«Люди не хотять». Про прогрес декомунізації у Богуславі

 У цьому році ряд європейських країн, як-от Грузія, Польща, Литва, Латвія, Естонія, Румунія, Чехія, Словаччина, Фінляндія та деякі інші святкують на офіційному рівні соту річницю проголошення своєї ...

декомунізація
«Люди не хотять». Про прогрес декомунізації у Богуславі

 У цьому році ряд європейських країн, як-от Грузія, Польща, Литва, Латвія, Естонія, Румунія, Чехія, Словаччина, Фінляндія та деякі інші святкують на офіційному рівні соту річницю проголошення своєї незалежності. 100 років виповнюється й Україні, декларованій Центральною Радою Української народної республіки 22 січня 1918 року самостійною державою. На відміну він більшості країн-ровесниць, у нас цій знаменній даті великого значення чомусь не надали. Не бачу повсюдних логотипів штибу #UA100, масштабних урочистостей, частих згадок у ЗМІ про цю подію. Час від часу чую від іноземців з-Заходу, що Україна постала випадково і сталося це не раніше 1991 року.

Під час мого навчання в Польщі один тутешній професор (на щастя, не україніст), заговоривши про українські справи на тлі війни з Росією, сказав: «Вам, українцям, було би легше звільнитися з-під впливу Росії, якби ви раніше створили свою незалежну державу, як-от ми в 1918-му». І припустив, що тоді, 100 років тому, серед нас, напевне, не знайшлося державників, які б наважилися відвойовувати в Росії за свою незалежність. Насправді ж власну державу ми, тобто вони – українські національні лідери, створили, як і поляки, у 1918-му, разом з власною армією, грошовою одиницею, урядом, культурними та науковими інституціями, відстоювали свою самостійність і в бою, і на дипломатичному полі. Так, 1918 року ми як нація вже були. Але нема чого закидати польському професору незнання нашої історії, коли серед українців знайдеться немало таких, яким байдуже українська державність як тепер, так і 100 років тому.

Рік потому, після цієї розмови, я повернулася до України і вирішила оселитися в тихому містечку Богуслав на Київщині, звідки я родом, де є не менше праці для громадських активістів та патріотів, ніж у великих містах. Гуляючи Богуславом, в очі кидалися не зовсім актуальні, подекуди, геть антиукраїнські назви вулиць і провулків, які до Євромайдану, польського періоду в моєму житті та війни виглядали досить звично. Хоча головний етап декомунізації в місті вже відбувся (більшість назв, які підпадали під заміну перейменували на «нейтральні», як-от Виноградна, Липнева, Квіткова), жодного героя ні національно-визвольної боротьби, ні дисидентського руху, ні Небесної сотні не вшанували. На щастя, Пилип Орлик таки удостоївся мати свою вулицю в Богуславі, та й то, підозрюю, тому, що «декомунізатори» знали його як законотворця, а не борця з російськими окупантами. Засмучує, коли квітки, липа й виноград – пріорітетніші, ніж національні герої. Тож я наважилася запропонувати вулицю одного національного антигероя перейменувати на честь одного національного героя. Створила електронну петицію до Богуславської міської ради з проханням вулицю Миколи Ватутіна перейменувати на честь Симона Петлюри. Щоб вшанувати, таким чином, одного з головних борців за незалежність України, шалено ненависного і оббріханого росіянами. Щоб докластися до розвінчання відомого душогуба українців, завдяки якому ми знаємо, хто такі чорножупанники і чому цих неозброєних українських юнаків і чоловіків Ватутін використовував як «гарматне м’ясо» у боях із німцями.

Моя петиція швидко набрала необхідних 100 голосів, більше трьохсот разів ширилася у Фейсбуці, викликала жваві дискусії, набула своїх прибічників та противників. Інститут національної пам’яті та Інститут історії України надіслали схвальні відгуки щодо постаті Симона Петлюри як кандидата на називання вулиці.  

Коли справа дійшла до розгляду петиції богуславськими чиновниками, не обійшлося без скандалів. Один із них божився, що поки його теща живе на вулиці Ватутіна, перейменування ніякого не буде, другий відстоював постать Ватутіна як геніального полководця і звинувачував підписантів петиції у тому, що в нас нема нічого святого. Менш прямолінійні лякали міфами про те, що перейменування завдасть величезних фінансових збитків і місцевому бюджету, і мешканцям, а ще останні не зможуть взяти (і повернути) кредит у банку, матимуть страшенні клопоти з документами на нерухомість, автомобілі та проблеми з пропискою. Укінці бурхливого обговорення члени міськвиконкому вирішили провести громадські слухання щодо цього питання і довірили їхню організацію чиновнику, теща якого живе на вулиці Ватутіна.

Я сподівалася, що на громадські слухання запросять і мене, як авторку петиції, і якомога більшу кількість богуславців, тож почала до них готуватися – виступала на місцевому радіо, опублікувала статтю в газеті, зверталася в наукові інституції, щоб дали оцінку Симону Васильовичу та моїй ініціативі. І, звичайно ж, брала участь у дискусіях, що точилися серед місцевих у Фейсбуку. Один мій опонент навіть створив опитування щодо перейменування вулиці, в якому до вибору пропонував три відповіді: «Мені байдуже», «Я проти. Це наша історія», «Я за». Останній варіант відповіді набрав найменше голосів, середній – трохи більше, а перемогла байдужість. Найчастіше містяни коментували мою ініціативу якось так: «Та ліпше зробіть щось для міста – сміття поприбирайте, дороги поремонтуйте, ділом займіться!».

Я вирішила дослухатися до цього заклику і запросила містян, зокрема й «радників», поприбирати сміття біля річки. За півтори години ми прибрали три місця відпочинку, але, на диво, участь у цьому взяли саме ті, хто й підписав петицію.

Далі була сесія депутатів міської ради, де розглядали моє питання. На ній оголосили, що громадські слухання таки провели, але тільки серед мешканців вулиці Ватутіна і письмово – у вигляді збору підписів проти перейменування. Організатор цих «слухань» закликав нічого не перейменовувати, бо «люди не хотять». Далі були виступи депутатів – кілька з них повторило аргументи «проти» від міськвиконкому, кілька взялося відстоювати проукраїнську позицію, представник «громадськості» – колишній голова комуністичної партії району пригрозив депутатам прокляттям, якщо ті перейменують вулицю Ватутіна. Схоже, цей аргумент подіяв, бо 11 депутатів проголосували проти перейменування, 3 утрималися, 3 не проголосувало і лише 7 підтримало петицію.

Вже після цього рішення довелося мені йти неперейменованою вулицею Ватутіна. Біля однієї із садиб тротуар так заступили паркан і клумба, що ні вдвох не пройдеш, ні з візочком, ні на візочку не проїдеш. Я сфотографувала цю ділянку хідника і поцікавилася у Фейсбуці, хто «скримнашив» тротуар і чи не хочуть мешканці вулиці повернути його громаді. З’ясувалося, що це вчинили паркан і клумба одного із членів виконкому, який активно виступав проти декомунізації вулиці. І «радників», й учасників «громадських слухань», це, очевидно, влаштовувало. «Мало хто зробив для міста щось таке» – хвалила чиновника за красиву клумбу на тротуарі та бруківку одна з дискутанток.


Останні публікації цього розділу:

Реєстраційні квести для громадських організацій від Міністерства юстиції

Який фестиваль потрібен вашому місту?

Коли держава береться за розвиток громадянського суспільства

Тенденції в PR. Як перемагати в часи змін?

Мінфін і громадські організації. Битва за соціальне підприємництво.