Маршрут до самозарадності: як Civis Fortis повертає людей до життя після полону

Громадський Простір

Фундація захисту громадянського суспільства Civis Fortis була заснована трохи більше року тому в один із найскладніших моментів — коли Мін’юст перебував під кібератакою, реєстри не працювали, а сама реєстрація організації розтягнулася на сім спроб. Попри це, за перший рік роботи команда вже супроводжує понад 40 людей, які повернулися з російського полону, веде адвокацію на рівні Міністерства соціальної політики та є партнером у створенні документального фільму для французько-німецького медіа.

Людмила Янкіна, голова правління і співзасновниця Civis Fortis, у розмові з Громадським Простором розповіла про те, чому для колишніх полонених 21 день реабілітації — це лише «нульова точка» після якої починається «відкритий космос», оскільки досі немає системного маршруту для цивільних, що повернулися з неволі, і як громадянське суспільство намагається цей вакуум заповнити — через індивідуальні плани супроводу, партнерства з іншими ГО, з лікарями, адвокатами і через голос у міжнародних медіа. 

Людмило, вітаємо вас і команду Civis Fortis із першою річницею. Створити організацію в такі складні часи — виклик, що заслуговує на повагу. Поділіться, будь ласка, вашою історією: хто стоїть за цією ініціативою, який зміст ви вклали у назву та що є тим внутрішнім компасом, який визначив вашу місію?

Назва нашої організації складається з двох частин. По-перше, у дескрипторі ми чітко заклали місію: Фундація захисту громадянського суспільства. Друга частина — Civis Fortis (з латини — «Сильний громадянин»). Це поєднання символізує як силу окремої особистості, так і колективний захист спільноти.

Ми з командою, як представники громадянського суспільства, як правозахисники, волонтери, як люди, які багато років вже займаються захистом громадянського суспільства, створили організацію як реакцію на виклики та загрози для громадянського суспільства.

Якщо ми вийдемо за рамки війни й подивимося на внутрішні процеси, то побачимо доволі складний період. Антикорупційні активісти, журналісти-розслідувачі та люди, які прагнуть демократичних змін у своїх громадах, часто стикаються з переслідуваннями через свою діяльність та прагнення до справедливості. Власне, Civis Fortis стала відповіддю на ці виклики.

Іншим, не менш серйозним викликом, є російська агресія. На окупованих територіях журналісти й активісти потрапляють у полон лише за те, що вони є представниками громадянського суспільства. Таких людей десятки тисяч. Коли прийшла росія зі своїми цілями окупації, багато хто вже був у їхніх списках. Перша річ, яку з цими людьми робили, викрадавши їх, пропонували їм колабораціонізм, намагаючись перетворити справжніх активістів на «лідерів думок» на російський лад. Тих, хто відмовлявся, ув’язнювали й катували. Багато хто досі перебуває в місцях несвободи.

Наша команда має багаторічний досвід роботи в цьому напрямку: ми займалися вивезенням людей, яким загрожував полон, та їхнім подальшим захистом. Коли постало питання створення нової організації, ми чітко розуміли, для кого ми це робимо. Наш досвід став природним фундаментом Civis Fortis.

Для нас було принципово, щоб це не була «організація однієї людини». Civis Fortis — це спільне надбання команди. Ми вже понад рік працюємо над реалізацією поставлених цілей. Попит на захист сьогодні настільки великий, що зусиль організацій, які вже діяли, було недостатньо.

Створення нової структури в умовах війни — це окремий квест. Ми намагалися зареєструватися, коли росія атакувала державні реєстри. Нам знадобилося сім спроб! Але ми наполегливі. В Україні створювати громадську організацію складно, але можливо саме завдяки тому, що ми є соціальним капіталом один для одного. Коли є репутація та довіра колег — це найцінніше.

До речі, ми не зупиняємося на готовій моделі. Зараз із колегою міркуємо над новим медійним проектом. Важливо постійно пробувати нові способи покращення інформаційного та правозахисного простору. Звичайно, ми хочемо багато всього зробити. Звичайно, в нас амбітні плани. Але тут важливо робити це у співпраці з іншими організаціями, у партнерстві, вибудовувати взаємодію з іншими акторами громадянського суспільства. Нам близька ідея синергії: коли дві частки, з’єднуючись, генерують значно більшу енергію, ніж поодинці.

Що відбувається з людиною після того, як вона повертається з полону? З якими «лабіринтами» — юридичними чи навіть побутовими — їй доводиться стикатися?

У полоні ці люди часто переживають катування та жорстоке поводження. Їм недостатньо просто дати грошову допомогу. Їм потрібно допомогти знову стати суб’єктами власного життя, повернути самозарадність. Потрібен хтось, хто допоможе фактично відновлюватись, щоб приймати за себе самостійні рішення, щоб далі розвивати власну життєдіяльність, щоб в професію повертатися, в громадську діяльність.

Наразі у нас на супроводі понад 40 людей. Для кожного ми розробляємо індивідуальний план. Так, умовно є 21 день реабілітаційних заходів в лікарні: це початкова точка, там люди проходять базові медичні обстеження. Але через 21 день все закінчується, після цього вони опиняються у «відкритому космосі». У когось немає документів, у когось трудових книжок, дипломів… ці люди як чиста сторінка, але з вантажем страшного досвіду.

Ми прагнемо, щоб з’явилася державна система, де буде передбачено маршрут людини від «нульової точки» — моменту перетину кордону — до повної ресоціалізації. Має бути система, яка людей навігує. Для військових така система більш-менш працює, хоча, звичайно, там є свої недоліки і свої складнощі. Але для цивільних немає системи, яка б сприяла, або яка була б спрямована на повноцінну реабілітацію, відновлення і допомогу людям у взаємодії з державою — повноцінний повний цикл відновлення.

Є певні класичні кроки, які ми робимо. Є ряд проблем, які насправді однакові для кожного і кожної, хто повертається, але є речі, які потребують індивідуального підходу. І ми, звичайно, після інтерв’ювання кожної людини, думаємо над тим, що саме індивідуально їй потрібно. 

Наприклад, є такий випадок: людина повертається з полону, а їй телефонують колектори через кредит, взятий до вторгнення в Маріуполі. Державні органи не взаємодіють між собою, щоб зупинити такі нарахування. Після звернення була робота нашого адвоката, який спілкувався з Національним банком і з тим банком, в якому було взято кредит. Ми добились «прощення» кредиту, але це компромісне рішення. Людина не має називатися боржником, якому «пробачили», бо вона не платила не з власної волі, а тому що перебувала в полоні.

Ще один виклик — цифрова прірва. Люди, які перебували в полоні роками, не знають, що таке, наприклад,  «Дія», як платити в метро QR-кодом або користуватися новими банківськими сервісами. Ми допомагаємо їм опановувати цей масив інформації. Уявіть, яке це навантаження на психіку: одночасно лікувати травми полону і вчитися жити у світі, який за час твоєї відсутності став зовсім іншим. Наша мета — бути поруч на кожному кроці цього шляху з кожною людиною, яку супроводжуємо.

Як вибудовується довіра? Адже це дуже чутливі моменти, а ви фактично стаєте для цих людей найближчими помічниками в усьому?

Коли ми запускали перший проект підтримки, то планували комплексний супровід для п’яти бенефіціарів. А в результаті за перші кілька місяців їх стало 42. Ми швидко зрозуміли: викликів значно більше, ніж ми уявляли на папері. Офіційно ми стартували 15 травня 2025 року, і майже одразу відбувся «великий обмін» — тисяча на тисячу. Хлинула така хвиля людей, що нам довелося на ходу перебудовувати всю систему роботи.

Питання довіри тут критичне, адже ми працюємо з надчутливими даними. Наш кейс-менеджер — це водночас і соціальний працівник, і логіст, і психолог. Це людина, яка і в установу супроводить, і потрібну лікарню знайде. Але ми не прагнемо замінити собою всі функції. Наша мета — організувати систему. Усе, що стосується психоемоційного стану, мають робити професіонали. Тому ми або шукаємо вузьких спеціалістів, або звертаємося до партнерів, як-от організація «Блакитний птах». З ними ми працюємо майже від початку, у нас укладено меморандум про безпечний обмін інформацією та взаємну відповідальність за стан людини.

Ми не ставимо собі за мету замінити всю інфраструктуру. Наше завдання — розвинути її, базуючись на досвіді різних організацій. Це такий комплексний підхід: одна організація дає адвокатів, друга — психологів, третя покриває медичні витрати, четверта — житло. Іноді нам доводиться закривати всі ці потреби самотужки, але якщо ми бачимо, що якогось фахівця бракує, ми йдемо до партнерів: «Прийміть, будь ласка, на супровід нашу людину». Це забезпечує тяглість допомоги.

Людям після полону потрібно допомагати просто зорієнтуватися у просторі й часі. Чому? Бо роками в полоні у них пригнічували можливість приймати будь-які власні рішення. Там за них вирішували все: коли їсти, чи буде світло, куди виходити. Коли вся твоя система налаштована суто на фізичне виживання без права вибору, ця здатність просто атрофується. І от людина на свободі, а почати приймати рішення їй неймовірно складно.

Мені можуть зателефонувати: «Людмило, а що мені робити? Мені треба в ЦНАП, а я не знаю як… як відновити диплом? Як знайти роботу?». І потрібно допомогти спланувати кожен крок. Звичайно, це індивідуально, але поруч завжди має бути хтось, хто скаже: «Дивись, я тут. Що тобі потрібно?».

Іноді людина навіть не може сформулювати потребу. Тоді ставимо зустрічні питання: «Як ви спите? Чи відчуваєте тривожність? Як ви їсте? Де ви будете жити після тих 21 дня у лікарні?». І з простих відповідей викристалізовується план: тут потрібен невропатолог, тут стоматолог, а тут окуліст.

У полоні людей били, там є неправильно зрощені переломи, вибиті зуби, травми, на які людині навіть боляче дивитися. Ми зараз налагоджуємо зв’язки з приватними клініками. Наприклад, маємо стоматологів, які готові відновлювати зуби нашим підопічним. Це надзвичайно цінно, що бізнес стає частиною громадянського суспільства не лише в моменти революцій, а й у цій рутинній, енергозатратній роботі, яка триватиме роками.

Власне, ми всі зараз у солідарності — і з тими, хто пройшов полон, і з тими, хто зазнав переслідувань через боротьбу з корупцією чи активізм. У цьому і є сила нашого громадянського суспільства — бути самодостатніми, приймати рішення і бути плечем для колег у найскладніші моменти.

Допомагати тим, хто пройшов крізь пекло полону — теж неймовірно важко емоційно…

Робота з такими складними темами й важким досвідом — це величезне навантаження на команду. Ми чітко розуміємо: якщо не підтримувати людей зсередини, вони просто почнуть виходити з професії через вигорання.

Тому підтримка ментального та фізичного здоров’я членів нашої команди є однією з ключових стратегічних цілей Civis Fortis. Завдяки інституційній підтримці від European Endowment for Democracy (EED), ми впровадили внутрішню систему підтримки: наші фахівці мають можливість звертатися до психотерапевтів та спеціалістів, які допомагають тримати психоемоційний стан у нормі.

Ми не зможемо працювати довго й ефективно, якщо наші люди будуть виснажені. Наше завдання — дати кожному члену команди відчуття захищеності, щоб вони могли продовжувати цю непросту місію, не втрачаючи себе.

Чи чують вас та інші ГО у міністерствах, чи є готовність спільно змінювати правила, щоб допомога полоненим ставала системною?

Ми зараз перебуваємо у процесі створення робочої групи, яка має напрацювати конкретні зміни до законодавства. Наша мета — щоб для людей, які повернулися з полону, нарешті з’явилася офіційна система супроводу та відновлення. Мені дуже хочеться вірити, що установче засідання цієї групи відбудеться вже зовсім скоро.

Ми не просто чекаємо — ми вже подали свої пропозиції та порівняльну таблицю змін до нормативно-правових актів. У нас є чітке бачення: що потрібно змінювати негайно, на першому етапі, а що — згодом.

Ми з колегами по сектору багато дискутували про те, хто має взяти на себе лідерство в цьому питанні. Зрештою, і в експертних колах, і в діалозі з самим Міністерством соціальної політики ми дійшли спільної думки: це питома роль саме для Мінсоцу. Там уже є люди, які координують збір інформації. Але важливо розуміти, що це має бути масштабна міжвідомча взаємодія.

30 січня у нас відбулася перша велика зустріч. У ній брали участь і Офіс Омбудсмена, і Офіс Генерального прокурора. Це величезна комплексна робота, яка обов’язково має кимось координуватися. На нинішньому етапі лідерську роль у цьому процесі також взяло на себе МінСоц.

Ми рухаємося в правильному напрямку і робимо все від нас залежне, щоб цей процес не просто тривав, а приніс реальні результати для людей.

Civis Fortis стала партнером у створенні документального фільму для франко-німецького каналу ARTE. Розкажіть, будь ласка, про цю співпрацю?

Насправді тема цивільних полонених тривалий час була недостатньо видимою, і ми постійно давали сигнали в публічний простір, що це потрібно змінювати. Нас почули європейські медійники — зараз ми з Костянтином Давиденком, очільником БФ «Цивільні в полоні», і який провів у полоні сім з половиною років, є партнерами у створенні фільму для французько-німецького медіа ARTE про цивільних полонених. 

Це не просто зйомки одного дня. Ми допомагаємо знайти героїв, глибокі історії, щоб картина була багатогранною і показувала долі різних людей, які повернулися в Україну. Головні питання фільму: чи достатньо робить держава для їхньої підтримки? Що мотивує цих людей не просто жити далі, а ставати активною частиною суспільства? Це наша мета — привернути увагу світу до цієї проблематики.

Але це лише один із проектів. Ми вже пройшли в наступні тури грантових конкурсів із власними ідеями фільмів, які зніматиме українська команда. Нещодавно ми спілкувалися з Владиславом Єсипенком (український журналіст, фрилансер проєкту «Крим.Реалії» (Радіо Свобода), який понад чотири роки перебував у російському полоні — ред.) про те, як важливо показувати не лише сам полон, а й те, як він впливає на майбутнє людини. Владислав спирається на власний досвід та досвід побратимів, які досі перебувають у неволі й потребують підтримки. Це буде розповідь про взаємодію всього громадянського суспільства в цій темі.

Минулого року Громадський Простір спілкувався з колежанками з ГО «Нумо, сестри». Вони також наголошували, що масштаб воєнних злочинів проти цивільних настільки великий, що зусиль однієї чи навіть кількох організацій недостатньо. І власне міжнародних партнерів вражає, що українське громадянське суспільство прямо під час активної фази війни не лише документує злочини, а й підтримує людей після полону та реалізує різні активності, щоб привернути до цієї проблеми увагу світу. Як, на вашу думку, сьогодні можна ще більше об’єднати ці зусилля, щоб посилити адвокацію?

Коли ми виходимо на міжнародні медіа, як-от у випадку з фільмом для ARTE, ми ставимо за мету говорити прямо до громадян Франції, Німеччини та інших країн. Українці за кордоном роблять колосальну роботу в межах «народної дипломатії», але ми не маємо забувати: російська пропаганда працює потужно. У Європі досі багато тих, хто вірить, що з росією треба «домовлятися», що це «прекрасна країна», де просто «нехороший путін», а всі інші — безневинні.

Ми маємо чинити спротив цим наративам і показувати реальність. Саме тому ми підтримуємо створення фільмів: щоб німець чи француз не чув чиюсь абстрактну точку зору, а бачив досвід людей, які переживають цю війну в моменті. У фільмі Костянтин Давиденко ділився тим, як полон впливає на його сьогодення і майбутнє, а я розповідала, як громадянське суспільство тут взаємодіє, щоб витягнути й підтримати таких людей.  

За кордоном часто дивуються масштабам нашої роботи. Це дивування походить від того, що нас раніше не сприймали суб’єктними. Світ довго жив у парадигмі радянської та російської пропаганди про те, що українці «недолугі», «меншовартісні» і не заслуговують на власний голос.

Зараз ми нарешті відриваємося від цієї колоніальної рамки. Ми кажемо: «Ні, ми самостійні й круті». Крім того, що ми долаємо наслідки війни, у нас є свій фешн, свій кінематограф, інноваційне IT. Ми переборюємо комплекс меншовартості, коли вважалося, що за кордоном усе краще — чи то російські правозахисники, чи то коучі з медіації. Зараз в кожній сфері Україна демонструє власний, унікальний голос. Жарти про те, що це «НАТО вступає в Україну» — це вже не зовсім жарти. Це про нашу стійкість і самозарадність.

Ми живемо в умовах неймовірної компресії часу. Ми емоційно ще не встигли усвідомити, що з нами відбулося, але вже працюємо над подоланням наслідків. Це стосується і документування воєнних злочинів.

Трибунал ще не відбувся, і невідомо, коли це станеться. Але ми робимо все зараз, щоб у той момент не витрачати роки на збір доказів. Це надзвичайно важливо: ми не перекладаємо відповідальність на умовного «старшого брата». Ми кажемо: «Ці злочини вчинені проти нас, і ми маємо право вже зараз їх фіксувати». 

Якби ми чекали, що хтось вирішить усе за нас, ми б залишалися в позиції жертви. Але те, що Україна сама долає наслідки вже сьогодні, показує — ми в позиції борця. Ми не слабкі, ми — сильні. Розвиток громадянського суспільства, створення організацій, зйомки фільмів, розслідування — усе це свідчення того, що ми є сильним суб’єктом. Жодна держава чи організація не має права вирішувати за нас, де наше місце в історії. Ми обираємо його самі. 

З вашого досвіду роботи в міжнародних правозахисних спільнотах, є відчуття, що голос України у світі змінюється? Країна, яка, навіть будучи пораненою війною, продовжує боротися і відстоювати свої цінності?

Раніше я роками чула один і той же наратив, навіть від розумних людей: «Ну ви ж правозахисники, домовтеся між собою, закрийтеся в кімнаті й знайдіть спільну мову». Це звучало і публічно, і на закритих зустрічах; такі заклики адресували і мені особисто, і всьому нашому правозахисному кластеру на міжнародних майданчиках. Але зараз усе змінилося.

Раніше нам доводилося буквально доводити: ви не можете прирівнювати досвід українського громадянського суспільства, представників якого фізично вбивають росіяни, і досвід так званих російських правозахисників. У нас — сотні загиблих колег, а у них найбільша трагедія — це проблеми з візами чи відсутність певних «плюшок».

Це виглядало жахливо: ти приїжджаєш із доповіддю про вбитих колег, а у відповідь чуєш: «Українці, звісно, страждають, але ж і російські правозахисники відчувають дискримінацію, живучи в Європі». Нас ставили в умови, де загибель сотень людей важила менше за бюрократичні незручності опонентів.

Ось далеко ходити не треба — візьмемо кейс Олімпіади: він наочно показав, наскільки важливо не мовчати й не приймати позицію «сиди й не висовуйся». Тут спрацював ефект Стрейзанд: спроба МОК замовчати проблему лише привернула до неї колосальну увагу. Владислав Гераскевич вшанував пам’ять загиблих спортсменів і зміг всю увагу світу прикувати до воєнних злочинів росії. Про це написали всі світові медіа. Це і є прояв суб’єктності, а не позиції жертви. Коли ти виборюєш справжні цінності, не можна йти на компроміси чи погоджуватися лише на «чорну стрічку на рукаві»…

Спілкувалася Алла Прунь