Дружина воїна АТО: молюся, щоб все було добре і живу далі

Любов Єремічева

Зі Світланою ми зустрілися просто у центрі Луцька. Вона – матір двох дітей-підлітків та дружина чоловіка, який уже понад рік на війні. Вона розповіла Громадському Простору про те, як знайшла в собі сили подолати стрес та жити повноцінно, про те, як у цьому допомогли психологині проекту ГО «Громадський Рух “Жіноча Сила України”» (проект “Центри рівноваги” за фінансової підтримки Міжнародного благодійного фонду «Український жіночий фонд»), а також поділилася уроками та осмисленнями подій, які так сильно вплинули на її сім’ю.

Світлана: Це відбулося раптово, хоча я розуміла, що це колись станеться. Мій чоловік зовсім не має відношення до війська, в юності служив у армії. І ось тут принесли повістки у наш двір, почали роздавати мужчинам. Мій чоловік сказав: “Я ховатися не буду!” 12 серпня 2015 року йому вручили повістку, а 17 серпня того ж року він уже з рюкзаком стояв у військкоматі, його вже забирали на війну. Я з дітьми була в шоці. Я знала, що в той час на Донецькому напрямку гинули солдати, щодня були нові жертви.І я дуже хвилювалась, просто плакала, не могла себе взяти в руки. Плачу день і ніч. Дочка сказала: “Мамо, це ж не вихід. Давай будемо шукати когось, наприклад, психолога”. Я відповідала: “Байдуже, мені нічого не треба, я хочу, щоб він був вдома”, і плачу далі. Проте дочка наполягала: “Є психіатрична лікарня, знайдемо психотерапевта. Я з тобою піду”. Я наважилась. Дочка взяла мене за руку і ми пішли до спеціаліста. Подруги, які бачили мене в такому пригніченому стані, розповіли мені, що є такий міський центр соціальних служб у місті Луцьку і там надають психологічну допомогу. І я пішла у цей соццентр, там мені сказали: “У нас є жіноча організація, якщо хочеш, ми тебе запишемо і влаштуємо зустріч”. Таким чином я потрапила у Жіночу Силу України. Я спілкувалася з представниками цієї організації не часто, всього три-чотири рази. Ми зустрічалися по суботах. Мій чоловік вже рік як мобілізований, протягом цього періоду я бачилася з Жіночою Силою України у рамках зустрічей з сім’ями АТОвців. Після цих зустрічей мені захотілося жити далі. Мені не так психотерапевт допоміг у лікарні, як оці дівчата із Жіночої Сили – Оксана, Любава, Тетяна. Вони показали мені вправи для розрядки, щоб не плакати день і ніч, бо ж голова після такого тріщить. Я почала виконувати ці вправи вдома.

Більше про вправи: Проект “Центри рівноваги” для жінок: ресурсів людині має вистачити на все життя, а не тільки на тимчасове

Громадський простір: Про які вправи йдеться?

Світлана: Я називаю це “хук”, це встанеш, всю злість зосередиш в кулаках, присідаєш і робиш “хук”, випускаєш весь негатив назовні. І стає морально легше. Це допомагає, бо ж діти-підлітки, домашні клопоти, війна… Наступна вправа – стоїш, розслабляєшся, руками робиш поступальні рухи назад-вперед. Допомагає, це діє! Крім того, у мене було безпосереднє спілкування з такими ж людьми і з такими ж проблемами. Було зрозуміло, що є такі самі дівчата й жінки, як і я, не одна я така. Слава Богу, чоловік живий-здоровий, молюся, щоб все було добре і живу далі. Ці дівчата із Жіночої Сили мені допомогли перебороти себе і налаштували на позитив. Я дуже часто використовую вправи, навіть на роботі. Зробила вправу – і стало легше, зігнала всю злість. І вдома так само, коли чоловік мені дзвонив, ще був на Донецькому напрямку, казав: “Наступають”.Куди бігти? Вони ж на самому… як він каже, “самому передку”. І я переживаю, ми плачемо. А толку з того ж ніякого, навіть хвороби якісь вилазять потім. А тут стала, зробила вправу, всю негативну енергію викинула і легше жити. Знаю тих дівчат, вони дзвонять, питають, як справи. Та й кажуть, що я просто зовні змінилася, бо була засмучена, нічого не цікавило, а тепер уже трошки відійшла – життя продовжується, все добре, всі живі-здорові!

Громадський простір: Чи комунікуєте з іншими, такими ж жінками, які чекають на своїх чоловіків?

Світлана: Так, підтримую зв’язки. У мене серед знайомих і родичів, слава Богу, причетних до війни немає, але тут, в Жіночій Силі України, я з такими ж жінками познайомилась – їх чоловіки теж на передовій. Я маю їх телефони, ми передзвонюємось…

Громадський простір: Чи це допомагає?

Світлана: Це здружило нас…

Громадський простір: Як мінімум, є хтось, хто може зрозуміти вашу проблему.

Світлана: Так, розуміють такі ж як я. Коли ми спілкуємося, стає трохи легше на душі, бо знаю, що там така сама людина і так само чекає чоловіка, як і я тут. Спілкування покращує мій стан, це точно.

Громадський простір: Мабуть, чоловіку трохи легше стало від того, що ви зменшили свій стрес?

Світлана: Я не знаю. Він каже: “Та що там переживати вам?” Говорю: “У кожного своє”. Тут і діти ростуть – проблеми у підлітковому віці, подивлюсь новини – волосся дибом стає від того, що там відбувається… У перші місяці перебування на передовій чоловік казав: “Боже, мені аби вижити”. Але потім і він звик, і я звикла до того пекла… На жаль, звикли, хоча це неприємне слово.

Громадський простір: Приїжджав у відпустку?

Світлана: Так, зараз він вже не був півроку вдома, але спочатку відпускали – то п’ять днів, то два тижні відпустки брав. Навідувався додому, а зараз вже чекаємо дембеля, аби швидше підписав Президент Указ про демобілізацію і щоб вже хлопці пороз’їжджалися по домівках.

Громадський простір: Чи допомагає, коли ви з кимось ділитеся, комусь виговорюєтеся?

Світлана: О, стає набагато легше. Добре, навіть коли просто комусь розкажеш, але не всім це цікаво. Люди далекі від того, я може і сама б така була, якби із цим не зіштовхнулася – ну, є десь там та війна, ну, забирають тих чоловіків, але це десь далеко, мене не стосується. А якщо це вже сталося зі мною – тоді переосмислюєш все, думаєш зовсім інакше. І як є людина, з якою можна поспілкуватися на цю тему, і вона має такі самі відчуття – після такої розмови мені стає набагато легше.

Громадський простір: Чи вас не ображає те, що суспільство (принаймні, якась його частина) живе своїм життям, не особливо цікавиться такими проблемами, попри те, що в країні війна?

Світлана: Зовсім трошки. Я розумію людей. Якби я не була в такій ситуації, можливо, й мене не дуже б це хвилювало. Можливо б і я не дуже цим переймалась – є та й є. Народ наш став черствим, на жаль. Але зараз, коли я сама це все пережила, важко. Сьогодні мої колеги-чоловіки по роботі питали: “А коли твій чоловік прийде додому?”, а я їм говорю: “Печально, але мабуть, коли ви підете туди, тобто вас заберуть, тоді він прийде додому, бо немає ким його замінити”. Ось ця остання, шоста хвиля мобілізації, і вже більше року вона триває… Президент обіцяв, що рік будуть служити солдати і потім повернуться додому, але на даний момент уже рік і місяць та вони не повертаються назад – контрактників зовсім мало, великий недобір. А мобілізації не оголошують, бо це не вигідно нашим вищим керівникам. І я кажу до колег-хлопців: “Якщо вас заберуть, на жаль…” Це страшно, краще би сказали, що ми чекаємо завершення війни, аби вона швидше закінчилась і всі були вдома, в своїх сім’ях, в своїх родинах! Це ідеальний варіант, я дуже цього хочу, адже знаю, як це важко пережити, коли і чоловіка вдома немає, і батька для дітей вдома немає. А ми жили дружно: син на рибалку з татом їздив по вихідних, разом в село картоплю копати, хліва будувати… Здається, це все таке буденне, елементарне, просте, але коли від сина раптово забрали тата, він плакав так само, як і я – день і ніч. Бо була дружна сім’я, весела родина, і ось так відірвали… Ми не хочемо війни, ні в Україні, ні в Сирії! Ми хочемо жити в мирі і злагоді! Тому я й сказала колегам, що дуже страшно, що війна продовжується, я би хотіла, щоб вона закінчилась і ніхто не страждав через це: ні родини, ні матері, ні дружини, ні діти…

Громадський простір: Чи є віра – в Україну, в перемогу, в закінчення війни?

Світлана: В Україну можливо. А про закінчення й перемогу… просто не знаю. Хочеться, але розумію і усвідомлюю, що навряд це буде. Можливо, колись, але не зараз, на жаль. Я живу в реальному світі.

Громадський простір: Знаю, що коли болить, починаєш щось усвідомлювати і розуміти про життя. Чи винесли ви з цього якісь уроки для себе?

Світлана: … Я просто розумію, що кожен день треба проживати, як останній. Бо раніше, до тієї війни здавалося: потім, колись, щось відкладемо, десь зачекаємо, колись буде краще майбутнє, ось тоді вже й заживемо, тоді кудись поїдемо, тоді щось зробимо! А зараз… Розумію, що сьогоднішній день може бути останнім! Ось це дійшло, то ж намагаюсь жити насиченим життям. Хоча без чоловіка трудно, бо він у мене хороший чоловік, я вже дуже чекаю на його повернення, щоб швидше прийшов додому і тоді… Життя стане яскравішим, насиченішим! Елементарно: у ліс поїхати – ай, може не сьогодні, бо голова болить! А тепер: сьогодні, треба сьогодні, бо завтра може бути пізно! Випадкова куля чи маленький осколок міни, і життя в людини немає… Це назавжди. Дуже страшно…

Тому рекомендую усім нічого не відкладати на потім, жити на повну саме сьогодні! Оце повсякденне життя нас затягує, не задумуєшся над вічним. Кожен день в клопотах, така рутина… А тут раптово відірвали від сім’ї чоловіка. Він дзвонить через день і каже: “Обстріли”. Він всього не пояснює, не розказує, щоб ми зайвий раз не хвилювались. Ось це важливо і серйозно, а ці щоденні проблеми – то це дрібниці життя, як на мене.

Громадський простір: Чи часто спілкуєтесь із чоловіком?

Світлана: По телефону він кожен день дзвонить, так. “Все добре”, – і я вже радію.

Громадський простір: Щоби ви сказали жінкам, які в такій самій ситуації, як і ви, але ще не знайшли для себе шляхів, щоб себе заспокоїти, привести до ладу? Як продовжувати жити?

Світлана: У першу чергу, я думаю, треба не замикатися в собі. Бо коли сидиш і плачеш, то це вже найгірше. Краще шукати спілкування з людьми, з природою. Шукати однодумців. А потім поступово все вирішиться. Дивним чином, без логічного пояснення з’явиться шлях вирішення, але треба бути відкритою і щиро вірити в те, що все буде гаразд. На власному прикладі переконалася. Цей метод працює, рекомендую всім.

Громадський простір: Дякую вам.