Реєстрація


Примирення та порозуміння в Україні: тенденції та ключові меседжі – Prostir Talks

Примирення, мир - жадані для багатьох людей речі, які на практиці досягати не так просто, а часом, здається, майже неможливо. Проте є експерти (ки) - фасилітатори, медіатори, менеджери миротворчих ...

talks
Примирення та порозуміння в Україні: тенденції та ключові меседжі – Prostir Talks

Примирення, мир – жадані для багатьох людей речі, які на практиці досягати не так просто, а часом, здається, майже неможливо. Проте є експерти (ки) – фасилітатори, медіатори, менеджери миротворчих проектів, медійники, які сьогодні активно працюють, знають, як це можна пробувати робити, які підходи, інструменти є доречними в тій чи іншій ситуації. Схід-захід, майдан-антимайдан, ВПО-місцева громада, війна, реінтеграція  – ці та інші гострі кути сьогодні у фокусі медіаторів. Справді, останні роки для нашої держави виявилися сповненими важких випробувань, попереду ще багато роботи на відновлення, розуміння, чим є насправді діалог та його головний фокус… Разом із експерт(к)ами, які працюють над миробудуванням – у форматі Prostir Talks – ми обговорили важливі тенденції у цьому напрямку – якими є “градус” конфліктності, міфи та стереотипи, інструменти, які дійсно працюють (розглянувши їх на конкретних кейсах), окреслили ключові меседжі, які хотілось би донести для громади, медіа та донорів.

Prostir Talks - Примирення та порозуміння - виклики, інструменти, громадська дія

Нагадаємо, що Громадський Простір започаткував серію тематичних обговорень/клубів Prostir Talks, де разом з експертами у неформальній атмосфері ми говоримо про важливі та актуальні суспільні події та процеси, аналізуємо тенденції та виклики, обмінюємося ідеями, визначаємо спільні точки для знаходження порозуміння. Ключовий контекст обговорень віддзеркалюємо на Громадському Просторі.

Учасники зустрічі:
 
Ганна Гоменюк, менеджерка проектів з примирення та побудови миру «Карітас України»
Павло Козелецький,
фасилітатор, Мережа фасилітаторів діалогів
Сергій Євтєєв, тренер-фасилітатор, ГО «Інша освіта»

Юлія Демчук, менеджерка з комунікацій, Інститут миру і порозуміння
Роман Кабачій, історик і публіцист, журналіст-експерт Інституту масової інформації
Алла Прунь, виконавча директорка ІАЦ “Громадський простір”
Любов Єремічева, журналістка порталу “Громадський простір”
Віталій Ніщименко, редактор порталу “Громадський простір”
 

???????????????????????????????

“Оскільки Громадський Простір є платформою на перетині великої кількості громадських організацій, ми намагаємося висвітлювати, проявляти основні, актуальні тенденції в певних сферах, щоб інші громадські активіст(к)и теж могли розуміти, що відбувається в тому чи іншому напрямку. В силу різних обставин, в останні роки тема примирення, інструментів фасилітації, діалогу, медіації стали частиною нашого життя, одним із фокусів нашого Порталу. У нас навіть є рубрика, яка називається «Простір миру». Завдання цієї зустрічі – озвучити певні тези-меседжі, найактуальніші з яких ми запропонуємо читачам Порталу”, – Любов Єремічева.

алла

За нашими спостереженнями, тема примирення, пошуку порозуміння, зокрема, в контексті актуальної проблематики і громадської роботи – зачіпає нашу аудиторію (отримуємо багато фідбеків на Порталі та в соцмережах), і, як нам здається, не достатньо відкомунікована в інформаційному просторі країни. Часто-густо поняття “примирення, порозуміння, діалог, миротворчість” сприймаються контраверсійно, нечітко, однобоко. Як медіамайданчик, ми хотіли б разом з Вами, експертами і практиками у цій темі, поговорити, як будувати (і висвітлювати) діалог без включення непотрібних бекграундів. Цікаво, що ви спостерігаєте в полях як експерти, які працюють з багатьма організаціями, з різними аудиторіями, групами…”, – Алла Прунь.


Тенденції, виклики, градус конфліктності в суспільстві

Павло Козелецький: Те, що я спостерігаю, працюючи і організовуючи діалоги – люди, які не підтримують проукраїнські погляди, а підтримують проросійські, просто не приходять на діалог, можливо, вони не відчувають себе у безпеці. І це сумно, тому що тоді діалог відбувається “сам із собою”. Для мене тоді стоїть питання, як створити для таких людей безпечну атмосферу, щоб вони змогли прийти і ми почали одне одного слухати.

Павло Козелецький

Наступне, про загрозу того, що слова “мир“, “діалог” та інше дуже швидко підхоплюються проросійською пропагандою, перекручуються – і виходить начебто нас Росія закликає до діалогу, а ми не можемо ефективно відповісти, ми не ставимося до цього толерантно. У цьому є така проблема, коли наші меседжі, які використовують миротворці, перекручуються пропагандою – і це одразу набуває не дуже гарних барв, начебто ми закликаємо до “зради”.

на пострадянському просторі вважається, що мир – це дружба, але мир – це насправді договір

Ми повинні викристалізувати наші меседжі і дати пояснення, що ми розуміємо під діалогом, порозумінням, миром (значення цих та інших понять подаємо в мінісловничку в кінці публікації – прим. авт.). Мені дуже сподобалась думка: на пострадянському просторі вважається, що мир – це дружба. Але мир – це насправді договір. Та дружба, це більш дитяча позиція – всі повинні бути гарними, дружніми, насправді ж це договір про те, що ми можемо бути різними, з різними поглядами, але здатні якось домовлятися. І це не про те, що у нас можуть бути найпрегарніші стосунки, а про те, що ми будемо жити в цьому такому складному мирі.

Діалог же – це потік сенсів. Метою діалогу є розуміння один одного, а прийняття спільних рішень вже наслідком, що може й не настати.

Знаєте, є такі підходи – або менеджмент конфлікту при миротворенні, або трансформація конфлікту. Я особисто підтримую трансформацію конфлікту (про це пишуть і конфліктологи, дослідники), адже менеджмент, управління конфліктами ми бачимо на прикладі Ірландії, Балканів, не призводить до вирішення фактичного конфлікту, його заморожують. Вводять миротворців, розділили стіною… Наприклад, той же Ізраїль. Це таке намагання управління конфліктом, але не трансформація. Поставили стіну, при чому дуже цікаво – одна сторона вирішила для безпеки побудувати стіну, друга сторона не брала участь у цьому рішенні, і тому стіна не працює, безпеки вона не додає. Ми щось вирішуємо самі, для когось, а потім воно не працює. Помилка в тому, що не запросили іншу сторону – а що та сторона хоче зробити для нашої безпеки? Це банальні речі, але чи готові ми слухати інших, бачити інших, розуміти?

Що таке діалог – ми повинні зрозуміти самі в нашому суспільстві. Фахівці, мабуть, розуміють, що таке діалог, а чи розуміє суспільство? У фахівців ставлення до цього як до методу – є певна процедура, через яку люди повинні пройти і ми скажемо: це був фасилітований діалог. А коли ми посиділи-побалакали, я не впевнений, що це був діалог. Ми можемо кивати один одному, начебто розуміти, але якщо ми не перепитаємо, що хто зрозумів, ми не знаємо, чи зрозуміли ми один одного.

зрозуміти, що людина має на увазі

Як нам пройти через цей шлях порозуміння, коли ми розуміємо один одного? Ми можемо не приймати сторону одне одного, не вирішувати, хто правий, а хто ні, але зрозуміти, що людина має на увазі. І це складно. Трансформація конфлікту більш дієва, але більш важка, тому що залежить від особистої трансформації суспільства, а це окремі люди, які повинні пройти свою трансформацію – подорослішати, стати більш толерантними, щось усвідомити, прийняти, що я, можливо, шовініст в якихось речах.  Життя треба прожити, щоб трансформувати це в собі, потім в суспільстві, а потім ми вже зможемо щось змінити. Тому трансформація більш важка, в неї довший шлях, але вона більш дієва. Для мене ціль – особиста трансформація людей, з якими ми працюємо.

Нещодавно ми проводили дослідження в різних регіонах України, запитували людей про інтеграцію та мир. Порівняймо, наприклад, кейси Краматорська і Дрогобича. Якщо ми дивимося на погляди в Дрогобичі, то там місцеві мають проявлені погляди, вони їх декларують, вони на них стоять. Там формати стосунків з переселенцями такі, що вони або знаходять компроміс, як співіснувати, але при цьому знають позицію одне одного… Наприклад, кримські татари хочуть захистити свою ідентичність, при тому громада Дрогобича дає можливість відкрити культурний центр. При тому там яскраві погляди – в дечому, де вони схожі, мають тісну співпрацю, а де не схожі, будуть одне одному казати: тільки так і не інакше.

Водночас в Краматорську з’явилось дуже багато таких латентних речей. Якщо два роки тому люди дуже яскраво показували свою позицію, інколи руйнувалися сім’ї, дружні стосунки, то зараз дуже багато людей відновило ці стосунки, бо вони є важливі, але при тому перестали говорити про ідеологічні речі, політику, якісь особисті погляди, тому що це руйнує відносини. Вони не знають способів, маючи свою точку зору, зберегти стосунки. Тому, якщо ми говоримо більш про східні регіони, там дуже багато цього конфлікту стало латентним. Як наслідок – для того, щоб з ним щось робити, його спочатку доведеться проявити. Виходить, що в тому плані ми маємо зовсім різну Україну, зовсім по-різному можемо працювати. Так, як ми будемо працювати на Заході, ми не будемо працювати на Сході.

Ганна Гоменюк

Якщо порівняти нас і Британію (не знаю, чи я можу це порівняти), то якби почались якісь непорозуміння між людьми і ми мали би такий рівень суспільства, як в Британії з Brexit, то ми, можливо, не мали б Майдану, тому що ми могли б знайти способи між собою якось порозумітися, а ми їх не маємо”, – Ганна Гоменюк.

“Для мене, у рамках тих проектів, у яких працював Інститут миру і порозуміння, очевидним стає, що це ситуативне. Ненависть вибухає тоді, коли є сутичка. І це ситуативно. Але глибоке коріння цього – це стереотипи, упередження, які досі існують. Як показує наша робота, вони з часом трансформуються. Ми працюємо на те, щоб вони зникали, але більшість з них залишається. Також цю ненависть трансформує досвід тієї громади або персональний, самої людини. До прикладу, якщо раніше представники деяких східних міст намагалися найактивніше інтегруватися з нашим східним сусідом, то після того, як вони пройшли шлях обстрілів і загрози стати не частиною України, їхні погляди, бажання і навіть стереотипи, їхнє бачення нашого східного сусіда, теж змінилися.

Якщо говорити про інші частини України, це все одно існує. Ми бачимо в іншому або ворога, або друга, або ми бачимо державу як ворога. І, як наслідок, ми – найменш щасливі в Європі, за останніми результатами досліджень. І це показує, можливо, що не градус ненависті один до одного у нас зашкалює, а, власне, оця стереотипізація, демонізація і навіть не бажання, а невміння бачити в іншому частину себе, – Юлія Демчук.

Сергій Євтєєв

Сергій Євтєєв про кейс “Звичка думати“: “Для нас було важливим, щоб люди, молодь, почали говорити. Дійсно, в цих умовах у мене є багато однокурсників, однокласників, котрі жили в Маріуполі, потім переїхали в Нар’ян-Мар чи до Красноярського краю. Я з ними не втратив зв’язок, спілкуюся про їхнє ставлення, яке зовсім інше, ніж було до того. На це, звісно, вплинуло суспільство, ЗМІ. У нашій роботі ми робимо більше акценти на методи критичного мислення. Зараз я розумію: це є перебільшення, а це – маніпуляція – і я вже відсторонююся від того чи іншого спічу, дивлюся на нього згори. Для багатьох наших учасників це є відкриттям.

Інший приклад – Програма “Студії живої історії”, котра направлена на критичне осмислення історії та роботу з публічною історією, а в цьому році, більше на питання радянської спадщини в Україні. Минулого року ми робили майстерню в Кривому Розі. Ми робили публічну дискусію на тему “Майбутнє радянського минулого” й відповідали на питання “Що робити з радянським минулим? Де воно є у нашому сьогоденні?” Проте, на жаль, нам було дуже складно вийти на громаду тут, з об’єктивних та суб’єктивних причин.

Роман Кабачій: В Інституті масової інформації ми моніторимо друковані Інтернет-медіа і друковані ЗМІ, загальноукраїнські, а також у нас є представники в регіонах, які там само це моніторять.

Роман Кабачій

Власне, ми їм задаємо теж завдання моніторити, як висвітлюються вразливі групи населення, в тому числі ВПО, які є стосунки, а іноді самі теж робимо спеціальні аналізи.

є тенденції, коли медіа, особливо Інтернет, використовують фейкові інформації або вживають мову ворожнечі для більших захόдів на свої сайти

Так чи інакше, не в усіх журналістів є усвідомлення, наскільки це важлива тема. Деякі редактори кажуть, що є “змучення” від теми переселенців, що переселенці не хочуть, щоб їх виділяли, тобто вони так само є громадянами України, як і всі решта. Тому, коли ми намагаємося зрозуміти, наскільки багато цієї теми присутньо –  бачимо, вочевидь, вона не завжди світиться.

Звісно, є позитивні тенденції, коли медіа пишуть історії успіху переселенців. У загальноукраїнських медіа журнал “Новое время” підіймає цю тему, в західноукраїнських медіа працюють над цією темою, особливо, коли йдеться про кримських татар, які виїхали з Криму. Натомість, теж є тенденції, коли медіа, особливо Інтернет, використовують фейкові інформації або вживають мову ворожнечі для більших захόдів на свої сайти.

Від того, наскільки толерантно чи конфліктно подають ЗМІ власні матеріали, залежать не лише погляди людей та самі міжгрупові стосунки, але й суспільний спокій та мир (МЕДІАКОМПАС: путівник професійного журналіста)

Фейкові інформації можуть мати походження із соціальних мереж. Якщо порівнювати із російською ситуацією, там медіа продукують фейки, а соцмережі їх розганяють, а у нас навпаки – медіа не перевіряють. До прикладу, “переселенець на Закарпатті” когось побив і одразу хвиля підіймається, хоча ніхто нічого не перевіряє.

Клікнути для збільшення

Переселенці

Клікнути для збільшення

З найбільш кричущих випадків: побачили новину, яка перше розганялася по соцмережах, але буквально не відповідала жодній дійсності… На одному з волинських сайтів поставили новину про переселенців на Закарпатті, які нібито вимагають додаткових російськомовних шкіл, з посилань – лише згадка про кількість внутрішньо переміщених осіб в Закарпатській області. Загалом, новина складалася з того, що хтось обурюється, “нещодавно хтось зі східняцьким акцентом побив одного із закарпатських художників”… Новина – на луцькому сайті, поширюється галицькими користувачами Інтернету. Натомість, тільки після того, як ми від себе зробили певну заяву, вони зняли ту новину. Але десь 100-150 поширень, як на регіональний сайт, було по Фейсбуку. Тобто намагаються таким чином збільшувати захόди на власні сторінки – через те, що протиставляють одну частину України іншій. У даному випадку це було зроблено цілком цілеспрямовано.

З другого боку, певним позитивним фактором є те, що в медіа, фактично по всій території України, приїхали журналісти, які є вихідцями з Донецької і Луганської області, з Криму. Вони навіть ставлять собі за мету певним чином злагоджувати цю тематику, піднімати якісь історії успіху тощо, намагаються пояснювати, що не можна всіх гребти під одну гребінку, що люди виїхали з окупованих теренів, власне, тому що є патріотами України, а не для того, щоб на них тицяли “Донєцкіє, Донбасс” і так далі. Чимало людей розуміють, що всі багатогранні, і треба в даних матеріалах згадувати якісь культурно-історичні особливості: Приазов’я – греки, Північна Луганщина – це історія Слобожанщини, тобто розповідати, що стереотип про донецький, донбаський менталітет, не стосується всіх людей.

Інструменти та успішні кейси

Ганна Гоменюк: Втілюючи програми з розбудови миру, можна заходити з різних боків – працювати з ключовими людьми, лідерами ідей, думок – змінювати їх позицію, і тоді буде змінюватися суспільство (key people); або працювати з більшою кількістю людей (more people). Чим більше людей ми охоплюємо нашими програмами, як наслідок, воно буде впливати на загальне і на впливових людей в тому числі. Зараз наші програми ми почали від підходу more people (більше людей), але хочемо зачіпати всі рівні, наскільки ми зможемо, бо на місцях ми маємо команди, які будуть працювати з різними лініями конфлікту.

Ми починаємо з базового – роботи від людей до людей і від роботи в самих громадах між людьми. Наприклад, в Запоріжжі наші спеціалісти почали працювати одразу з трьома групами, долучати місцевих жителів і переселенців разом до різних заходів, а окремо працювали з ветеранами АТО. Робота над тим, щоб почалося базове примирення, розпочалася з того, що ми працювали з ветеранами АТО та їхніми сім’ями. То були тренінги з вирішення конфліктів для них та їх сімей, про те, як вирішувати міжособистісні конфлікти, адже з сім’ї можна розпочати процес реінтеграції та примирення. Майже півроку з ветеранами АТО працювали окремо. Потім зробили спільну конференцію для всіх учасників проекту з обговорення – які на місцевому рівні є проблеми, які є конфлікти, як їх можна разом вирішувати. Один хлопець – ветеран АТО сказав: “Я зараз поруч сидів з людиною, яка є переселенцем. Я би, до того як потрапив у цей проект, з тією людиною не спілкувався би. Після цього проекту я бачу, що ми можемо говорити, один одного розуміти“.

велике питання – як залучити людей, які не зацікавлені в тому процесі

Також добре у нас йдуть бібліотеки або форум-театри. Але велике питання – як залучити людей, які не зацікавлені в тому процесі. Бо насправді всі люди, які до нас доходять, дуже часто є тими, які про це задумуються або вже направлені на те, щоб щось змінити в своєму розумінні. Є ще категорія людей, які є більш пасивні або негативно направлені. Для того, щоб їх залучити, ми спочатку налагоджуємо або через культурні заходи або просвітницькі базову довіру до організації, щоб людей можна було на щось більш провокативне запрошувати.

Сергій Євтєєв: У нас є два кейси. Перший – це сама “Інша освіта”, її учасники. Багато членів та членкинь “Іншої освіти” є переселенцями з Донецької області чи колись там жили, або їх багато що пов’язує із цим регіоном. Ми продуктивно працюємо і все йде дуже добре. Другий кейс – це наші учасники. Ось приклади. Дівчата – одна з Києва, інша зі Львова, колись допомагали у Театрі переселенця. Він пройшов у Києві, потім в рамках своєї ініціативи в програмі “Студії живої історії”, вони робили якраз такий Театр переселенця у Львові. Інша дівчина з Миколаєва та хлопець із Донецького національного університету ім. В. Стуса зробили такий чудовий проект під назвою “Речовий доказ”. Вони записали інтерв’ю з переселенцями, й попросили показати те, що ті забрали із собою, пофотографували це і розповіли цю історію. Фактично, ця ініціатива піднімає питання цінності дому. Це є ініціативою самих учасників, а ми, як “Інша освіта”, тренерська група, більше їм можемо допомагати – за методами, з питанням самих проблем. З цими “речовими доказами” вони так добре поїздили Україною.

???????????????????????????????

Зараз ми вивчаємо на проектах в Червонограді і Сєвєродонецьку, що робити із радянським минулим. Побачимо, які будуть ідеї. Хоча минулого року у нас були учасниці, які знімали фільм про переселенців в історії України взагалі. Ці маленькі  історії, які показують, що можна змінити щось, почавши робити такі міні-ініціативи. Я знаю багато історій наших учасників, котрі потім йшли в громадський сектор. Для нас, мені здається, наші учасники є тими нашими локальними агентами змін, і ми будемо їм і надалі допомагати в цьому.

коли ми пройшли цей невеличкий, двогодинний діалог, з обох боків обіймалися і плакали

“Приклад кейсу: зустріч української молоді з російською. Коли ми пройшли цей невеличкий, двогодинний діалог, з обох боків обіймалися і плакали. Для мене це такий успішний кейс у тому плані, що люди щось пережили. Це було складно, так, але коли один хлопець з російського боку вибачився перед українською стороною, сказав: “Мені дуже соромно, що це відбувається“, то дехто плакав… Щось змінилося в цих людях завдяки тому, що вони тут були – вони бачили людяність однієї сторони і біль іншої.

Ще приклад, коли учасниця тренінгу сказала: “Знаєте, це все дуже сумно“. Я питаю: “Що саме сумно?“, вона відповіла: “Дуже сумно, що треба знову починати із себе”. Для мене це суперефект, коли людина розуміє, що це не хтось винен в її бідах… Наступне, це коли тобі пишуть в особистий чат: “Павле, ця робота з конфліктами – працює” (пише тренер після тренінгу для тренерів). Це надихає.

У нас є такий приклад, який ми дуже любимо: Новогродівка – це таке містечко на кордоні, в якому ми працювали, починаючи із 2015 року; коли воно стало фактично прикордонним, туди зайшов Правий сектор, наші прикордонники і військові. було таке уявлення, що чоловіки деяких жінок, можливо, воюють з того боку. Ми почали з ними проводити діалоги, тому що у нас там був координатор. Ми провели діалоги з місцевими активістами, які захотіли цього: вчителі, громадськість, жінки, які просто хотіли поговорити з військовими у безпечній атмосфері. Тож ми провели діалоги між активістами і військовими, між Правим сектором і громадськістю. А про Правий сектор там уже ходили чутки… Чутки дуже швидко поширюються.

солдати боялися місцевих, місцеві боялися солдатів

Але коли люди виходили з діалогу, вони робили фотографії з цими хлопцями, всі посміхалися. Нам, до речі, пощастило – з Правого сектору був один бізнесмен зі своїм бізнесом під Києвом, він на когось залишив його і приїхав, щоб забезпечувати, як він це розуміє, безпеку й мир. Для місцевих, які там сиділи, це було великим одкровенням – вони ж гадали, що ті приїхали тут всіх вбивати. Усі боялися – солдати боялися місцевих, місцеві боялися солдатів – бо ті ж ходять зі зброєю, з собаками… Солдати казали, що не знають взагалі, що очікувати від місцевих. А потім ми приїхали через півроку і запитали, чи щось змінилось (за технологією ми маємо приїхати кілька разів). Вони кажуть: “Та ні, нічого не змінилося, ми тільки свята разом відзначаємо“. Розумієте? Для людей це стало таким безпечним середовищем, що вони разом з прикордонниками свята відзначають”, – Павло Козелецький.

те, що для нас є позитивом, інколи є абсолютно невидимим для всіх інших

Юлія Демчук: Маємо чимало позитивних кейсів. Але те, що для нас є позитивом, інколи є абсолютно невидимим для всіх інших. І в цьому нас часто звинувачують: «Де ваш результат, який ми можемо помацати і побачити, що щось змінилося?» Наша відповідь не у тому, що ми ставимо смітники чи лавочки, або запалюємо ліхтарі, ми працюємо на трохи іншому рівні. Часто для інших це непомітно, але відчутно у взаємодії з ними. Основним результатом всіх напрямків нашої роботи є налагодження розірваних відносин і, власне, оця атмосфера взаємного порозуміння – між двома людьми, в окремій групі, в громаді між різними представниками, між організаціями і те, про що ми мріємо, це на національному рівні, звичайно. Ми намагаємося цього досягати в рамках наших різних напрямів. Один з яких – медіація, класична, з дотриманням всіх норм. Для того, щоб мати можливість це зробити, ми зробили проект, Клініка конфліктів, куди може звернутись будь-хто, хто має конфлікт. Те, що кейси надходять, означає, що медіація стала ближчою, що в соціумі, як організації, так і люди, шукають механізмів вирішення конфліктів між собою. Це дає надію, що медіація буде набувати все більшої популярності і це буде класичним прикладом того, як люди вирішують спори, зокрема, як в США.

???????????????????????????????

успішний кейс – 23 Шкільні служби порозуміння в Донецькій області за останні півроку

Маємо ще напрямок шкільної медіації, тому що ми хочемо популяризувати цей шлях вирішення конфліктів і взаємопорозуміння в цій цільовій аудиторії, яка найбільш гнучка. Знову ж таки, проект, який досі  існує – Шкільні служби порозуміння по Україні. Успішний кейс – 23 Шкільні служби порозуміння в Донецькій області за останні півроку. Це величезна робота великої кількості людей саме із внутрішньої трансформації. У кожній із цих служб вже самі медіатори-діти проводили тренінг для своїх однолітків і виростили нове покоління медіаторів, адже вони скоро вже випускники. Вони знімають відео про те,  як варто проводити медіацію, обклеюють свої школи банерами, фото, іншими результатами своєї роботи. Нам здається, що нам все-таки вдалося змінити спосіб взаємодії цих дітей. Є мережа цих Шкільних служб порозуміння, ми хочемо їх інтегрувати в одну платформу і дати можливість ділитися між собою досвідом.

у багатьох громадах є шок від того, що можна мати ресурси, але що з ними робити, як приймати рішення – ми ще не знаємо

Що стосується взаєморозуміння в громаді і між громадами, то, зазвичай, ми використовуємо фасилітований діалог. Для моїх колег це, перш за все, механізм наснаження на зміни в громаді, для мене – це механізм уповноваження громади. В умовах децентралізації громада має більше фінансів і можливостей приймати рішення і якось їх генерувати. У багатьох громадах є шок від того, що можна мати ресурси, але що з ними робити, як приймати рішення – ми ще не знаємо. Плюс невміння працювати з донорами. В законодавстві прописані формати участі – і громадські обговорення, і слухання…. У нас є ще цей травматичний досвід недовіри до влади. Все це не працює. І тут приходить фасилітований діалог. Для мене це єдиний дієвий механізм, за умови наявності навченого фасилітатора і за умови бажання кожної із груп, які можуть брати участь в обговоренні, – виробити рішення, прийняти його, а потім виконати його. Це абсолютно універсальний механізм генерування ідей, можливості розподілу обов’язків, можливості вияву компетенцій, активізації громадської участі. Це я називаю уповноваженням. Для моїх колег, які безпосередньо фасилітують цей діалог, це можливість звести сторони, які не бачать одна одної і закриті стереотипами. Для них це можливість відкрити цю завісу і дати можливість побачити одне одного, знайти щось спільне, побачити в іншому не ворога, а людину, яка має такі ж самі потреби і такі ж глибинні страхи тощо. На основі цього далі можна будувати все – і приймати рішення, і обговорювати якісь насущні проблеми…

якби не було нашого діалогу і всіх інших діалогів у 2014 році в Харкові, можливо, Харків був би вже не наш

Мабуть, якби не було нашого діалогу і всіх інших діалогів у 2014 році в Харкові, можливо, Харків був би вже не наш. Знову ж таки, це те, що ми не можемо помацати. Матеріальний приклад цього – це Договір чи Меморандум громадської згоди між різними опонуючими громадськими організаціями в 2014-15 р. Тому що на діалог приходив Майдан, і антимайдан, і були навіть проблеми із безпекою. І в Одесі приходили, і Миколаєві, ми тоді працювали з найбільш гарячими групами.

Кейс про ВПО. Ніхто в населеному пункті не спілкувався із переселенцями, вони фактично були в ізоляції. В результаті діалогів, жінка-представниця ВПО створила свою благодійну організацію, допомагала воїнам АТО і зараз вона – активний член цієї громади, залучила за собою інших. Таким чином, зараз там безконфліктна громада, яка знає, куди йти і що робити, якщо є цей конфлікт, як його вирішити.

Кейс із воїнами АТО. Минулого року в Івано-Франківську під місцевим управлінням освіти горіли шини. Про це не говорив жоден телеканал, але працівники управління закривались, боялися виходити і, фактично, конфлікт міг перерости у щось більше. Чому? Тому що воїни, які перебували в зоні АТО або поверталися, мали труднощі з тим, щоб вчасно вступити у вуз, адже вступна кампанія обмежена часовими рамками, балами, до цього потрібно готуватися. Воїни намагалися якимось чином відстояти свої права, змінити умови вступу, а управління освіти не йшло їм назустріч. Пройшов діалог, і в результаті – правила вступу на рівні Івано-Франківської області були видозмінені – пристосовані до потреб воїнів АТО. За законодавством, це рішення на місцевому рівні стає обов’язковим для всіх інших регіонів, воно набуло національного характеру.

???????????????????????????????

Роман Кабачій: З медіа дуже велика частина просуває ці теми, яким це, передовсім, близько. Є така думка, що темою Криму займаються, фактично, вихідці з Криму, їх досить багато, в тому числі люди з іменем. Але вони досить розчаровані тим, як інші це висвітлюють і до цього підходять. Можу згадати вихідця з Криму  Івана Ампілогова, письменника, який у 2012 році написав книжку-утопію про те, як Росія окуповує Крим, у Сімферополі вийшло 500 екземплярів, зараз її перевидадуть  в “Лютій справі” українською мовою. Він пішов воювати на Донбас. Він говорить, що має багато тем про людей на Донбасі, каже: “Я можу про це писати – як Україна має з ними говорити, які меседжі їм доносити, але мало хто бере мої тексти, в нашій загальноукраїнській редакції їм це не цікаво, виявляється“. Тому, мені здається, тут треба на детальних рівнях підходити і підтримувати мікроініціативи, які загалом поліпшуватимуть цю ситуацію, клімат.

Ключові меседжі для донорів та медіа?

Павло Козелецький: Щодо стратегії донорської підтримки, то є такий заклик-побажання, ми про це постійно кажемо, – це більш сталі проекти, більш триваліші навіть в роках. Тому що ми напрацьовуємо, наприклад, з місцевими, з громадою кредит довіри, тоді можемо прийти і працювати з цими людьми. На це потрібен час. Напрацьовуємо, проект закінчується, і люди залишаються кинутими сам на сам. Ми якимось чином намагаємося підтримати, але ж на це потрібні ресурси – і часові, і фінансові для того, щоб виїжджати. Якщо ми почали активізовувати якусь громаду, то їй потрібна підтримка – і це не місяць, це кілька років. Тоді там виростає щось досить гарне, стале, люди вже навчились працювати. Тому це мають бути довгі проекти, два-три роки. За один рік це складно. Ми чогось досягаємо, а потім ті, кого ми активізували, перекидуються в інший проект з іншими ідеями. Але немає сталості.

Павло Козелецький

Про гроші і увагу не тільки на Схід. Ми про це кажемо і про це ще треба казати кілька років, тому що якщо увага і гроші, звернені на Схід, то це теж розділяє українське суспільство, причому дуже штучно. Нам громади треба всюди – і на Сході, і на Заході, і в Центральній Україні. Якщо гроші ллються на Схід, а на Захід фактично ні, то це розділяє суспільство. Є проекти, які працюють і на Сході, і на Заході, але таких поки мало.

Крім цього, хочеться сказати про потребу включення наших українських спеціалістів, експертів якнайраніше у програми, проекти – як консультантів. Нами напрацьований дуже великий досвід за ці роки війни. Хотілося би більше довіри саме до українських спеціалістів, у нас є чому повчитися. У нас є унікальний досвід миротворчості, ми глибоко розуміємо контекст.

Юлія Демчук: Напрям роззброєння, демобілізації і реінтеграції воїнів АТО – це те, що зараз має бути на порядку денному номер один для планування напрямів підтримки.

???????????????????????????????

Роман Кабачій: Один із проектів, який ми виконували, був спрямований на інтеграцію між собою активістів, журналістів і місцевої влади. Ми садили їх за довгий стіл, люди чули одне одного. Є земляцтва, товариства, громадські організації, які щось роблять, а медіа про те не знають, вони не вміють нормально написати прес-реліз або достукатися до журналіста, або вважають, що журналіст їм винен прийти. Саме для цього ми зробили такий проект.

Люди зараз набагато більше переповнені інформацією, ніж будь-коли раніше, і тому їм необхідні засоби масової інформації як посередник, який допоможе їм прийняти свідоме, інформоване рішення (Журналістика в умовах конфлікту)

Інший проект, який пригадується, робила  громадська організація «Громадський центр «Нова генерація» (Наталя Чермошенцева) за підтримки Польщі. Вони активізували місцеві медіа у плані активізму. Якщо до нашої теми, то одне ладижинське ЗМІ у Вінницькій області розвило тему інтеграції і нормального життя осіб з особливими потребами. Деякі газети і радіо ініціювали певні речі, які змінювали ситуації, додавали толерантності.

Звісно, важливо знати, хто і що робить. Згадався фільм ще однієї херсонки Наталії Блок про жінок-переселенок (під назвою “66%”), вона акцентувала на тому, як жінка себе почуває у такій ролі. Просто треба більше цікавитися, дізнаватися і, я думаю, знайдуться організації, в тому числі донори, які підтримають такі ініціативи, розвинуть і доведуть до певного логічного завершення”.

 “Із того, що болить – це локальна громада. Комунікація – це найголовніше в нашій роботі. Хоча для мене відкриттям стала локальна громада міста Бучач. Минулого року ми привезли туди німців, росіян, учасників з різних регіонів України. Багато проектів ми локалізуємо саме в маленьких містах і містах, які не є популярними. Бучач для нас був відкриттям, тому що я не знав, що так багато чого можна зробити в цьому містечку. Я знав, що там була єврейська громада, інші етнічні громади, але стало відкриттям, що місто йде на таку велику комунікацію. Зараз велике питання, що робити з місцевою громадою, як з нею комунікувати. Знайти журналістів в Івано-Франківську, Києві – це можна. У Бучач ми їздили три рази, пояснювали, що будемо робити, хто ми такі… В інших містах це йде складніше”, – Сергій Євтєєв.

Ганна Гоменюк: Ми говоримо про спрямування донорської уваги, а в мене виникла думка, що тут питання нашої взаємної комунікації, щоб ми взаємно синергували те, що в нас є. Чим більше ми разом, тим більше у нас можливостей. Зараз ми переходимо до трансформаційних проектів, які можуть стабілізувати суспільство – це чудово, що ми до цього йдемо, сподіваюсь, що ми зможемо це використати найкраще.

Ганна Гоменюк

Щодо ЗМІ, то для нашого проекту я вбачаю однією з цілей (а він тільки починається) в тому, щоб говорити не тільки про те, що ми робимо, а й що ми під цим маємо на увазі, що ми під цим хочемо нести, які цінності, і в тому числі, які меседжі – що ми називаємо миром, що ми називаємо діалогом, що ми називаємо управлінням конфлікту.

Фрагменти зустрічі на відео:


Важлива ремарка: на платформі Prometheus стартував масовий безкоштовний онлайн-курс «Як ефективно спланувати та провести діалог», до експертної команди якого увійшли зокрема і запрошені на Prostir Talks експерти/організації.

Глосарій:

КОНФЛІКТ (лат. conflictus – “зіткнення”, “сутичка”, “бити один одного”, “зіштовхувати”) – зіткнення протилежних інтересів і поглядів, напруження і крайнє загострення суперечностей.

МЕДІАЦІЯ – це добровільний і конфіденційний процес, у якому нейтральна третя особа (медіатор) допомагає сторонам знайти взаємоприйнятний варіант вирішення ситуації, що склалася. Особливістю медіації є те, що сторони спільно беруть на себе відповідальність за прийняття рішення та його виконання.

МЕДІАТОР – спеціально підготовлений посередник у вирішенні конфліктів, який однаковою мірою підтримує обидві сторони конфлікту та допомагає їм знайти взаємоприйнятне рішення.

ФАСИЛІТАЦІЯ (facilitate — допомагати, полегшувати, сприяти) — це організація процесу колективного розв’язання проблем у групі, який керується фасилітатором (ведучим, головуючим). Це одночасно процес та сукупність навичок, які дозволяють ефективно організовувати обговорення складної проблеми без втрат часу та за короткий термін виконати усі заплановані дії з максимальним залученням учасників процесу.

МОВА ВОРОЖНЕЧІ — це будь-яке самовираження з елементами заперечення принципу рівності між людьми в правах. Мова ворожнечі описує, ієрархічно зіставляє різноманітні групи людей та оцінює особисті якості конкретних осіб на підставі їхньої належності до тієї чи іншої групи.

ДІАЛОГ – це глибинний процес обміну сенсами, що створює якісні зміни. Звичайно, кожна частина визначення вимагає прояснення для розуміння складників. У першу чергу, діалог – це «глибинний процес», тобто не просто факт зустрічі чи розмови або суперечки, а процес, що має такі етапи: аналіз проблеми, дизайн діалогу, попередні зустрічі, проведення діалогу, домовленості про наступні діалогові зустрічі, при цьому «глибинний» означає, що комунікація між учасниками процесу виходить за межі поверхневого рівня обміну звинуваченнями, претензіями, аргументами – до викладення індивідуальних чи колективних переживань, болю, їх причин, передумов тощо. По-друге, діалог – це «обмін сенсами», що в нашому розумінні та практиці полягає в такій діалоговій комунікації, що складається не стільки з інформаційних повідомлень, викладених конкретними словами, адже у значно більшій мірі увага фокусується на сенсах, справжньому змісті, на вмінні їх розпізнати та відчути в інформаційному повідомленні, зрозуміти, що ж саме «за словами», тобто «між рядками», перевірити це розуміння, шляхом «повернення сказаного» тому, хто про це говорив, з метою підтвердження правильного розуміння або коригування. І, звичайно, це «якісна зміна». Це означає появу та формування у діалозі відсутніх перед тим між учасниками діалогу розуміння, поваги, підтримки, відповідальності, довіри одне до одного. (с) Курс “Як ефективно спланувати та провести діалог” © ОБСЄ, О. Мітьков, 2017.


До відома:

МЕДІАКОМПАС: путівник професійного журналіста (ІМІ)

Журналістика в умовах конфлікту – передовий досвід та рекомендації (посібник в рамках проекту «Підтримка конфліктно-чутливої журналістики в Україні» Координатора проектів ОБСЄ в Україні)

Читайте також:


Тематика публікації:                  

Останні публікації цього розділу:

"Дещо спільне": відкрито фотовиставку про дружбу між культурами та релігіями

Рабство нового покоління: чи стосується це мене?

Prostir Talks: тенденції у молодіжному активізмі очима молоді

Фестиваль молодіжних ініціатив YouthDay встановив Національний рекорд

FamilySearch: українці почали цікавитися своїм родоводом

У Києві обговорили “Національну стратегію реінтеграції ветеранів АТО”