він повністю підпадав під категорію — бездомний та звільнений з місць позбавлення волі. Так вийшло, що згодом з’явилося місце соціального працівника. І, спостерігаючи за прогресом Максима у реабілітації, директорка запропонувала цю вакансію йому. Так неочікувано для себе Максим став хелпером.

- Де, як не тут, я можу застосувати ті навички боротьби, яким мене навчила життя. В процесі споживання я спілкувався з такими людьми, я говорю їхньою мовою, я розумію, про що говорять вони. Чого бояться, чим можуть пишатися. І вони довіряють людині, яка пройшла цей шлях. Нерозумно було б не скористатися цим досвідом, який може бути корисним і мені, і людям. Так, це не найпозитивніший досвід, яким варто пишатися, але я можу пишатися тим, що він когось врятує. 

Максим називає свою роботу відпрацюванням формули рівний рівному. Бо він знає, що таке спати на вокзалі, що таке пити чи споживати до втрати людського обличчя. Знає, як це — відчувати себе самотнім та нікому не потрібним. І коли ніхто, навіть ти сам, в тебе не вірить. 

- Інколи я навіть забуваю про це, бо у моєму житті вже багато набудовано іншого, здорового, позитивного, того, чого не було раніше. І ця робота допомагає мені пам’ятати, звідки я і де можу опинитися знов, якщо дозволю собі бути слабким та залежним. 

Насправді, зізнається Максим, не всі бажають та мають сили, щось змінити у своєму житті. Бо комусь комфортно у тому, до чого звикли. Бо багато хто намагався, але не виходило, бо не вірять вони, не вірять у них. Бо немає того, хто може допомогти з елементарними речами. 

- Мені інколи самому дивно, як це вийшло у мене. Бо я протримався до точки неповернення, зміг використати ту допомогу, яку мені запропонували. До мене, якого у цьому центрі багато хто пам’ятає ще наркозалежним клієнтом, не багато хто підходить, щоб спитати: а як у тебе вийшло, що тобі допомогло поміняти своє життя. Мабуть, для цього теж треба дорости, отримати певний досвід. Але в цей час обов’язково має бути хтось у більш стабільному стані поруч, щоб стати підтримкою та мотиватором. Загалом, ці центри й для цього, а не тільки щоб людина мала де спати. Хоча і такий сегмент має право на існування: у нас є кімнати нічного перебування, де люди можуть переночувати.

Максим розповідає про свій робочий день. При появі нової людини, першою чергою, треба виявити ключові потреби у кризовій ситуації та шляхи розв’язання цих проблем. Хелпер не робить все замість нього, а пропонує певні алгоритми. Зазвичай по клієнтах майже одразу видно, з чим спочатку треба працювати. Когось одразу треба помити, постригти та перевдягнути. Потім – обстежити на різноманітні віруси та хвороби, зробити флюорографію. Надати контакти медичних установ, підписати декларацію з лікарем, у випадку знаходження ВІЧ, гепатитів чи туберкульозу допомогти з фахівцями та отриманням своєчасного сучасного лікування чи започаткувати процес антиретровірусної терапії. До речі, на рівні Центру підписані договори на таку співпрацю. 

- Якщо немає документів, розпочинаємо дії по їх відновленню — для цього у нас теж є чіткий алгоритм. Можемо допомогти оформитися в геріатричний пансіонат чи інвалідність — ми знаємо, як це зробити, допомагаємо пройти весь цей цикл бюрократичних процедур, – перераховує Максим свої майже щоденні обов’язки. 

Потім людина заселяється у кімнату соціальної адаптації, для неї створюється план реабілітації, який включає й працевлаштування, процес відкладання коштів на оренду власного житла, робота з психологом. Так, крок за кроком, клієнт і хелпер проходять разом цей шлях. Але, звісно, не завжди він прямий і закінчується гепіендом. Хоча вже у Максимовій практиці багато випадків, коли люди з допомогою соціальних працівників змогли щось змінити у житті. 

- Ну, звісно, інколи хочеться побити когось з них, – жартує Максим. –  Коли ти віриш, вкладаєш сили, енергію., а не виходить. Бо, знаєте, робота з людьми — найскладніша. Буває, що сьогодні ми збираємо документи, пишемо запити, підключаємо купу людей, а завтра він каже – та ну, скільки років жив без паспорта, то і далі нехай так і буде. А ти взагалі чого про мене так турбуєшся, бо кредит на мій паспорт взяти хочеш?  

На жаль, таких випадків у роботі будь-якого соціального працівника немало. Але Максим дивиться на це зовсім інакше. Бо сам “зав’язував” нечисленну кількість разів, проходив кілька спроб реабілітації, після яких зривався та опинявся на дні. Тому він вірить, що ці зусилля не даремні, і у кожного є шанс на диво. 

- Завжди розповідаю їм свою історію про свої мільйон спроб змінити. Про 15 Центрів реабілітації та 10 спроб лікування у психіатричній лікарні, які були в моєму житті. І, можливо, когось це мотивує на зміни. Намагатися треба, хоча може не вийти й з п’ятого, і з п’ятдесятого разу. Але життя така штука — до того п’ятдесятого можна й не дожити. В мене вірили, тепер хочеться вірити в інших. І показати суспільству, що такі люди здатні на зміни. На власному прикладі я вже це доказав, хочу, щоб побачили і на багатьох інших прикладах. Щоб не ставили хрест на людях, не дискримінували їх, навіть не намагаючись допомогти, – говорить про свою мотивацію Максим. 

І зізнається, що сподіватися, що результат цієї роботи буде завжди тільки позитивним, марно. З часом звикаєш до того, що не завжди людина готова до тих змін. І усвідомлюєш важливість запобігання власному вигоранню. 

- На понеділок я, наприклад, записався на супервізію до психолога, намагаюсь займатися спортом, більше читати, ходити на концерти, у театр. Щоб справа допомоги іншим не стала єдиною ціллю мого життя.  Мені подобається ця робота. Але я не думаю, що це єдине, що тримає мене у нормальному житті. Просто на даний момент саме така діяльність — мій кайф, моє задоволення. Кожного ранку я відчуваю радість від того, що  мені є куди поспішати…


Тематика публікації:      

Останні публікації цього розділу:

Успішні приклади впровадження РЕЧВ на підприємствах України

“Каталог зелених рішень”: посібник з екоідеями для учасників Громадського бюджету

Тактичний урбанізм: створюємо місто для людей

Громадянська освіта для молоді через історію ремесел

Цикл історій про хелперів. Сергій Зосименко: Наголошую - не хворіють, а лікуються!

10 порад для управлінців освітою в громадах від експертів проєкту DECIDE