Право бути видимими: як говорити про пережите насильство, зникнення рідних і психологічну підтримку під час війни

Щодня ми зустрічаємо людей, яких війна змінила назавжди. І не завжди це помітно з першого погляду. За зовнішньою зібраністю, за втомленою усмішкою чи мовчанням часто ховаються історії, які важко вимовити вголос, важко слухати, неможливо не пережити. Історії втрати, насильства, очікування, які тривають роками. Досвід, який не стирається навіть тоді, коли змінюються міста, документи чи спосіб життя.

Дати, які стосуються кожного

У серпні світ згадує про тих, чиї історії часто губляться між заголовками новин і державними звітами. 22 серпня відзначають День людей, які пережили насильство, а 30 серпня — Міжнародний день жертв насильницьких зникнень.

Для України ці дати — не про далекі події. Вони про наше сьогодення. Це про унікальний досвід, який має Україна та не має жодна країна світу. Про тих, хто живе з болем, який не видно, але який щодня стискає серце.

Тисячі українських родин досі не знають, що сталося з їхніми близькими. Хтось зник у полоні, хтось — на окупованій території, хтось пропав після боїв. Механізми пошуку існують, але вони перевантажені, складні, а поруч із бюрократією майже завжди бракує найважливішого — психологічної підтримки для тих, хто живе у нескінченному очікуванні. Це очікування виїдає зсередини. Воно розмиває дні й ночі, позбавляє відчуття часу, залишає без опори. І цей біль не можна пережити наодинці.

Насильство не зникає з обстрілами

Інша відкрита рана — досвід насильства. Жінки, діти, люди, які втратили дім і звичне життя, все частіше стикаються з насильством у дорозі, у нових громадах, навіть серед тих, хто мав би бути опорою. Ті, хто пережив сексуальне чи домашнє насильство під час війни, часто не мають сили і довіри, щоб говорити про це. Їм потрібне не лише безпечне місце. Їм потрібен простір, де їх не звинувачують, не змушують одразу ділитися найболючішим. Де можна просто знову повірити, що вони мають право на життя без страху.

Психосоціальна підтримка — основа стійкості

Ми все ще звикли вважати психологічну допомогу «додатком» — чимось, до чого вдаються у крайньому випадку. Але насправді вона є основою для того, щоб повернути людині відчуття себе, зібрати докупи розбиті зв’язки з дітьми, близькими, суспільством. Психосоціальна підтримка — це не лише лікування симптомів. Це повернення здатності довіряти, любити, робити вибір і будувати життя, яке хочеться жити. І вона має бути не епізодичною реакцією на кризу, а невід’ємною частиною державної політики та життя громад.

Ми вже маємо фундамент: державні механізми, міжвідомчу взаємодію, стандарти реагування на насильство. Є мобільні бригади, центри допомоги, фахівці у громадах. Але ця допомога доступна не всім. У маленьких містах і селах інколи немає жодного спеціаліста, а тема психічного здоров’я залишається замовчуваною.

Важливу роль у цьому процесі відіграють організації громадянського суспільства. Саме вони часто першими створюють простір довіри для постраждалих, надають психологічну допомогу, організовують мобільні бригади та кризові кімнати, проводять інформаційні кампанії й адвокатують зміни в державній політиці. За офіційними даними, станом на серпень 2025 року понад 30 тисяч людей в Україні вважаються зниклими безвісти. Лише протягом минулого року до гарячих ліній із протидії насильству звернулися понад 110 тисяч постраждалих, і це лише ті, хто наважився розповісти про свій досвід. У багатьох громадах саме громадські ініціативи стають першою точкою контакту для людей, які залишилися без підтримки державних сервісів. Такі приклади доводять: роль ОГС полягає не тільки у наданні допомоги конкретним людям, а й у формуванні нової культури, де теми насильства й психічного здоров’я перестають бути табуйованими.

Незалежність — це здатність бачити

Досвід країн, що пережили війни, показує: саме психосоціальна підтримка визначає, чи зможе суспільство відновитися. Вона зменшує ризик повторного насильства, допомагає уникнути важких психічних розладів, повертає людям здатність діяти і відчувати. Це не розкіш, а інвестиція у виживання та стійкість.

Масштаб пережитого українцями — безпрецедентний для сучасної Європи. Ми не просто можемо перейняти чужий досвід — ми вже створюємо власні моделі, які можуть стати прикладом для інших країн: робота у громадах після обстрілів, підтримка жінок, які пережили насильство, допомога родинам зниклих безвісти. Але для цього потрібна політична воля і розуміння: психосоціальна допомога — це та сама опора, що й відновлена інфраструктура чи економіка.

Напередодні Дня Незалежності варто пам’ятати: незалежність — це не тільки про кордони і прапор. Це про здатність захищати найвразливіших. Про готовність бачити і чути тих, кого війна зробила невидимими. Це про гідність, яка не вимірюється жалем, а підтримкою, що повертає людині відчуття власної цінності.

Люди, які пережили насильство чи втратили рідних, не просять співчуття. Вони просять бути видимими. Мати місце, де можна сказати: я тут, я живу, я потребую підтримки, і я маю на неї право.