Інновації, як можливість «не програти мир». Частина 1.

powerreform

Замість вступу

Якось я написав на Фейсбук пост «Не програти мир», який починався таким словами: «Ранок, метро. Перше вересня, поруч сидять шестеро молодих жінок 18 – 22 років і жодного чоловіка такого віку! Згадую урядове рішення про виїзд чоловіків віком 18-22 за кордон. Що ж залишається робити цим дівчаткам та іншим молодим жінкам в Україні? Вони залишились тут, а чи зможуть вони створити свою сім’ю? І з ким? Старші – уже мають свої сім’ї, і повернуться до них із війни, а їх однолітки будуть уже за кордоном? Відтак їм також дорога лише за кордон?»

От так  несподівана думка окреслила важливу і ґрунтовну проблему на майбутній мир у тому вагоні метро…

Яким ми бачимо майбутній мир? Що має відбуватись в Україні після припинення війни? Які дії і у якій послідовності має здійснювати влада, що мають чи можуть роботи звичайні українці? Ці питання турбують, напевне, кожного громадянина і потрібно пробувати шукати на них відповіді уже зараз, аби по війні не витрачати дорогоцінний час на дискусії, які можна провести тепер.

По війні

По війні ми, вочевидь, отримаємо багато проблем. Зруйнована важлива інфраструктура, деіндустріалізація міст і цілих регіонів, заміновані та вилучені з сільськогосподарського обороту десятки тисяч квадратних кілометрів українських земель, величезні державні борги і звичка жити за зовнішні кошти…

Але це, як на мене, не основні проблеми, ключова проблема – це люди: стрімке скорочення кількості населення Україні, суттєва зміна статево-вікової структури, значний відтік населення за кордон під час війни і ризик прискорення скорочення населення по війні.

Що Україна може і має запропонувати українцям по війні, аби вони залишились тут, а хто виїхав, подумав про повернення?

  Що буде потрібно тим, хто залишився, хто пережив війну тут і не виїхав? Напевне – перспектива, перспектива збудувати краще життя для себе і своїх дітей вдома, а не за кордоном. Що потрібно тим, хто живе зараз за кордоном, аби повернутись в Україну? Напевне, також – перспектива, перспектива мати в Україні краще життя ніж в у вимушеній еміграції. І все це – не колись, а дуже скоро!

Здавалося б, усе просто: дати людям перспективу! Але як її «намалювати», і як, що, не менш важливо, її перетворити в реальність? Напевне, варто пробувати це робити уже зараз, попри те, що війна триває і скоріш, не всі із нас зможуть побачити дійсно сталий мир.

Отже, потрібне також власне бачення миру, потрібен план на перспективу. План для держави, для громади, для сім’ї, і зрештою план для людини.

А тепер давайте просто поміркуємо, яке майбутнє у нас проглядається після припинення цієї війни на відносно прийнятних для нас умовах: Україна зберігає свій суверенітет на більшій частині своєї території (приблизно 480 тисяч кв. км) за винятком окупованої, яка може складати до 120 тисяч кв. км, якщо Кремлю таки вдасться окупувати усю Донецьку область і на тому припинити війну. До цього слід додати, що ми матимемо безлюдну, вилучену з системи розселення та економіки 5-ти кілометрову зону уздовж лінії розмежування та кордону з РФ і РБ – це 3000 км довжини, загалом 15 тисяч кв. км. 30-ти кілометрова зона залишатиметься зоною найбільшої небезпеки для проживання та економічної діяльності – а це ще 25 км х 3000 км = 75 000 кв. км.

Відтак, територій для розвитку під українською юрисдикцією може бути лише близько 390-400 тис. кв. км.

А що з населенням? Так виглядає, що у випадку звершення війни в 2026 році у межах підконтрольній Україні території проживатиме лише 29-30 млн. осіб. Статево-вікова структура населення виглядатиме дуже спотвореною. Кількість працездатних осіб (15-59 років) не перевищуватиме 18 млн осіб, діти складатимуть десь до 5 млн осіб, пенсіонери – до 7 млн осіб.

Що це вцілому означатиме для майбутнього України:

1. Обмежений внутрішній ринок.

Незначна кількість споживачів на внутрішньому ринку, обмежує можливості для розвитку виробництв у різних сегментах виробництва для споживання. Відтак потрібен буде імпорт різних видів продукції, для чого необхідна валюта, яка може забезпечуватись лише за рахунок досттнього експорту.

2. Неможливість відбудувати зруйновану важку промисловість і її запустити.

Для цього не вистачатиме робочих рук для будівництва і спеціалістів для роботи на заводах, у випадку їх відбудови. Старші люди вийшли за межі працездатного віку, молодого прошарку спеціалістів не буде.

3. Єдиною спроможною до швидкого відновлення галуззю виглядає сільське господарство з первинною переробкою. Ця галузь не потребує значної кількості працівників, але водночас вона не має значної доданої вартості.
4. Загроза з боку РФ залишатиметься, тому Україна потребуватиме значних за розміром та оснащенням збройних сил, що, в середньостроковій перспективі, виглядає мало реалістичним через скорочення населення та слабку економіку.
5. Наявність сьогодні певного сегменту виробництва оборонного обладнання та зброї для залишення на конкурентному рівні потребуватиме значних вкладень у сектори дослідження та розробок і потребуватиме нових спеціалістів, що також виглядає на сьогодні досить складним завданням.

То що ж може собі дозволити, а що категорично не може робити країна у таких умовах?

Міграція

Перше, що приходить у голову для вирішення проблеми недостачі робочих рук, це міграція.

В повоєнній Європі, її відбудова та відновлення спиралось передусім на залучення мігрантів, така ж історія була на початку 20 століття у США, починаючи з 90-х років минулого століття значною мірою зростання економіки РФ відбувалось завдяки значній кількості мігрантів. Варто зауважити, що навіть війна засвідчила, що українські мігранти у Польщі забезпечили понад 2,7% приросту її ВВП.

Чи можливо це сподівання в українських реаліях? Загалом, за кваліфікований персонал у світі точиться досить жорстка конкуренція. Навряд чи повоєнні Україна у цій боротьбі має якийсь шанс: низький рівень ВВП, низькі зарплати, проблеми з безпекою (принаймі на першому етапі припинення війни).

Отже, звідки реально можна чекати мігрантів? Лише із найбідніших країн, де тривають громадянські війни чи які потерпають від кліматичних катастроф. А це люди передусім із мізерним рівнем освіти та дуже мало кваліфіковані. Можливо, на перших етапах розбирання зруйнованого їх внесок буде і значним, але для розвитку економіки вцілому вкрай сумнівним.

Проте взагалі без міграції навряд чи зможемо обійтися. Тому варто пропрацювати можливості залучення мігрантів із Латинської Америки, Узбекистану та Індії, де є вже певний рівень освіти, але перенаселеність мегаполісів не дає їх мешканцям змоги мати якісне життя.

На більш пізньому етапі можна розглядати можливості залучення на проживання в Україні такої категорії як пенсіонери із країн ЄС. Хороший клімат, недорогий та якісний медичний сервіс, гарні умови проживання могли б цьому сприяти, а пенсійні виплати цих людей – гарантоване надходження фінансів.

Будь-яка міграція – це виклик, тому що поряд із можливим прискоренням економічного розвитку зазвичай у парі є наявність ризику внутрішньої дестабілізації між місцевими жителями і мігрантами, особливо, коли останні не інтегруються у нове суспільство, живуть у замкнених середовищах, сповідують свою релігію, звички та норми. Останні події щодо мігрантів у США, Європі дають підстави для побоювання щодо негативних наслідків від міграції.

Економіка

Якою має бути економіка України в умовах різкого скорочення населення та зменшення розміру території, ринку, обмеження транзиту аби забезпечити нормальне життя своїх громадян? Чи є взагалі  компетентна і серйозна відповідь на це питання?

ВВП України за 2024 рік склав приблизно 190 млрд $, або приблизно 6300$ на одну особу із розрахунку 30 млн. осіб населення в Україні (за даними Світового банку ця цифра складає близько 5400, оскільки у підрахунках взято більшу чисельність населення).

Часом можна почути твердження, що мала кількість населення при великій території не є проблемою, адже є країни, які при цьому живуть чудово – Канада, Австралія, Фінляндія. Якщо подивитись реальні ВВП на  одну особу цих країн за паритетом купівельної спроможності, можна побачити, що це дуже високий рівень у порівнянні з Україною

Отже аби нам досягнути рівня якості життя, принаймні, як у сусідній Польщі сьогодні, нам потрібно наростити номінальний ВВП на особу в 3-4 рази, не кажучи вже про більш успішну Фінляндію. Для того, аби наш ВВП на особу був близько 20 тисяч доларів США наш загальний ВВП має складати близько 600 мільярдів доларів США. Але чи можна цього досягнути при такій низькій кількості населення, як у нас і при такій спотвореній  статево-віковій структурі?

Спробуємо проаналізувати структуру експорту кількох країн з низькою щільністю населення і Тайваню. Чому Тайвань? Тому, що там не існує добувної промисловості і, відповідно, експорту сировини взагалі.

Через обмеженість внутрішнього ринку для процвітання цих країн потрібен значний експорт.

експорт по секторах (млрд USD)

З цієї таблиці можна зробити такі очевидні висновки:

• Канада та Австралія значною мірою отримають значні доходи від експорту завдяки ресурсам: добування та експорт корисних копалин, плюс виробництво.
• Тайвань та Фінляндія: високотехнологічна економіка, точне машинобудування та електроніка.

На основі цих даних можна зробити припущення, що країна з досить низькою щільністю населення та відносно невеликим внутрішнім ринком може забезпечити власне процвітання значним експортом, який може базуватись, або не експорті природніх ресурсів, або високотехнологічних виробів.

Де тут може бути місце України?

В корисних копалинах? Більшість родовищ знаходяться під окупацією або в ризикових зонах вздовж фронту.

Можливо у високотехнологічному виробництві? Напевне це було б дуже перспективним і здається ми зараз маємо можливість розірвати пута старої індустрії. Впродовж 30-ти років відновленої Незалежності наша промисловість використовувала активи, створені десятиліттями раніше – вугільна, рудна та металургійна галузі, які давали експортну валютну виручку, давали своєрідну політичну ренту олігархам, які, по суті, стримували стимулювання інших, більш високотехнологічних галузей.

Тепер ця ситуація змінилась.

Ці сектори промисловості або під окупацією, або зруйновані і відбудовувати її нема ким і навряд чи доцільно з економічної точки зору.

Відтак, ми отримуємо дорогоцінний і малотривкий шанс розпочати майже з чистого аркуша, як колись це зробила переможені у ході Другої світової війни Німеччина та Японія і Південна Корея, після війни на півострові 1953 року.

Проте високотехнологічна експортно-орієнтована промисловість потребує інновацій, інвестицій і …. К А Д Р І В!

Будуть спеціалісти – будуть і інновації.

Далі буде.