Анастасія Мельниченко: партнерські стосунки між чоловіком і жінкою зробити поняттям норми

Громадський Простір

Феміністка, директорка ГО «STUDENA», координаторка проекту «Без броні» Анастасія Мельниченко поділилась із Громадським Простором думками про те, що означає бути феміністкою в Україні, які стереотипи пов’язані із цим, та поміркувала про те, до якої нової суспільної «норми» ми повинні прийти у співвідношенні жіночих/чоловічих можливостей.

Громадський простір: Насте, що тебе спонукало до громадської активності, небайдужості до суспільних задач?

Анастасія: Якесь загострене відчуття «як правильно» – бозна, звідки воно. Коли у 2006 році ми пішли відстоювати Узвіз від незаконної забудови, то я навіть не знала, що це називається громадською активністю. Далі було багато проектів, різні вуличні перформанси, безкоштовна школа народного співу з метою відновити традицію. Тоді це просто було щось, що давало величезний ресурс і відчуття немарності власного життя. Просто в якийсь момент я подумала, що з цього «хобі» можна зробити роботу. Кілька років я працювала на когось, аж доки в якийсь момент  зрозуміла, що більше не витримую працювати під чиїмось керівництвом. Якщо говорити з точки зору жінок-лідерок, то жіноча думка, навіть експертна, часто нехтується чоловіками. А я вважаю себе багато в чому, ну хай не експертом, але просунутим знавцем. І я побачила, що весь цей потенціал, який маю, мої шефи (це майже завжди були чоловіки) просто не бачать і нехтують. Мене це почало дуже сильно дратувати. І звісно, як людина пряма, я висловлювала своє незадоволення тим, що мій потенціал не використовують: в прямій відкритій формі. Так у нас виникали проблеми із субординацією. Що найцікавіше – із жінками в мене таких проблем не було. Впродовж майже шести років я працювала головною редакторкою журналу «Жила» – це журнал для батьків, де в мене начальницею була жінка, але в нас ніколи не виникало якогось тертя і «мірянь органами»: хто з нас крутіший. І коли я висловлювала свою фахову думку, їй не здавалось, що я з нею конкурую, чи хочу змістити з її позиції. Так само у мене від неї був і є якийсь захват і глибока повага. Але саме з чоловіками в мене чомусь конкуренція і тертя виникали весь час. Тож в черговий раз, коли мені шеф влаштував справжній «булінг» (англ. bullying – цькування, залякування ) на робочому місці, це було дуже серйозно, навіть доходило до психологічного ламання, я вирішила: «Все! Я можу сама! У мене вже вистачить накопиченого досвіду і знань, щоб зайнятись своєю власною діяльністю, заснувати громадську організацію». І тоді, на щастя, я зустріла Оксану Іванців, яка зараз є заступницею голови громадської організації «STUDENA». Ми з нею поговорили, вона запропонувала свої послуги як юристки, щоб допомогти оформити організацію.

Громадський простір: З якими ярликами, стереотипами доводилось зіштовхуватись тобі самій, можливо, твоїм подругам, колежанкам?

Анастасія: Ти маєш на увазі стереотипи у ставленні як до феміністки чи як до жінки?

Громадський простір: І те, й інше.

Анастасія: Як до жінки… Мені іноді буває складнувато координувати проекти, де задіяні здебільшого чоловіки. У чоловіків є певні очікування щодо того, хто має ними керувати. І зазвичай в ці очікування особа жіночої статі не вписується. І хоч я не вважаю себе авторитарною, бо у нас горизонтальна взаємодія в організації, але вже двоє чоловіків відмовилося працювати зі мною під приводом моєї «авторитарності». Мені ж здається, що це від того, що їм важко працювати під проводом жінки.

Стараюся бути уважною до потреб кожного представника команди, і таким чином крок за кроком долати стереотипи.

Багато стереотипів було при моїх спробах вийти з декрету. Мовляв, оскільки в мене двоє дітей – все, я вже не можу працювати.

Громадський простір: Маєш сидіти вдома і виховувати дітей?

Анастасія: Це постійно. Попервах мене не брали на роботу, щойно чули, що я мама двох. Хоч я, здається, ні дня на лікарняному з дітьми не просиділа – на щастя, мені з цим допомагає мама. А зараз я їду, наприклад, в Краматорськ у відрядження, всі мене питають: «А діти з ким?» Мене це дратує. Чому мого колишнього чоловіка, коли він їде в Норвегію, ніхто не запитує, де його діти? Жодна людина такого не запитала. Мене про це питають регулярно. Кожна моя поїздка супроводжується цим запитанням: «А діти з ким?»

Громадський простір:  На що доводиться наштовхуватись тобі як феміністці?

Анастасія: Феміністкам приписують, м’яко кажучи, відсутність статевого життя. Мені просто пощастило, що в мене приваблива зовнішність, тому мені ніхто не може «завішати», що я «страшна потвора». Я знаю, що феміністкам часто закидають, що вони страшні, що жоден чоловік на них не дивиться, тому вони і стали феміністками.

Громадський простір: А що означає бути феміністкою зараз в Україні?

Анастасія: Мені здається, не можна однозначно сказати. Особисто для мене – це публічно заявляти про свою позицію. Я дуже щаслива за тих людей, тих феміністок, які змогли об’єднатись і працювати на системному рівні, які можуть впроваджувати ті самі квоти на виборах до парламенту. Громадська ґендерна рада – це приклад класної системної роботи над питанням.

Громадський простір: Ти туди входиш?

Анастасія:  Я туди не входжу, але наразі я, як людина, як окремий індивід, як феміністка, весь час про це говорю. Задача, яку я ставлю – це змінити поняття норми. Ті самі партнерські стосунки між чоловіком і жінкою зробити поняттям норми, тому що наразі їх немає.

Чоловіки також потерпають від стереотипів, як ми знаємо, бо вважається, що чоловік зобов’язаний жінку утримувати, заробляти, а жінка зобов’язана сидіти вдома і народжувати дітей.

Певні речі потрібно ввести в поняття норми. Я публічно пишу у Фейсбуці про свої погляди, там починається «страшна дискотека» в коментарях, при тому як серед чоловіків, так і серед жінок. Чоловіки впевнені, що відстоювання прав жінок автоматично позбавляє їх прав як чоловіків. Чомусь уявлення, що права можуть сумуватись, у людей немає. Тобто або тим, або тим: «Вони хочуть нас вижити, ми будемо такими підкаблучниками, страждати, а їм зате буде добре». У жінок постає інше питання – вони дуже бояться втратити цей привілейований статус. Хоч цей статус тягне  за собою дуже багато неволі – це така золота клітка. Але все одно – навіть цю золоту клітку людям дуже страшно втрачати. Тому ми намагаємось працювати як з жінками, так і з чоловіками. Я б сказала, що навіть з жінками більше. Тому що жінки традиційно в Україні були хранительками цієї моралі щодо гендерних ролей, відповідно зараз їх треба попросити боронити іншу мораль, інше звичаєве право…

Громадський простір: А жінка на війні? Є уявлення, що жінка на Майдані, на війні – це виключно роль куховарки, бухгалтера і т.д. Навіть ваш проект – в основному з чоловічим обличчям, так?

Анастасія: Він з чоловічим обличчям, тому що жінки звертаються до психотерапевта, а чоловіки не звертаються. Але в нашій SMM-кампанії десь третина зображень військових – це жінки. Безперечно роль жінки на війні дуже висока, є ж проект «Невидимий батальйон» – страшенно важливий, який підняв цю тему на поверхню, де почали говорити про роль жінки. Дуже багато спротиву: я читаю, що жінка не зможе зарядити певну зброю чи з рюкзаком пробігти 20 кілометрів.

Ми говоримо про те, що армія повинна бути контрактною, люди мають бути вмотивовані і приходити туди за бажанням. Чомусь всі уявляють, що це буде не право, а обов’язок. Знову-таки, люди плутають права і обов’язки, думають, що всіх жінок поженуть в армію. І якась кволенька жінка вже з жахом уявляє, як вона з рюкзаком буде бігти 20 кілометрів. Але треба не забувати, що право на службу в армії – це вибір. Якщо людина себе оцінює адекватно, значить вона в праві зробити вибір, вона знає, що буде бігати 20 кілометрів з рюкзаком.

Є також такий стереотип, що жінка не може сама вирішити, що для неї краще. Тому за нас чоловіки вирішують: робити чи не робити аборти, служити чи не служити в армії… Потрібно зробити нормою, що жінка – це повносправна людина… (сміємося – прим. авт.) З 18 років вона може розпоряджатись своїм тілом, своїм життям. Але погодься: таке ж є! Чому чоловіки за нас вирішують: йти служити в армію чи ні, чи зможемо ми зброю заряджати і бігати з рюкзаком чи ні?

Громадський простір: Тоді опиши світ, в якому жінки на рівні з чоловіками приходять до влади, очолюють організації, структури, стають ректорками університетів, чого зараз дуже мало, тобто вони абсолютно на рівних керують цим світом. Яким цей світ буде в такому разі?           

Читайте також: Світлана Репік: гендерні стереотипи й досі займають міцну позицію у суспільстві

Анастасія: Ідеальний світ… Повертаючись до стереотипів: є такий, що жінки, які борються за жіночі права, хочуть наблизитись, дорости, довести, що вони теж можуть бути чоловіками по суті, тобто поводити себе за чоловічою моделлю. Насправді, у нас є прекрасна жіноча модель, ми можемо бути жіночними, але при цьому ми не повинні сприйматись як «Інші». Про це Симона де Бовуар писала, що є норма – це чоловік, і є «Інша» – це жінка. «Інша» – це так само норма. Якщо в світі буде співіснувати дві норми – жіноча і чоловіча – то це буде набагато збалансованіший світ. Тому що жінки інакші, я не кажу, що вони такі ж як чоловіки. Вони можуть бути такими ж, але навіщо? Чоловікам властива дуже жорстка субординація, яку можна бачити в наших структурах та організаціях. Якщо йти за жіночим типом поведінки, то жінки, мені здається, краще взаємодіють, у них більше розвинені горизонтальні зв’язки. Чому б не уявити, що можуть бути організації з горизонтальними зв’язками – без цієї жорсткої вертикалі? Мені здається, це було б дуже класно.

Громадський простір: Якщо розвинути тему жіночності, про яку ти сказала… Що у такому разі означає бути жіночною?

Анастасія Мельниченко: Дивись, нам «завішують», що ми «погані», тому що ми дуже емоційні. А що поганого в емоціях? Ми висловлюємо свої емоції – чому б і ні? Наша задача, щоб це теж стало нормою. Емоційність, чуттєвість – теж може бути нормою, чому ні? Чому обов’язково потрібно бути жорстким, не виказувати свої емоції, контролювати все.

Розмову вела: Любов Єремічева
Транскрибування: Ірина Гузій