Чому сільським бібліотекам не треба кавомашина

Нещодавно блогерка, феміністка і активістка Емма Антонюк — яка вже кілька років збирає і популяризує українську літературу та забезпечує книжками бібліотеки по всій країні — поділилась новою ідеєю. В інтерв’ю Маріам Найем на каналі «Це ніхто не буде дивитися» вона сказала, що якби мала сім мільярдів доларів, то перетворювала б сільські бібліотеки на культурні хаби, де була б кавомашина, а книжка була б «приємним бонусом». А згодом, у програмі «Гуртом та вщент» із Сергієм Притулою та Антоном Тимошенком, додала: сім мільярдів не потрібно, і вона готова починати купувати кавомашини вже зараз.

Я хочу поділитися міркуваннями, чому вважаю ідею поганою, а Еммі варто довше подумати. І я пишу це не для того, аби додати хейту багатостраждальній блогерці, а тому що втілення таких ідей – типовий поганий приклад благодійництва. І зробити це я хочу з позиції людини, яка багато років працює в громадському секторі та філантропії — і водночас сама була низовою активісткою, діяла на власний розсуд, помилялась і вчилася в процесі.

Тому без засудження ініціативи впливати як такої, я користуюсь нагодою поділитися власними думками. Підкреслю: вважаю, що в Україні будь-яка благодійна ініціатива, активізм, спрямований на позитивні зміни, заслуговує на підтримку. В нашій країни волонтерство і громадська активність не є трендом і потребують заохочення більше, ніж критики. Але саме тому, що Емма Антонюк робить це серйозно і зі щирим наміром, а не заради відмивання репутації, варто подумати про те, що може піти не так, і як втілити ідею краще. Кавомашина Емми Антонюк тут — це лише зручний і наочний привід поговорити про проблематичні патерни індивідуальної філантропії. Раніше я писала, що не так з ініціативою Ярослави Гресь.

Кава — це не універсальне благо

Ідея кавомашини народилася у певному культурному середовищі, в якому живе Емма. Кава як щоденний ритуал, як елемент “третього місця” між домом і роботою — це здебільшого реальність людей, які живуть у великих містах і чиї базові потреби закриті. В умовах, коли вартість кави постійно зростає, це дедалі більше стає маркером певного рівня достатку і способу життя.

Водночас кава і кавові ритуали — це те, що може викликати залежність і викривлення потреб. У Львові я спостерігаю, що люди ходять в книжкові магазини попити каву і побути в модному оточенні книжок, а самі книжки стають тлом для трендових сторіз в Інстаграмі, а не те, що люди справді читають. Для людей із недостатньою фінансовою грамотністю або обмеженим бюджетом кава може стати ще однією статтею витрат, яку складно контролювати. Безкоштовна кавомашина в бібліотеці — це не просто задоволення, а створення певної звички і образу “правильного” культурного простору, сконструйованого з міської, досить вузької перспективи.

Що насправді станеться з кавомашиною

Але спробуймо змоделювати, що відбудеться після того, як кавомашина з’явиться у сільській бібліотеці. Емма зазначала, що забезпечить річний запас кави також.

Перший сценарій: працівниці бібліотеки (які отримують мізерну зарплату і для яких кава є недоступною розкішшю) почнуть користуватися нею тільки для себе, брати каву додому або перепродавати її. І  це абсолютно нормальна і передбачувана людська поведінка в умовах незадоволених базових потреб і браку фінансів. Є відоме спостереження про те, чому в громадських туалетах крадуть мило: не тому що люди погані, а тому що для частини суспільства мило — в дефіциті. Кава в цьому контексті — навіть не мило.

Другий сценарій: заклад притягуватиме найбідніших людей громади, тобто тих, для кого безкоштовна кава є суттєвим ресурсом. Чи цього хоче Емма? Можливо. Але тоді треба говорити саме про це — не про “культурні хаби” і “натхнення”, а про те, що бібліотека стає місцем підтримки найвразливіших. Це теж важлива місія, але вона потребує зовсім іншої підготовки персоналу, інших ресурсів і зовсім іншого розуміння своєї ролі. Також обслуговування найбідніших верств населення в хабі не сприяє динаміці клієнтських потоків, яку можна уявити в міській книгарні. Люди, які прагнуть споживацьких задоволень, кави на тлі книг, знайдуть собі більше зручне місце.

У мене є живий приклад. Коли львівські бібліотеки обладнали комп’ютерами і створили медіатеки, туди почали приходити люди, в яких вдома немає інтернету, — маргіналізовані дорослі, або діти, яким батьки обмежують доступ до мережі. Вони дивилися розважальний контент і грали в ігри. Це не погано само по собі, але чи це був очікуваний результат? Ні. Це створило проблему для установ. Ресурс почав “жити своїм життям”. І так відбувається завжди, коли перед втіленням задуму не було попереднього дослідження і консультацій з цільовими групами, з громадою.

Проблема “я знаю краще за вас”

Ця пастка давно описана у міжнародній філантропії. Вона має назву — donor-driven approach: коли донор сам вирішує, що потрібно громаді, не запитуючи її. Написано багато критики про те, чому такий підхід не працює або працює не так, як задумано.

Якщо коротко, то причин кілька. По-перше, філантропка просто не може знати, як насправді живуть люди, яким вона хоче допомогти. Не тому що вона погана людина, а тому що різні соціальні реальності непроникні одна для одної без свідомих зусиль. Людина, яка щодня п’є каву в міському кафе, не може інтуїтивно зрозуміти побут сільської бібліотекарки, її фінансові обмеження, її пріоритети, її уявлення про те, що було б справді корисним. Коли ж філантропка не вважає за потрібне запитати, то це не тільки методологічна помилка, а ще й прояв зверхності.

Тут варто згадати один із ключових принципів феміністичного руху — оскільки Емма феміністка, і їй близькі ці ідеї — “нічого без нас для нас”. Він виник як реакція на практику, коли рішення про потреби певної групи людей приймаються без їхньої участі, хай і з найкращими намірами.

По-друге, якщо проводити опитування спільноти поверхнево, то це не дасть бажаного ефекту. Адже люди в нерівній позиції з благодійницею схильні казати те, що від них хочуть почути, — аби отримати доступ до ресурсу. Я засвідчувала це, коли до прихистку, який ми створили у Львові для людей, що переїхали з зон бойових дій, приходили донори з опитуваннями про їхні потреби. Умовно, якщо запитати бібліотекарку, чи хоче вона кавомашину, вона відповість так, бо для неї це може означати «або кавомашина, або нічого», і також «якщо зараз буду діяти, як від мене очікують, то в подальшому я зможу отримати більше». Встановити справжній діалог із диспривілейованою спільнотою складно, це вимагає часу, навичок і смирення, визнання власних когнітивних обмежень.

По-третє, коли рішення про те, що потрібно громаді, приймається ззовні, — у громади не виникає відчуття власності щодо цього рішення. Не виникає так багато відповідальності за повадження з майном. А без цього відчуття ресурс не працює так, як задумано, зношується швидко.

Наведу приклад міжнародної допомоги однієї з агенцій ООН (до яких маю надзвичайно багато питань і критики, але це той випадок, коли їхні дії все ж бувають кращими, ніж індивідуальна філантропія), в якому я брала участь як тренерка софт-компоненту. В рамках цього проєкту в невеликих містах сформували команди з небайдужих громадянок і громадян, до речі, на базі бібліотек. Проєктні команди самі напрацьовували, що їм потрібно. Одні вирішили, що їм потрібне обладнання для ігрового майданчика, інші — комп’ютери. Вони оперували в рамках обмеження бюджету і того, що це має бути все ж таки якесь обладнання. Це були їхні власні запити і вони мали дійти спільного рішення в команді. З командою також працювали в різних методиках для створення навичок перемовин, демократичного ведення спільної діяльності, інклюзивних підходів. І ставлення до отриманого ресурсу було зовсім інакшим — бо люди розуміли, навіщо він їм, і доклали зусиль, щоб його отримати.

Звідки треба починати

Є методології, як системно працювати для суспільних змін. Наприклад, теорія змін. Її логіка проста, але вона пропонує мислити про суспільні зміни з іншої точки: ми починаємо не з того, чим має стати заклад, а з того, що має змінитися в житті людей, які ним користуються.

Якби Емма почала саме звідси і сформулювала, яку конкретну зміну вона хоче побачити на рівні громади — вона б, ймовірно, доволі швидко дійшла висновку, що кавомашина до цієї зміни не веде. Просто тому що між кавомашиною і суспільною зміною немає обґрунтованого причинно-наслідкового зв’язку.

Також на допомогу прийдуть і бізнес-методики: клієнтські сценарії користування і прописування шляху користувачки. Завдяки ним можна змоделювати, за чим будуть приходити в бібліотеку різні сегменти аудиторії, і як будуть себе поводити. Власні припущення і логічні ланцюжки можна перевірити моделями штучного інтелекту, спеціально розробленими для тестування бізнес-ідей.

Зробити цей аналіз не так складно, як здається. Можна починати самостійно: взяти фреймворки у відкритих джерелах і пописати ідеї. Залучити штучний інтелект там, де бракує знань або для перевірки власних гіпотез. Таким чином можна далеко просунутись від ідеї кавомашини. Можна й залучити людей із досвідом у благодійності: в Україні їх чимало, і багато хто будуть готові проконсультувати безкоштовно для суспільного блага. Я серед них: завжди готова допомогти тим, хто вкладаються самі. І обов’язково — багато і вдумливо говорити безпосередньо зі спільнотами, яким адресована допомога.

До речі, Емма сама розповідала про виснаження від комунікації з бібліотекарками — коли не могла домогтися від них фотографій для звіту. Це симптом браку спілкування і порозуміння. Не бібліотекарки погані і не Емма нетерпляча, а просто зіткнулися дві реальності. Важливо, аби в цих реальностях був справжній інтерес і бажання почути одні одних. Це не завжди можливо, але таке взаєморозуміння і є фундаментом ефективної благодійності. Коли благодійниця розуміє обставини, мотиви і обмеження тих, кому допомагає, роздратування просто не виникає. Або принаймні не стає тим, чим хочеться поділитися в першу чергу у подкастах чи сторіз.

Мій прогноз щодо українського села і кавомашини

Емма Антонюк — людина з великим соціальним капіталом, медійним впливом, щирим бажанням змін і критичним мисленням. Саме тому я налаштована оптимістично і вірю, що їй вдасться досягти довогострокового впливу. Як і багатьом іншим співвітчизницям, які хочуть кращого майбутнього для України. Цей вплив просто потребує більше часу і вдумливості, нашої підтримки самого наміру, і менше афективних вчинків.

Photo by Krists Luhaers on Unsplash