Майдан: українські громадяни стали рушійною силою світу

Півтора роки тому на стажуванні у Варшаві я вступила в публічну дискусію з польським викладачем щодо ефективності результатів Помаранчевої Революції. Пам’ятаю, як мене образив його відгук про українців, що нас нібито надурили політики: система не змінилась, українців обвели довкола пальця. Я одразу заступилась за Україну, наголошуючи на тому, що він ображає нашу національну гідність.

Почала відстоювати громадянську позицію: революція 2004 року поновила систему суспільного діалогу, сприяла появі вільних медіа, заснувала феномен культурної революції 21 століття, а найголовніше – збурила громадський сектор до державницької відповідальності. І з’явилась Помаранчева революція не на порожньому місті, а стала громадянською спадкоємицею Революції на граніті 1990 року, котрій, у свою чергу, передували сотні тисяч українських революцій і повстань в різні часи та епохи. А апатія, котра щораз огортає українців після «провалу» демократії, навіяна закордонними оглядачами, котрі замість того, щоб нам нагадати, що демократія будується довго і поступово, розпочинають кампанію з дискредитації результатів революційних волевиявлень українців.

Потім ми ще спілкувались з викладачем Єжи Козакевичем (колишнім послом Польщі в Україні 1993-1997 років) і я припустила, що причина його розчарувань полягає в його щирому і небайдужому ставленні до України – його частковій українськості. Він полюбив нашу країну і, бажаючи їй кращого, відповідно й розчаровувався з невдач, так само як це роблять самі українці, впадаючи в скептицизм і оманливі ілюзії щодо швидких реформ не лише в політиці, але й розвитку громадянської самосвідомості. Нам хотілося б, аби громадянами, відповідальними й дієвими, стали одразу всі – усі нащадки політичного й культурного винищення. А про політику годі й говорити – вона має нараз перетворитись на професійну, демократичну і справедливу в країні, в якій століттями лобіювали держаний терор і культурний геноцид. Тож аби упередити себе від глибокого історичного аналізу й кропіткої роботи всі, «кому болить», починають лаяти повільність перетворень, або ж і займатися просвітництвом народу, розвіюючи міфи про щирість Майдану, мовляв – це спланована революція, куплені активісти, продажні політики і корумпована еліта.

Ці повчання молодої генерації українців і поляків, що виринають з ілюзорних засідок інтелектуалів, є шкідливим явищем, адже демотивують, принижують гідність і креативний потенціал українців, які складають чи не половину слухачів таких курсів у Варшавському Університеті. Натомість варто привчати їх до реалістичного погляду на світ, який їм може відкрити лише державницький мислитель і педагог, або вільний від міжнаціональних упереджень польський і європейський громадянин. (сподіваюсь, що риторика пана Козакевича змінилась після Майдану 2014 року і додала віри в українських громадян).

І таких реалістів в Польщі виявилась сила-силенна, дякувати Богу. Саме Польща стала найбільшим союзником українців під час Майдану, засвідчивши потужну солідарність з нами, а також продовжує бути послідовним українським партнером під час російської інвазії. Польське суспільство теж пройшло через випробування комуністичним режимом і російським царатом і може бути партнером в усвідомленні глибини нашої національної проблеми. Російська проблема так само змінює польські прихильності, частково призупиняючи певне сповзання в російську політичну орбіту, яке відбулось в новітній час, – тут так само актуалізується поняття «ворога» і «союзника». І хоча полярність в стосунках не є доброю ознакою, а скоріше кризовим станом, адже ніколи не хочеться вишукувати ворогів, все ж закривати очі на війну Росії проти європейських громадян означає прирікати себе на поразку. Саме тому хотілося б вірити, що скептиків в майбутньому буде менше як в Україні, так і за кордоном і що історію одне одного ми знатимемо краще.

А українська історія чекає на своїх дослідників, на прискіпливий і систематичний аналіз, якого потребує незалежна державницька наука, що має стати суб’єктом в міждержавній історичній і культурологічній науковій школі, зокрема в контексті Україна-Росія-Польща.

УКРАЇНІ ПОТРІБЕН НЕ ЄВРОПЕЙСЬКИЙ РЕМОНТ, А ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ КУЛЬТУРНИХ КОДІВ І ДЕРЖАВНИЦЬКИХ ІНСТИНКТІВ У ЕЛІТ, ТОБТО ПЕРЕЗАСНУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Реальний, а не ілюзорний світ української історії покаже її в усіх системотворчих деталях: тотальну зачистку громадянського і культурного генотипу українця, героїчні спроби повернути народу гідність і черговий терор у відповідь, випалену землю і винищених голодоморами мільйони селян, закатованих і репресованих політичних і культурних діячів, сфабриковану історичну спадщину, викрадену культуру й інтелектуальний доробок поколінь – усі ці злочини мають братися до уваги при намаганні вичавити з українських Майданів системні зміни. Вся система була спрямована на знищення держави, а ми плануємо в Україні лише європейський ремонт. Тут йдеться про повну перебудову, про перезапуск культурних кодів і державницьких інстинктів еліт.

Не варто бути такими вимогливими до процесу українського становлення, оскільки мовою сучасних європейців кажучи – «соціальний і культурний капітал» української нації було інвестовано в будівництво не власної держави, а Російської, а частково й Польської за часів Речі Посполитої. Адже на відміну від Литовсько-Руської доби (де визнавались культурні і політичні права русинів-українців, а державною мовою Литовської держави була руська), польська Річ Посполита не надала політичних і культурних привілей українцям, пригнічуючи мовні, релігійні і соціально-економічні права русинів, що й викликало національно-визвольну боротьбу Богдана Хмельницького, котрий з часом націлився створити Велике Руське Князівство (на жаль, провально). А сьогодні руські «пєроґі» (польською вареники) в Польщі сприймаються як російські. Не українські ж вони, а руські! Так привласнюється українсько-руська культура на підставі зміни державної назви Московського князівства на Російську імперію – і в культурну скарбницю російського народу переходить руський період українського державництва. Великоруська мова асоціюється з Росією, а не Україною, яка своє походження бере зі старої руської (української) мови. Я так само ледь всиділа на вступній лекції стипендійної програми в Польщі, в рамках якої знаний польський філолог в дусі пошанування великої російської спадщини розповідав молодим науковцям з шести країн Східного Партнерства про велику «руську» мову (російську) та «малоруську» (українську).

Очевидно ми й самі винні в тому, що не провадимо державницької політики з просування української культури і цивілізаційної спадщини в світі, хоча б у найближчому закордонні. Проте чи була в нас державницька політика? Чи була Україна незалежна в часи незалежності? Чи могла на випаленому культурному фундаменті з’явитись політична нація? Порухом чарівного патичка тільки овече стадо можна поганяти, а не громадянське суспільство й демократію будувати. 

УКРАЇНА МАЛА СПРАВУ З ПОЛІТИЧНОЮ І КУЛЬТУРНОЮ ОКУПАЦІЄЮ РОСІЇ В НЕЗАЛЕЖНИЙ ЧАС І ТЕПЕР МАЄМО ВІДВОЮВАТИ СВОЮ ДЕРЖАВУ І КУЛЬТУРУ

Мені так само довго довелось відходити після наукового стажування в Польщі, на підставі якого я здійснювала дослідження моделі польської культурної дипломатії, порівнюючи її з українською. Довго довелось себе повертати в реальність і навчитись бачити за недоліками і негараздами української дійсності не брак умінь чи кваліфікацій, не лінивство і байдужість – анаслідок систематичного формування комплексу меншовартості, знищення державницьких інстинктів і національної гідності, громадянської свідомості і інституційного потенціалу. То де їм було взятись, цим державникам і інституціям, в окупованій державі? Адже тепер ми зі сміливістю можемо свідчити про послідовну політичну і культурну окупацію України з боку Росії впродовж всього незалежного періоду, внаслідок чого маємо відвоювати свою державу і культуру.

Саме тому революції й Майдани, що відбулись в часи української незалежності – це низка кроків з відвоювання національної і громадянської свободи, в першу чергу, по-друге – створення і структурування громадянського суспільства, і, по-третє, – етапи становлення української культурної нації.

А якщо будувати нарешті українську державу – то в її досконалому й культурницькому вигляді. Аби народ був джерелом влади, як це було на руських віче і козацьких радах. Аби культура стала визначальним чинником створення і функціонування політичної системи, аби людиноцентризм став ідеологією суспільних стосунків в державі, а національна культура – фактором подальшої національної безпеки України в межах і поза межами своїх кордонів.

Згаданий польський викладач, хоч і є українським симпатиком, але залишається польським громадянином. І в цьому криється секрет його розчарувань, адже лише громадянська позиція дає силу і надію на майбутнє. Бо саме громадянин творить свою державу, і не чекає багато від політиків. Політика, як процес реалізації державницьких функцій країни – це довготривалий державницький діалог усіх громадян. Усі вони (політики, бізнесмени, студенти, пенсіонери, священики, викладачі, митці, політологи, соціологи, тощо) під час революційних подій стають громадянами. Тож наші революційні зими маємо перетворити на форму політичної культури, суспільного повсякдення, громадянської норми. Аби громадянська позиція, опираючись на культурну традицію суспільного діалогу, стала висхідною формулою державотворення.

МИКОЛА КОСТОМАРОВ: «НА ДНІ ДУШІ КОЖНОГО ДУМАЮЧОГО УКРАЇНЦЯ… СПЛЯТЬ ВИГОВСЬКИЙ, ДОРОШЕНКО Й МАЗЕПА І ПРОКИНУТЬСЯ, КОЛИ НАСТАНЕ СЛУШНИЙ ЧАС»

Культурна складова не лише в її вузькому мистецькому плані, а в широкому – ціннісному, є ключовою системотворчою ознакою кожного українського Майдану. Цінності свободи, гідності, пошанування, миру і діалогу – це ключі українськості, що заряджають національний гімн, пісні, поетичний і графічний супровід революцій. Вишитий національними образами і символами Майдан – як закодований рушник, простягається у вічності нашої історії, і працює як магніт, збираючи народ в орнаментальний символ єдності під час слушних нагод переходу в нову якість.

В цьому контексті колись писав у своєму листі до російського ідеолога слов’янофільства Івана Аксакова український письменник Микола Костомаров «на дні душі кожного думаючого українця… сплять Виговський, Дорошенко й Мазепа і прокинуться, коли настане слушний час».

Тож наші Майдани творять не лише українське громадянське суспільство з доскіпливою впертістю вже понад тисячоліття, але й кожну нову віху української культурної нації. В період бездержавності, Майдани, як форми національно-визвольних змагань, тримали докупи український народ через ідеї державності чи народництва. Самопожертва провідників склеювала покоління в єдиний спадковий ланцюг.

МАЙДАН-2014 ЗРОБИВ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД СУБ’ЄКТОМ МІЖНАРОДНИХ СТОСУНКІВ

Але Революція 2014 року вийшла за межі громадського волевиявлення в Україні, спровокувавши конфлікт цивілізацій, і тим самим перетворивши українських громадян на рушійну силу світу. Тоді за подіями в Києві слідкував весь світ, а сьогодні українське питання є на порядку денному всіх геополітичних управлінських рішень. Найголовніший державницький внесок останньої революції в українське і світове життя – це те, що внаслідок героїчної самопожертви його активістів, український народ став суб’єктом міжнародних стосунків. Раніше ми були об’єктом чужої гри, а тепер стали мірилом цивілізованості кроків демократичного світу. Таке швидке перетворення не є парадоксом – це закономірність. Адже той культурний потенціал і самопожертва усіх попередніх поколінь українців не могли бути даремними.

Проте для політичного і культурного відвоювання державних кордонів, для забезпечення поширення української державницької і культурної ідеї в світі маємо ще багато зробити в галузі культурної політики і міжнародної дипломатії. І тут ключовими репрезентантами є українська громада, адже саме він – український громадянин – довів свою самодостатню інституційну місію в світі. Попри зламану державність, українці залишались в діалозі між собою на різних континентах і підтримували культурні кордони української нації посеред чужих держав.

Тож на каркасі українського громадянства має будуватись культурна нація, що не є твердим матеріалом, а лише прозорою, проте потужною гуманітарною аурою національної спільноти. Ця аура має здатність задавати якість життя спільноти в світі, притягувати партнерів і відкидати в бік суперників без бою.

Цю гуманітарну ауру нової України зарядив останній український Майдан. Залишилось виграти війну, здобути державну й культурну окремішність й «світ Правди засвітити».

P.S. Я знаю про тисячі молитов і думок підтримки з боку польського народу в цей складний час для України. І щиро дякую кожному небайдужому, засвідчуючи, що ці безліч кроків назустріч потребам української нації обов’язково сформують новий шлях двох народів-союзників в оновленій європейській цивілізації.