Василина Дибайло: ми не реформуємо такого величезного «монстра», як інтернатні заклади

Василина Дибайло, директорка Партнерства "Кожній дитині", у відвертій розмові із Громадським Простором поділилася думками щодо реформування сфери захисту прав дитини, розповіла про прогресивні ...

Василина Дибайло

Громадський Простір

Василина Дибайло, директорка Партнерства “Кожній дитині”, у відвертій розмові із Громадським Простором поділилася думками щодо реформування сфери захисту прав дитини, розповіла про прогресивні проекти, які впроваджує Партнерство та порадила, яким чином варто коректно відвідувати дітей у інтернатах.

Громадський простір: У День захисту дітей ви написали у себе на сторінці: «Давайте подумаємо над тим, що ми зробили, щоб права дитини реалізовувались повністю». Чомусь, реформи соціальної сфери, реформи, які стосуються дітей, здоров’я, освіти і т.д., традиційно,  у нашій країні не на першому плані. За Вашою оцінкою, на якому рівні реформи, які стосуються саме прав дітей?

ми в дітей нічого не вкладаємо

Василина: Рівень реформ у нашій сфері –  думаю, що їх просто зараз немає. Що зараз відбувається? В основному, 1 червня проходять фестивалі, ми організовуємо для дітей якісь концерти, в цей день ми активно згадуємо про дітей, намагаємось зробити для них щось дуже красиве та яскраве. Але ж дитинство – це не тільки цей один день. Дитинство буває лише раз, воно проходить, і ми, дорослі, повинні робити все, аби воно для всіх дітлахів було нормальним. Що це означає? По-перше, необхідно, щоб дитина могла реалізувати всі свої права, в тому числі банальне право на гру – щоб ми могли достатньо часу проводити з дітьми, щоб ми з ними грались, навчали чомусь, читали, проводили час в звичайних іграх, не тільки, наприклад, LEGO чи ігрові майданчики, чи величезні ігрові комплекси. Гра – це також звичайні, банальні речі, які можна робити разом з дитиною кожного дня. Якщо говорити більш широко, то ніяких реформ на сьогоднішній день не відбувається, і це для нас, я б сказала, величезний жаль, бо якщо ми не інвестуємо в дітей, то на що можемо сподіватися? Раніше любили такі лозунги, зараз їх менше: «Діти – наше майбутнє». Якщо це наше майбутнє, значить ми повинні зараз щось вкладати в це майбутнє. Кожен бізнесмен, щоб отримати прибуток через 5-10 років чи через 3 роки, робить якісь інвестиції, вкладення. На сьогоднішній день ми в дітей нічого не вкладаємо.

Громадський простір: Ми латаємо діри минулого, чи не так?

ми не реформуємо такого величезного «монстра», як інтернатні заклади

Василина: Так, ми латаємо діри. Зараз актуальними є питання освіти, ніби якимось чином вони зрушуються. Наразі дуже багато дискусій про те, якою має бути початкова, середня школа, якими мають бути програми і т.д. Це дуже позитивно, я вважаю. Але є ще питання соціального захисту, догляду дітей, і тут ми просто йдемо по накатаній стежині. Найбільш негативним є те, що ми не реформуємо такого величезного «монстра», як інтернатні заклади. Вони як існували, так і продовжують існувати, як набирали туди дітей, так і продовжують набирати, гроші свої, величезні бюджети, отримують. Якщо подивитись, то це великі кошти: в довоєнні роки, наприклад, у 2013 році, фінансування інтернатів здійснювалось у розмірі 5,9 мільярдів гривень – така ж сума, як і на українську армію, ідентично. Тобто це величезний ресурс, який витрачається просто в нікуди, адже після інтернату ми отримуємо, по суті, скалічену і понівечену особистість.

Мені особисто незрозуміло, чому інтереси дорослої людини, яка має освіту, має руки й ноги переважно, нормальну голову на плечах, повинні бути вищими або пріоритетнішими за інтереси дитини

Це економічно невигідно державі, бо є набагато дешевші, набагато простіші у фінансовому, економічному сенсі форми, але знову ж таки, це важливе політичне рішення. І кожного разу, аргумент, який найбільше мене вражає: «Це ж там люди також працюють. Ми повинні про тих людей думати». Мені особисто незрозуміло, чому інтереси дорослої людини, яка має освіту, має руки й ноги переважно, нормальну голову на плечах, повинні бути вищими або пріоритетнішими за інтереси дитини, яка інколи має інвалідність чи певні вади, потребує, можливо, особливішого догляду. Чому я про якусь дорослу тьотю, яка може сама про себе піклуватись, повинна думати більше, ніж про дитину? Мене завжди дивує такий аргумент: «Як ми можемо закрити цей заклад, там же також люди працюють?» Звичайно, люди працюють, але у цьому аргументі теж є певний міф. Оцінка, проведена нещодавно нашими колегами з Молдови, говорить про те, що насправді відбулось, коли закривали інтернати. Молдова, до речі, дуже швидкими темпами зробила цю реформу, ще не завершила, але проводить її дуже інтенсивно. Вони виявили, що насправді 60% працівників інтернатів не потребуватимуть подальшого працевлаштування, тому що 30% – це люди вже пенсійного віку, а за п’ять років ще 30% будуть також пенсійного віку. Тобто там немає великої кількості молодих спеціалістів. Втрата робочих місць – це не проблема, а міф, який завжди панує. Якщо прийняти рішення про закриття, то питання працевлаштування буде актуальним максимум для 50%, але ж їх також можна влаштувати: вони можуть надавати послуги в своїх сім’ях, стати прийомними сім’ями, патронатними сім’ями – це тимчасовий догляд. Якщо вони дійсно люблять цю справу – адже є люди, які справді люблять дітей.

Тому тут насправді потрібно мати сміливіть прийняти політичне рішення. Можливо буде у нас такий Міністр соціальної політики, який зможе це рішення прийняти… Але й не тільки Міністр соціальної політики, треба трішки вищого навіть рівня, оскільки інтернати у нас в трьох системах: Міністерстві освіти, Міністерстві охорони здоров’я, Мінсоцполітики, – то тоді можна буде сказати, що Україна змінилась, що прийшли люди з новим мисленням, новими підходами. На сьогоднішній день в цій сфері ми нічого не робимо, а витрачаємо просто кошти, наші податки, в нікуди.

Громадський простір: Експертка Маріанна Онуфрик згадувала, що в цивілізованих країнах намагаються зробити все можливе, аби дитина не потрапила в інтернат. Чи є альтернативні форми піклування про дітей в Україні зараз, чи вони розвиваються?

У нас дуже інституалізована система, навіть ті заклади, які не належать за законом до інтернатної системи, по своїй суті є також інтернатами

Василина: Так, є альтернатива інтернатам. Наша організація запроваджує таку альтернативну форму, як патронатна родина або сім’я патронатного вихователя – послуга патронат над дитиною, згідно Сімейного кодексу. Це найперша альтернатива, тому що зараз виходить так: коли дитина залишилась без піклування батьків з будь-якої причини – батьки, можливо, загинули в катастрофі або мама сама виховує дитину і їй потрібно в лікарню на два тижні (у нас такий випадок також був), або якщо від дитини відмовились, чи її потрібно забрати від батьків, то у нас є такі дві крайності: або йде установка зовсім не забирати дітей, – їх тримають до того, поки в дитини не виявлять вже такі синці, що невідомо, що далі робити, або забираємо за найменшої проблеми, після будь-якого повідомлення. Якщо дитина без батьківського піклування з будь-яких причин, на сьогоднішній день єдина можливість – це або рідні можуть її забрати, якщо вони є, або патронатна родина. В цьому році починається розвиток механізму сімейного патронату, на сьогоднішній день таких родин всього сім. Але, я сподіваюсь, що за два-три роки ми зможемо налаштувати таку систему, щоб це був перший рівень, куди дитина може піти, щоб вона не була ні в Будинку дитини, ні в лікарні, ні в притулку, ні в Центрі соціально-психологічної реабілітації і т.д. У нас дуже інституалізована система, навіть ті заклади, які не належать за законом до інтернатної системи, наприклад, Центри соціально-психологічної реабілітації чи кризові центри, по своїй суті є також інтернатами.

За новою системою дитина йде в патронатну родину, а потім, залежно від ситуації, або повертається в свою, якщо є така можливість і проведена певна робота, або ж вступають в дію ті форми, які вже дуже добре працюють в Україні: усиновлення, опіка та піклування, прийомна сім’я. Ми не є великими прихильниками ДБСТ, Дитячих будинків сімейного типу, бо вони на сьогоднішній день є дуже великими, там перебувають близько десяти дітей. Ми розглядаємо ДБСТ тільки у випадку, коли є велика сім’я, і одразу п’ять-шість дітей потребують такого догляду. Крайній випадок – це дуже спеціалізовані заклади, я маю на увазі, заклади сімейного типу на 10-15 дітей.

Василина Дибайло

Громадський простір: Якщо порівняти стартові можливості дитини-сироти в середньому в Україні, я не маю на увазі кращі випадки, і стартові можливості дитини-сироти за Заході – чим вони відрізняються, чи можна приблизно їх порівняти? Які можливості у дитини бути повноцінною частиною соціуму, розвиватись, отримати гідну освіту, гідне життя в подальшому?

з першого дня, як ми влаштували дитину під державну опіку, ми повинні думати, як ми її виведемо і куди

Василина: Це складно порівнювати, тому що це діти, які тією чи іншою мірою пережили певну травму, і якими б не були зовнішні умови, все одно внутрішній стан дитини: в якому віці це сталось, як це сталось – відіграє дуже велику роль. Тому й важко порівнювати якусь прийомну сім’ю на Заході та ідентичну прийомну сім’ю в Україні – треба враховувати ситуацію з конкретною дитиною. У нас був проект «Впевнений старт»: ми розробляли державний стандарт соціальної інтеграції випускників інтернатних закладів. Суть полягає в тому, щоб готувати випускника до самостійного життя. Ми пропрацювали цю модель в проекті, у нас були дуже позитивні результати. Тож ми запропонували Міністерству соціальної політики розробити такий стандарт, щоб ми починали думати про цих дітей не тоді, коли їм виповнюється 17-18 років, і ми не знаємо, куди їм піти, куди подітись, і що їм дати з собою, а раніше – можливо, коли їм 15-16 років, готувати до виходу з інтернатного закладу. У нас з колегами виникла суперечка з представниками Міністерства і між собою: цей стандарт має діяти рік чи два роки до виходу з інтернату? І коли ми з цим питанням вийшли до наших швейцарських партнерів, то запитали досвідченого соціального працівника, який працював з нами над проектом: «Рене, як ти порадиш?» Він каже: «Не так і не так». Ми запитуємо: «Чому?» Він каже: «Тому що це повинно починати діяти з першого дня, коли дитина потрапила в інтернат». Тобто з першого дня, як ми влаштували дитину під державну опіку, ми повинні думати, як ми її виведемо і куди, що з нею буде. Розумієте, це показує, по суті, прірву мислення соціальних працівників і всієї нашої соціальної сфери. Коли ми сперечаємось про те, чи ми рік будемо готувати дитину до виходу, чи два, вони кажуть: «Ми повинні починати готувати її вже тоді, коли ми її влаштували в інтернат. Чому ми її влаштували? Куди вона повернеться? З чим вона повернеться? До кого вона повернеться?»

У нас немає ніякої системи подальшої ефективної роботи з батьками

А у нас як? У нас система на сьогодні склалась і діє так: держава забирає повністю у батьків їх батьківські права, і дитина перебуває на повному державному утриманні. Завжди дуже важко пояснити нашим міжнародним експертам, як дитина може бути на повному державному утриманні, якщо є живі батьки, якщо вони десь працюють, і чому держава з них не бере якихось коштів. Вони не розуміють, як держава може так поводитись! А у нас права забрали – і все: «До побачення! Можете ще народити, ми і наступних дітей заберемо». У нас, знову ж таки, немає ніякої системи подальшої ефективної роботи з батьками.

Громадський простір: Я бачила у Вас на сайті, що одним з напрямків діяльності Вашої НУО є якраз робота з розвитку потенціалу вразливих сімей – як із цим працюєте?

був один такий випадок, коли дитина точно не знала, коли в неї день народження,

Василина: У нас є така програма, яка називається «Батьківство в радість» – це не наша розробка, вона була проведена колегами в рамках проекту «Родина для дитини», реалізованого Холт Інтернешнл, вони повністю цю програму переклали, і ми також нею дуже задоволені і використовуємо її у своїх проектах. «Батьківство в радість» – це програма навчання батьківських навичок з 12 занять. Діти можуть паралельно займатись арт-терапією чи ще чимось, а батьки приходять на такі заняття. Плюс в тому, що переважно батьки потім здружуються. Ну, не всі, я не можу сказати, що до нас прийшло 12 батьків, і всі потім стали добрими друзями, але багато з батьків стають друзями і потім вже мають підтримку. Ця програма допомагає відчути, що не ти один чогось не знаєш, не ти один повинен ще чогось навчитись. Особливо вона актуальна для випускників наших інтернатних закладів, тому що у них не було рольової моделі, вони не бачили, що таке сім’я. Якщо уявити, що ми, наприклад, виховувались в сім’ї, то деякі речі, над якими ми навіть не задумуємось: що мама з татом йдуть на роботу, бабуся може ходити на роботу, якщо молода; що є якісь родинні свята, традиції, хтось батьків називає на «Ви», хтось на «ти» і пояснюють дитині, чому так, – то дитина в інтернаті бачила свою групу, 16 людей, з якими вона всі ці роки поруч спала в одній спальні, ніякого індивідуального простору. Був один такий випадок, коли дитина точно не знала, коли в неї день народження, тому що там переважно святкують так: вітають разом усіх іменинників за цей місяць.

Громадський простір: День іменинника, так?

Василина: Так. Зараз волонтери вже намагаються цю ситуацію якимось чином покращити.

Громадський простір: А взагалі хто опікується зараз в Україні питанням соціалізації випускників інтернатів – держава чи громадські організації?

Василина: Ми займаємось. Маємо також дуже хороший проект «Молодь для молоді» – це молодіжні клуби. Зараз ми маємо 25 молодіжних клубів в 17 регіонах, збираємо там молодь і з інтернатів, і зараз переселенців, і дітей, які просто можуть прийти. Ми вважаємо, що дітей не потрібно дуже сильно ізолювати, це теж є однією з проблем. Наші клуби в принципі відкриті, якщо хтось хоче привести сусіда чи друга зі школи – без проблем. В клубах вони обговорюють різні питання, у нас є шість тем: «Я. Моя особистість і мій характер» , «Я і вони: мої стосунки з друзями та зовнішнім світом», «Я і кохана людина», «Я – господар свого життя», «Я і моя професія», «Я і мої соціальні права», – різні такі теми діти можуть обговорювати, є певні розроблені заняття. Є ще один великий проект з наставництва, який реалізовує «Одна надія». У нас також є такий компонент, ми пробували наставництво для дітей, які виховуються в інтернатних закладах, а вони суто по цьому компоненту шукають наставників і домовляються з інтернатними закладами. Зараз є навіть ініціатива Уповноваженого з прав дитини зробити це на законодавчому рівні. Я це не зовсім підтримую, тому що наставництво – це певний різновид волонтерства, а я взагалі не прихильник Закону «Про волонтерську діяльність» з дуже чітким її регулюванням. Але у зв’язку з тим, що є певні проблеми закритих закладів, особливо освітніх закладів Міністерства освіти: потрібно дуже багато дозволів, до кожного директора потрібно прийти і «покланятись», щоб він дозволив, оскільки він є офіційним державним опікуном дитини, – то є ініціатива щодо цього закону, просто, щоб полегшити доступ. Хоча насправді за кордоном це закон не регулює.

Громадський простір: Ви знаєте, я згадала щойно, що є така американська диригентка Конні Фортунато, яка приїжджає до України. Вона працює з дітьми, зокрема переселенцями, через музичну терапію.       

Василина: Так, в рамках нашого проекту «Родина Майдан» ми проводили один з таборів разом з нею для дітей з родин Героїв Небесної Сотні.

Громадський простір: Вона якраз розповідала мені про випадок, коли вони проводили в інтернаті Різдво, – я, правда, не зрозуміла, де саме це було, скоріш за все це був не український інтернат, – вони запросили дітей з міста, і були діти з інтернату. Вона говорила про те, що навіть не могла зрозуміти, котра дитина з міста, а котра- з інтернату, тобто була така комунікація між ними. І люди з міста говорили: «Потрібно частіше проводити такі заходи. Чому ж ми не проводимо, адже немає чужих дітей?» Чи трапляються у нас хоча б поодинокі практики такої комунікації та інтеграції?

Василина: Я можу сказати, що за останні роки збільшилась кількість волонтерських ініціатив, які їздять до дітей регулярно – це дуже великий позитив. Якщо є група, яка відвідує  дітей постійно, я, в принципі, це дуже підтримую. Але категорично не підтримую, якщо це групки, які возять на свята щось.

Громадський простір: Про це, до речі: чи корисно дітям щось раз на рік привезти, наприклад, якісь цукерки?

одна волонтерська група підрахувала, що в інтернаті поблизу Києва на одну дитину припало 20-30 кг цукерок

Василина: Ні. Краще викиньте просто ці цукерки. Це не має жодної користі. Почитайте, наприклад, Олександра Гезалова – це російський діяч, активний борець із інтернатами, чи Ростислава Гелетюка, який написав декілька книжок. Всі до цього скептично ставились. Нещодавно, минулого року, здається, одна волонтерська група підрахувала, що в інтернаті поблизу Києва на одну дитину припало 20-30 кг цукерок. Думаєте, вони їх з’їли чи мали доступ до цих цукерок? Звичайно, ні. Ці цукерки потрапили, можливо, на базар чи ще кудись. Або нещодавно читала таку історію: багато груп їздить в Ладижинський дитячий будинок-інтернат у Вінницькій області для дітей з інвалідністю. Один волонтер, якого я знаю, розповідав, що регулярно туди їздить, кожні три-чотири тижні, вони багато часу з дітьми проводять, вивозять їх з інтернату на пікніки – це дуже правильний підхід. Але інша волонтерська група дослідила, що директор чи ще хтось продають багато речей і продуктів харчування просто «наліво». Я, звичайно, не прокурор і не знаю, чи це правда, потрібно досліджувати, далі слідкувати за цим випадком. Одні привозять – інші в той же час продають.

Василина Дибайло

Громадський простір: Я чула, що це навіть виховує певні «паразитичні» звички у дітей: ти маєш чекати, що тобі щось принесуть – і потім це в дорослому житті може заважати, чи це так?

Василина: Є такий момент, але я б сказала, що у цих дітей просто немає іншого вибору, розумієте. В них немає такого, як наприклад, в сім’ї буває: хтось платить дитині за хороші оцінки, хтось знаходить іншу систему, бо зараз психологи кажуть, що неправильно укладати такі договори з дитиною і потрібне зовсім інше заохочення. Я згадую своє дитинство: ми з сестрою намагались щось зробити, щоб нам дідусь дав три-п’ять рублів. Тобто ти розумієш, які в тебе є можливості. А ось дитина в інтернаті – що вона може зробити, щоб отримати той самий телефон чи планшет, чи цукерки? Нічого. Вона може чекати, поки їй це дадуть. Вона не може цього отримати іншим способом, як це можуть зробити діти з сім’ї, чи самостійно щось виготовити. Багато прикладів, коли в сім’ях хтось щось побачив, і каже: «Мамо, давай теж зробимо. Мамо, давай пошиємо шапочку. Мамо, давай змайструємо годівничку» і т.д. А дитина в інтернаті приходить до викладача, на що той відповідає: «А я не маю того і того…” або “Я не маю часу, щоб з тобою це робити». З іншого боку, це не вина цих дітей, це наша вина, що ми так вчиняємо, а потім  жаліємось, що вони такі.

Громадський простір: Якщо я, або людина, яка, наприклад, буде читати наше з Вами інтерв’ю, скаже: «Я вже давно хочу допомогти, але як?» Я, наприклад, бачу чимало ініціатив, які виникають на День Святого Миколая: «Поїхали в інтернат, повеземо іграшки і цукерки». А як це зробити правильно, до кого звернутись, що робити?

Василина: Дивіться, якщо у вас є родичі, сусіди, знайомі, які можливо, заробляють менше, а у вас є 60 чи 100 гривень і ви хочете купити подарунок, то знайдіть таку дитину поруч себе і купіть їй щось. Це найпростіший спосіб витратити ваші гроші і зробити приємне дитині.

Громадський простір: Але якщо я хочу справді допомогти дітям, які в інтернаті?

Василина: Якщо ви хочете допомогти дітям в інтернаті, то ті 60 гривень потрібно докладати до інших 60 гривень і підтримувати ті організації, які справді роблять якісь комплексні програми, або ті організації, які не дають дітям потрапити в інтернат. Наприклад, центри для інвалідів, які допомагають батькам, щоб діти не потрапляли в інтернат, створюють денні програми – це дуже хороші організації, і через те, що вони існують, дитина не перебуває в інтернаті. Можна наші проекти підтримувати. У нас вже 75 дітей було в проекті «Патронатна родина» – це потенційні випадки, за інших умов ці всі діти потрапили б в інтернат, крім, можливо, одного – коли мама перебувала на лікуванні. Зараз є наші програми для випускників інтернатних закладів. Хороший приклад: в інтернаті була дівчинка, яка хотіла стати медсестрою, а їй сказали: «Ми вже домовились в училищі, на секретаря підеш», – а ми в рамках нашого проекту найняли їй репетитора. Ці гроші, наприклад, 60 ваших, 60 моїх – це вже буде допомога.

Громадський простір: А якщо я, наприклад, можу бути репетитором, чи можна до Вас звертатись?

Василина: Так, можна, якщо Ви можете бути репетитором. У нашому проекті був індивідуальний підхід: ми дивились, що потрібно кожній дитині. Ми мали величезний конфлікт з директором інтернату, тому що вона казала: «Дівчинка погано знає хімію, біологію. Ви даєте дитині марні надії – так не можна!» і т.д. Соціальний працівник проводила з дитиною роботу, всього це репетиторство, заняття з біології та хімії, коштувало дві з половиною тисячі гривень на рік. Це невеликі гроші, як на мене, це не 10 тисяч чи 20. Дівчинку готували і казали: «Дивись, ти займаєшся рік. Можливо, цього буде недостатньо. Ти усвідомлюєш, що можеш не вступити». Людину потрібно готувати до різних сценаріїв, проробляти варіанти, як діяти, якщо станеться так чи інакше, а не сказати: «Ти підеш на секретарку, бо в тебе погані оцінки з хімії».

Громадський простір: Виховувати її зрілість, так?

Василина: Так, тобто допомагати їй самій приймати рішення. Дівчинка все ж таки вступила. Ми були дуже раді, тому що навіть сама репетитор нам казала, що можливість вступу під питанням. Але дитині просто додало сили те, що сторонні люди, які не знали її багато років, в неї повірили, її підбадьорювали.

Громадський простір: А чи є сенс просто їхати погратись з дітьми, пообіймати їх, чи це варто робити регулярно? Чи разовий контакт має значення?

Василина: Тут є різні думки. Я скажу Вам чесно, що різні психологи по-різному до цього ставляться. У нас є психолог, яка працює в Будинку дитини, дуже прогресивна, перспективна, вона не захищає свій власний простір, а є прихильницею реформування. Вона каже, що до маленьких дітей не бажано навідуватись одноразово. Якщо це старші діти, і Ви можете один раз приїхати і провести майстер-клас, то такий контакт є нормальним. Ну, можливо, Ви не можете частіше приїздити, але маєте якісь унікальні знання, досвід. Після 12 років діти це вже менш болісно сприймають, бо сприймають людину вже як вчителя. Але, щоб налагодити нормальний контакт, потрібно більше часу. Маленьким дітям цей один контакт буде дуже незрозумілий, він створить для них стрес. Якщо дитина більше Вас не побачить, то питання в тому, навіщо їй було цей стрес переживати. Але є й інші психологи, які кажуть, що малесеньких дітей, особливо до трьох років – якщо їх брати на руки чи гладити, чи обіймати, що все-таки їм будь-який такий контакт є дуже необхідним, тому що їм ніколи його не буває достатньо в інтернаті чи в Будинку дитини, де вони виховуються, а це напряму пов’язано з розвитком мозку. Тому тут Вам вже вирішувати. Є дві протилежні думки: одні кажуть, що так, а інші кажуть, що це стрес – тому я не знаю, як краще. Найкраще все ж таки, якщо Ви не готові робити це регулярно, то один раз – це, по суті, екскурсія для тієї людини, яка приїде в інтернат, а для дитини, в цілому, це не матиме особливого значення, хіба що Ви в той момент приймете рішення усиновити дитину, тоді це матиме доленосне значення.

Громадський простір: Спільнота організацій, які займаються правами дітей – наскільки вона є консолідованою? Чи дослухається до ваших побажань і думок влада?

Василина: На сьогоднішній день є дві мережі. Одна називається Коаліція «Права дитини в Україні», яка була створена в 2009 році. Туди входять організації дуже різних напрямків діяльності, близько 18 організацій з різних регіонів України. Ця Коаліція дуже тісно займається моніторингом виконання Конвенції ООН про права дитини, вона була створена для підготовки альтернативних звітів щодо виконання Конвенції на противагу тому, що писала держава. Наступний звіт у нас буде в 2017-18 роках.

Нещодавно, в 2014 році, була створена ще Мережа за Права Дитини. Ми як організація, входимо і туди, і туди. Мережа за Права Дитини складається з дев’яти організацій, в основному національного та міжнародного рівня, вона зареєстрована як офіційна організація, основний її фокус – це моніторинг та вплив на прийняття рішень. Зараз ми визначили такі ключові питання: запровадження патронату над дітьми як нової послуги, закон «Про соціальні послуги», закон «Про державно-приватне партнерство», щоб саме громадські організації стали більш повноправними надавачами соціальних послуг. У нас тут є певна неузгодженість: держава, Міністерство соціальної політики, каже, що вже на сьогоднішній день у нас є все для соціального замовлення, тим не менше, громадські організації, які працюють саме в сфері прав дитини, вважають, що цього зовсім недостатньо, і жодна організація, по суті, не зможе фізично собі дозволити надавати соціальне замовлення на таких умовах, які пропонуються зараз.

Громадський простір: Наостанок озвучте, будь ласка, якісь думки, побажання, меседжі тим, хто нас буде читати – представникам влади та громадським активістам.

Василина: Побажати можна, щоб ми залишались оптимістами, вірили в те, що тільки наші спільні дії зможуть принести ті бажані зміни, для яких ми працюємо. Незважаючи на те, що розмова була доволі песимістичною, я, навпаки, думаю, що над цим потрібно далі працювати, тому що є такий вислів: «Хто, як не ми?!» Все-таки ця сфера повинна стати пріоритетом. Такі зараз просто в нас політики, які не розуміють, що вкладаючи в дітей, ми, як країна, інвестуємо в своє майбутнє. Зараз ми зайняті більш нагальними, більш болючими питаннями і проблемами.

Громадський простір: Що ж може бути більш болючим, ніж проблеми дітей?!

Василина: Тому я бажаю, щоб ми повернулись до цих питань, щоб ми стали більше думати про дітей: про своїх, про чужих дітей – щоб ми робили все, що від нас залежить, кожен в міру своїх можливостей і ресурсів.

Громадський простір: Дякую Вам.

Відео:

Розмову вела Любов Єремічева, фото/відео Галина Жовтко
Робота над текстом: Ірина Гузій


Тематика публікації:                      

Останні публікації цього розділу:

Хто такий громадський омбудсмен із захисту виборчих прав?

Гаджет для музикантів та мобільний додаток для людей з інвалідністю — переможці Diamond Challenge Україна

П’ять українських соціальних стартапів

Тетяна Ісаєва: Політика з людським обличчям — це і є гендерний підхід

Гроші, які об’єднають країну. Що варто знати про Всеукраїнський громадський бюджет

Криза дорівнює можливості. Або як соцпідприємництво вирішує соціальні та економічні проблеми