Філософ-футуролог: ми можемо бути надзвичайно бідними, але ми можемо бути людяними

Любов Єремічева

Олексій Толкачов, філософ-футуролог, громадський діяч, автор книги «Омріяна Україна: ключ до майбутнього» поділився із Громадським Простором своїми думками щодо оцінки реформ в Україні та розповів про майбутній всеукраїнський тур, присвячений пошукам нових цінностей, на основі яких, на думку співрозмовника, варто будувати країну майбутнього.

Г.П. : Зараз в країні відбуваються реформи та трансформації. Яку би ти оцінку поставив від одного до п’яти цим реформам? Які із цих реформ можна назвати задовільними, які не дуже, в яких є шанс на світле майбутнє, в яких шансу немає?

Я власне поставив би реформам в Україні взагалі від’ємну оцінку, не те що від одного до п’яти, а мабуть від’ємну. Тому що, на мій погляд, країна рухається взагалі не в тому напрямку, куди б вона мала рухатися. Я дуже часто відчуваю таку аналогію, коли я думаю про українські реформи, із садівництвом. Коли, знаєте, ми вирішили пересаджувати дерева із місця на місце, не маючи кінцевого бачення того, яким ми хочемо бачити сад. І кожен новий садівник приходить і без досвіду починає пересаджувати яблуні, вишні і навіть всі ці дерева, наші рослини не встигають прижитися на місці, вони починають чахнути, вони починають вмирати, а ми потім дивуємося, чому вони не дають нам плодів. Справа в тому, що потрібен садівник із системним комлексним баченням, якою має бути країна через 20-30-50 років, тоді нам стане зрозуміло, які кроки ми маємо робити зараз для того, щоб наблизитися до мети. На жаль, бачення мети, кінцевого результату якою має бути країна, не має. Зараз є ситуативні пересаджування дерев із місця на місце, по суті, це ще й дуже часто імітація реформ…

Але що мене ще бентежить, що є ілюзія надзвичайної важливості тієї беззмістовної роботи, яка зараз відбувається в країні. Мільйони людей залучені до спостереження, як скорочується адміністративний апарат, хоча він не скорочується, він навіть збільшується. Або до конституційних реформ… Я власне нещодавно переглядав відео з 2004 року, коли готували революцію, тоді ПОРА! була – революційний рух, в мене є відео з одного мітингу під Верховною Радою, коли ми всі разом стояли під парламентом і вимагали прибрати руки геть від Конституції, щоб до неї не вносили зміни. І коли я думаю, що зараз 2016 рік і ми по суті товчемося на одному і тому самому місці, ми нікуди не просунулися, мене це дуже непокоїть. Іще що мене не покоїть, дві речі, якщо говорити про реформи – в контексті відсутності бачення майбутнього та ідеальної картинки багато реформ носять суто рефлективний характер. У наших політиків, у державних керівників, наче в одноклітинних організмів мозку немає, вони не знають куди вони рухаються, але вони можуть реагувати на зовнішні подразники. Тому ми двадцять років скорочували армію, а потім смажений півень дзьобнув нас у відоме місце: ой, давайте збільшувати армію! Те, що може бути військовий конфлікт експерти знали і розуміли, починаючи із 2004 року – Росія до нього готувалася, але виходить, що стратегічного бачення у наших керівників не було, і вони здатні рефлексувати лише на зовнішні подразники, коли вже катастрофічна ситуація розгорнулася. Тобто зараз дуже багато реформ відбувається так: ой, а давайте ми подивимося – Європа вимагає прийняти ці закони, бо нам же не дадуть безвізовий режим, давайте швидко приймати казна-що і безсистемно. Це знову таки – рефлексія, а нам необхідна проактивна дія для того, щоб будувати картинку майбутнього.

І остання річ, яку я б хотів би зазначити про те, чому все в країні рухається не в тому напрямку, це відсутність ціннісного базису у всіх реформах, які сьогодні відбуваються. На мій погляд, Майдан, який називається Майданом Гідності, стояв не за те. І, можливо, більшість людей не зрозуміли, чому вони стояли, стояли більше із протесту, стояли із необхідності самоствердитися. Але насправді в країні, я про це вже писав багато років, найбільше не вистачає любові. Мабуть, ті люди, які виходили на Майдан, просто вже відчували на собі, що держава їх не любить, чиновники їх не люблять, дільничі міліціонери їх не люблять, комунальні служби їх не люблять і терпець у людей урвався. Але замість того, щоб почати будувати країну, де людей будуть любити, ми всі почали будувати країну, де буде парламентська демократія. Яка в біса різниця, яка буде демократія? Парламентська, президентська, якщо вона буде слугувати суспільству і людям? Тобто у нас відбулася певна підміна системи цінностей. Ми боремося не за те, щоб людям стало краще жити, а ми боремося за плаваючий курс національної валюти, ми боремося за дерегуляцію процедур в закупівлях, ми боремося за вибори на основі відкритих списків, але особисто я, як і багато людей, ми не відчуваємо жодних конкретних змін у власному житті. Як це позначається на власному бутті? Аж ніяк. Тому, мені здається, що така підміна цінностей веде нас до хибних цілей. Ми змагаємося за демократію, за Конституційну реформу, за конкурсне призначення чиновників, але при всьому цьому країна скоріше руйнується, ніж будується.

Г.П: Оця наша проблема вічного латання дір, замість того, щоб думати стратегічно – що з нами буде, для чого ми існуємо, яка наша мрія, які наші цінності – чому вона існує? У нас бракує, так би мовити, “брахманів”, мислителів, чи у нас бракує людей, які би готові були ці ідеї прийняти…?

Для мене дуже болюче це питання. З одного боку, “брахмани” є, є люди, які здатні мріяти, єдине, що у них величезне розчарування в самому суспільстві і самій країні. Справа в тому, що зараз країна втрачає не просто територію чи економічний потенціал, країна втрачає щось важливіше. Вона втрачає “кшатріїв”, “брахманів” і пасіонаріїв, людей, енергія яких просто розпирає, але вони розуміють, що в цій країні вони свою енергію не реалізують. Вони не стануть успішними бізнесменами, а навіть якщо стануть, то чергова революція і економічна криза зруйнують те, що вони будуватимуть. І ці люди починають їхати з України. Коли я намагаюся зрозуміти, чому Сполучені Штати були і залишаються ефективною країною, тому що із самого початку вони були магнітом для пасіонаріїв з усього світу. Вони приваблювали людей, Україна сьогодні не приваблює, Україна відштовхує, тому брахмани і кшатрії сьогодні знаходяться перед складним вибором – або залишатися тут і будувати замки із піску, або просто звідсіля виїхати.

Чому не вдається пробитися цим брахманам і кшатріям в Україні? Я вбачаю величезну проблему у світоглядній незрілості суспільства. Світоглядно незріле суспільство надзвичайно уражене комплексом меншовартості і комплексом жертви. Жертвам майбутнє не потрібне, нам значно вигідніше страждати через теперішнє, оплакувати жертв сходу, оплакувати жертв голодомору, жалітися на комуністичну спадщину, на попередників, тобто ми скиглимо. Європейці це вже до речі зрозуміли і в приватних розмовах все частіше зазначають, що  Україні вже мабуть час перестати жалітися і почати щось пропонувати. Але ще найбільша проблема – це комплекс меншовартості. Він є масовим, коли в суспільстві є велика кількість невдоволених собою людей, невдоволених власним життям, вони фізично не дозволять комусь піднятися вище їхнього рівня. Це мені пояснює нашу традиційну боротьбу із псевдомесіанством. Типу: а хто тут у нас вирішив месією бути, а йди-но сюди, ти ж такий, як і ми, ми тебе зараз розкритикуємо, ще в багнюку вдавимо, щоб не висовувався.  На жаль, ця доля спіткає дуже багатьох пророків в нашій Вітчизні, їх просто починають закритиковувати і поливати багнюкою, тому що навіть сама наявність таких пророків наступає на комплекс меншовартості інших людей в суспільстві, і стає таким подразником. Ось така психологічна передумова, як на мене.

Відео:

Г.П.: Все-таки, Олексію, який має бути ґрунт, на твою думку, щоб зміни прирослися в Україні, що має бути комплексно і стратегічно змінено всередині нас?

Я вперто продовжую повторювати, що змінитися мають самі люди. Ми абсолютно ідеалістично мріємо про появу політиків іншого ґатунку, хоча я не розумію, в якому середовищі ці політики якісно нового ґатунку можуть народитися. В нашому суспільстві, де царює хамство й егоїзм, споживацтво? Наше суспільство народжує політиків-хамів, споживачів й егоїстів, які просто використовують більші можливості державної влади для того, щоб збагачуватися й надалі. По-друге, якби суспільство змінилося, мені здається, що почали б по-новому розкладатися соціальні функції. Повертаючись до Біблії, вівці були б вівцями, а пастухи були б пастухами. У нас так трапляється, що саме “вівці” дориваються до найвищих щаблів, чи гірше – вовки в овечих шкурах, але у овець основна мета – це їсти, споживати. А у пастухів – зовсім інша мета, турбуватися і служити. Пастухи тому й мають мислити стратегічно, бо вони розуміють – якщо тут харчі закінчаться, треба кудись повести народ в інше місце, там де буде перспектива для розвитку. На сьогодні цього нічого немає і я не бачу іншої можливості змінити картину в Україні, не змінивши світогляду людей. А масово змінити його ймовірно що не вдасться. А зміни в країні стануть відчутними, коли з’являться 15-20% людей з новим світоглядом, людей не споживачів, а творців, людей, які житимуть в служінні, які житимуть в творчості, в любові до ближніх, намагаючись хоч якось, хоч посмішкою покращувати повсякденне життя оточуючих людей. Такі люди є, вони поки що розпорошені, вони себе відчувають “бридкими каченятами” в нашому теперішньому суспільстві. За моїм досвідом, я бачу, що багато таких людей взагалі викинуті на узбіччя якихось економічних процесів, політичних процесів. Їх треба підтримати.

Г.П.: Звісно, якщо ти скажеш, що суспільство треба міняти посмішкою, мабуть на тебе не дуже добре подивляться, як мінімум, у владних колах.

По-перше, у владних колах. Але проблема в тому, що подивляться неадекватно в самому суспільстві. Бо мене дуже часто зараз, так би мовити, обмежували тим, що в країні війна. Як ми можемо посміхатися – в країні ж війна… Але насправді стан нашої свідомості не залежить ні від війни, ні від потрясінь, ні від рівня нашого достатку. Я бачив дуже багато вражень від мандрівників, які відвідували Сомалі. От Сомалі – це країна, де вже багато років триває суцільна громадянська війна, там по суті немає державної влади, там більшість людей, які сьогодні живі, завтра можуть померти або від кишкових хвороб, або від кулі якогось бандита. При всьому при цьому я дивився на вулиці – люди посміхаються. Люди в значно кращому емоційному стані знаходяться, ніж переважна більшість українського населення. І особливо спілкуючись із вихідцями із країн Африки, країн Азії, я розумію, що посмішка і доброзичливість не залежать від матеріального рівня. Ми можемо бути надзвичайно бідними, але ми можемо бути людяними. Так само ми можемо прагнути величезних грошей, але заробляючи мільйонами тільки отримаємо самовдоволену, високомірну пику і вираз обличчя, який так і прагне самоствердитися, принизивши всіх інших. Таких достатньо багато у нас багатих людей. Я навіть коли дивлюся на рекламні фотознімки – там такі успішні моделі на фоні літаків стоять, з таким холодним, жорстким виразом обличчя. Чому вони не посміхаються? У них же все є. Розумієте? Тому стан нашого життя не є визначальним для нашої поведінки. Ми своєю поведінкою маємо якраз змінювати стан нашої реальності, а не навпаки. Поки що ми слабші, ніж реальні обставини нашого життя, а треба стати сильнішими.

Г.П. : Ти – автор книги “Омріяна Україна”, в якій виклав думки про те, якою має бути Україна – не країна латання дірок, а все-таки країна чогось іншого та більшого. На яких цінностях має будуватися така омріяна Україна, на твою думку?

Омріяна Україна має будуватися на цінностях любові – це по суті основна цінність. Бо якщо в нас буде любов до людини, то ми її зможемо проявити на всіх рівнях. Якщо ми подивимося на транспортну інфраструктуру, яка є в Києві, на ті, місця, де є величезні пробки, де люди втрачають величезну кількість часу… то з любов’ю до людини можна влаштувати транспортну систему зовсім інакше, так як це зробили в деяких місцях Бразилії, перетворивши депресивні міста на квітучі міста. Якщо ми замислимося про те, яку економічну систему побудувати, щоб люди почувалися вільними, то мабуть головне не здобути постійні вибори-перевибори до парламенту, а мабуть важливіше вийти на рівень, коли ми будемо виплачувати людям безумовний основний дохід, як це зараз планує зробити Швейцарія, бо це є велика любов до людини – подарувати їй саме матеріальну, фінансову свободу, щоб далі вона вже могла самореалізовуватися у відповідності до своїх духовних або моральних прав. Ось це є любов до людини. Любов до людини буде в спрощених процедурах в міліції, жеках, скасуванні купи безглуздих вимог до документації, довідок, які є в нас на сьогодні. Зрештою, коли дивлюся на засилля реклами, яке в нас є, наші міста, які перетворені на інформаційний смітник, це якраз простір нелюбові. Якщо подивитися на наші проблеми з любов’ю до людини, то все одразу інакше виявляється.

Я до речі намагався через призму любові проаналізувати фінансову систему і систему освіти. Для мене це були дві такі базові сфери, в яких я намагався побачити, чи буде дієвою любов. Так от, якщо виходити з позиції любові, то систему освіти треба міняти на корінні. У нас, знаєте, підмінені цінності, нам абсолютно все одно до тих дітей, які сидять в школах. Нам головне привести систему освіти до європейських стандартів. Тому якщо у Франції навчаються 12 років, то давайте й ми почнемо ще довше тримати дітей в школах. А те, що у дітей якраз починається пасіонарний підйом з 16 до 20 років, все це байдуже. Енергійних дітей просто змушують перепалювати власну енергію, сидячи за партами і займаючись безглуздям, яке ніколи в житті не знадобиться. Ось сьогодні ми маємо систему не просто нелюбові, а каліцтва дітей. Якби її змінити, то ми мабуть відійшли би далеко від європейських стандартів, але ймовірно Україна змогла би народити людину майбутнього, з якісно новим світоглядом, свідомістю.

А по фінансовій системі теж надзвичайно цікаво: нас мордують податками, нас мордують кредитами, нас мордують постійною нестачею грошей. Але є економічні теорії, зокрема, демереджеві гроші Сильвіо Гезеля, їх можна поєднати з механізмами і підходами з електронними розрахунками. Можна народити систему грошову, яка буде електронною, яка буде практично непомітною, яка автоматизує оподаткування, грошей в економіці буде багато, щоб ми їх витрачали на власні потреби. Тому є надзвичайно багато напрацювань у фінансовій, освітній, оздоровчій сфері – як можна було б перебудувати країну, якщо виходити з любові до людей. І ось тоді вже з любові до людини переосмисляться всі інші цінності. Цінність свободи, цінність гармонії, цінність краси, цінність спорідненої праці, без якої країна майбутнього не можлива. Ну, не будуть люди щасливими, якщо вони не будуть займатися тим, до чого в них лежить душа! Тому ось про таку країну я мрію. Мені надзвичайно зараз сумно, що багато цих ідей реалізуються десь, а не в Україні. Багато привітних людей в Таїланді, безумовний основний дохід планують виплачувати в Швейцарії, новітні системи освіти, які звільняють потенціал дитини, практикують в Швеції і Фінляндії, нічого цього немає в Україні. Це поки що, з одного боку, деморалізує, з іншого боку, кидає великий виклик – значно цікавіше досягнути мети, коли вона здається неймовірною і нереальною. Тому власне зараз будемо пропагувати книжку “Омріяна Україна” і навіть пробуємо вирушити у всеукраїнський тур по 29 містах.

Г.П.: Чи може бути цей тур початком змін всередині суспільства? Що планується в рамках цих зустрічей?

Я розповім передісторію. У 2012 році я видав книжку “Омріяна Україна: ключ до майбутнього”, де змалював цінності. Відверто кажучи, до Революції Гідності було значно простіше просувати ідею омріяної України, було легше звертати увагу людей на самих себе. Коли люди жалілися на Януковича, Азарова, а їм кажеш: подивіться на парк по сусідству, там пляшки, пакети, то вони накидали? І люди розуміли, що зміни починаються із них самих. Після Революції Гідності, всі потрясіння, війна надзвичайно занурило Україну в боротьбу. І говорити про творчість, світоглядні зміни стало значно складніше. Мені здається, лише зараз у людей з’являється попит на зміну парадигми, на вихід із боротьби в творчість, на вихід із виживання в творення нової країни. Тому я вирішив нарешті поїхати по всій Україні, не факт, що мені вдасться змінити світогляд, але принаймні я розраховую знайти людей, які мислять вже так само для того, щоб створити критичну масу нових українців, нових творців, творців омріяної України. Ми плануємо відвідати 29 міст, це будуть презентації книжки “Омріяна Україна: ключ до майбутнього”, буде дискусія про виклики майбутнього, про людину майбутнього, про цінності майбутнього, за якими є перспектива. І в підсумку після кожної зустрічі я буду намагатися в такі динамічній роботі залучити людей до мріяння, щоб самі люди вже сконструювали картинку майбутнього і побачили своє місце в майбутньому. З таких зустрічей людина виходить, як правило, з баченням власного проекту або власної справи – що конкретно мені хотілося б привнести у вулицю майбутнього, в моє місто майбутнього, які зміни мені б хотілося зробити. Зараз ми збираємо гроші на краутфандинговій платформі Спільнокошт і на квітень-травень плануємо поїхати в турне.

Г.П.: Як можна долучитися до цього туру, кампанії, як вам можна допомогти?

Найперше, звісно, допомогти грошима, тому що для того, щоб об’їхати 29 міст ми сьогодні намагаємося зібрати 36 тисяч гривень на Спільнокошті і там навіть кожна копійчина буде корисною. Але якщо навіть немає копійчини, то зробити репост в соціальних мережах, розповісти про цей збір коштів, це вже буде позитив. По-друге, якщо люди бачитимуть, що готується якась революція світогляду, саме так ми назвали цей всеукраїнський тур, принаймні хтось замислиться над цінностями, над майбутнім, хтось прочитає книжку “Омріяна Україна” і хвиля піде. Також можна долучитися до організації заходів у власному місті. Якщо ми вже будемо приїжджати в місто, я думаю, що ми будемо проводити не одну презентацію – будемо виступати перед студентським, перед громадським середовищем, перед інтелектуальним середовищем. Тобто кожен може запропонувати якусь власну зустріч. Ну, і звісно, коли ми зберемо гроші, ми почнемо планувати маршрут і активно його анонсувати – по кожному місту буде відома дата такої зустрічі і будемо очікувати на зустріч з усіма однодумцями. Для мене й написання книжки був шанс зустріти людей, які мислять так само. Бо коли опиняєшся в середовищі однодумців, починаєш відчувати себе вже не “бридким каченям”, не ідіотом, який плює проти вітру, а починаєш відчувати однодумців і ця однодумність підсилює і надихає. От, власне, такого натхнення я зараз і сам шукаю в цьому всеукраїнському турі. Намагаюся побачити, зустріти людей із живими серцями, із вогнем в очах, із вірою в майбутнє.

Г.П.: Все-таки, за яких умов ми можемо надіятися на омріяну Україну? Що має бути в нас самих для того, щоб це стало реальністю?

В нас самих, в людях? Ми маємо перестати бути споживачами, ми маємо думати більше про те, що ми маємо дати навколишньому світові, ніж про те, що він нам дає конкретно сьогодні. Ми повинні перестати постійно говорити із претензією, зокрема, для мене це є постійна претензія українців до влади, до держави. Але мені ще здається, що ми ще маємо почати будувати паралельну реальність, паралельну дійсність. Це можливо теж є однією із цілей туру – щоб критична маса вже нових українців почала паралельно створювати власну фінансову систему взаємодопомоги, реалізовувати самостійні проекти з очистки парків, з організації освітлення вулиць, зі створення абсолютно нових шкіл з новою системою освіти – тобто свій до свого по своє, але реалізація на новому світоглядному і ціннісному рівні. Сьогодні по суті є два варіанти – або “захоплювати” владу в теперішній українській державі… Відверто скажу, я тривалий час про це думав, мабуть, було б багато пропозицій, що можна було б зробити із цією державою. Але проблема в тому, що ми успадкуємо одразу величезну кількість проблем – бюрократію, корупцію, з якими доведеться боротися. Але ми можемо почати будувати паралельну систему суспільних стосунків, і тоді омріяна Україна як нова паралельна реальність просто проросте крізь стару матрицю пострадянської, кризової, корумпованої, вже гнилої достатньо України.

Відео: