Олена Танасійчук: “На регіональному рівні з’явився публічний дискурс про те, що таке неформальна освіта”

Юлія Голоднікова

Олена Танасійчук, координаторка проекту “Освіта заради змін” розповідає про те, де народжуються ідеї культурно-освітніх подій та як підняти хвилю зацікавленості в освіті протягом всього життя.

Які виклики Вам довелось долати  під час проекту “Освіта заради змін”?

Ми хотіли досягти доволі амбітної мети: створити відкритий реальний мультифункціональний простір для освітніх і культурних ініціатив. Ми бачили його вільним, доступним, таким, що надаватиме можливість будь-кому прийти та здобути конкретні знання, набути конкретних навичок, підвищити свою кваліфікацію або просто гарно провести своє дозвілля. Хотілось, щоб цей майданчик працював на постійній основі та мав свою матеріальну базу. Думаю, що цього ми досягли, оскільки відбулося поєднання роботи нашого благодійного фонду з роботою бібліотеки, яка вже має певну інфраструктуру. Саме ця співпраця і дала нам змогу відчинити  двері для усіх охочих.

Найбільше нам хотілося, щоб у суспільстві хоча б на регіональному рівні з’явився публічний дискурс про те, що таке неформальна освіта, що вона існує і потрібна протягом всього життя. Раніше в Чернівцях про це мало говорили. Але нам вдалось підняти  хвилю зацікавленості, залучити максимальну кількість ЗМІ та лідерів думок. Завдяки проектові освіта дорослих стала частиною порядку денного чернівецьких ЗМІ.

Які культурні ініціативи були реалізовані під час роботи над проектом, і які можливості вони відкрили для міста?

Серед двадцяти подій у проекті лише п’ять було пов’язано з культурою. Основний акцент ми зробили на освіті. Але культурна компонента  виявилась дуже цікавою, реакція аудиторії часто перевершувала наші очікування. Одним з таких заходів стала фотовиставка “Прості обличчя непростої історії”. Це була експозиція старих світлин із сімейних альбомів, а тому будь-хто міг стати учасником виставки, додавши картки з особистого сімейного архіву. Ми спробували подивитись на історію нашого краю не через призму відомих особистостей, не через події, описані в підручниках, а через життя простих людей, які творили історію. Хтось був засуджений, когось депортовано, хтось пережив голод або був у гетто. Швачки, домогосподарки, працівники заводів чи звичайні селяни – в їхніх долях, життях та обличчях ми побачили, яка багатогранна і складна історія нашого регіону. Ця виставка мала неймовірний резонанс, ми демонстрували її два місяці в Чернівцях, потім – в Румунії, а далі вона, ймовірно, помандрує до Білорусі. Цікаво також те, що сам формат виставки виявився дуже легким для реалізації – коли кожен може стати учасником, то багато людей долучається.

ВІрші на асфальті

Культурні ініціативи завжди мають впливають на місто, середовище, в якому проводяться. Це не нове. Новина лише в тому, як саме вони впливають та якого ефекту досягають, затребувані чи ні, як суспільство на них реагує. В своїй роботі ми намагались якомога чіткіше формулювати те, що хотіли донести до аудиторії: “Знайди в житті місце для книги”, “Розвивайся”, “Рухайся вперед”, “Отримуй задоволення від життя”, “Будь мотивованим”, «Вчися». Чітке розуміння та приговорювання мети організації того чи того заходу сприяє кращому його втіленню та дозволяє ясніше розуміти ситуацію.

Що Вам допомагало і що ускладнювало роботу в проекті?

Найскладніше було зрозуміти, що саме запропонувати людям, і як це зробити цікаво. Поясню на прикладі: одним із наших запланованих заходів був вечір бардівської пісні. В колективі організаторів було полярне бачення цього заходу. Одні говорили, що це Радянський Союз, що ніхто на таке не прийде, це нікому не цікаво. Інші вважали, що це просто стереотип сприйняття, адже це може стати вечором доброї сучасної співаної поезії, цікавої та близької людям. Ми таки провели цей захід, і він виявився дуже потужним, зібралось багато людей. Це зламало стереотип про бардівську пісню як обов’язковий атрибут до гітари і вогнища.

Що Вас  здивувало під час проекту?

Під час проведення освітніх програм було кілька моментів, які мене подивували. Наприклад, у нас був курс розвитку навичок критичного мислення, в межах якого ми провели рольову гру “Телеящик і я, або яким фейкам ми віримо”. Під час цієї гри учасники самі спробували створити фейки, і я була вражена тим, наскільки легко це робити.  Коли ж ми разом почали думати, як протидіяти поширенню подібної інформації, то зрозуміли, що це набагато важче, аніж здається.

“Телеящик і я”

Які перспективи розвитку Відкритого університету? Чи потрібне йому фінансування?

Фінансування, звісно, потрібне, і над його пошуком треба працювати. Проте, слід пам’ятати і про інші можливості. Наприклад ми, працюючи у Відкритому університеті для дорослих, отримали дуже багато пропозицій від його учасників про те, що вони самі на волонтерських засадах готові навчати інших у тих галузях, де вони є фахівцями. Це величезний ресурс і чудове надбання та відкриття цього проекту.  Ми отримали практично повністю сформований курс із професійними тренерами, які готові працювати просто тому, що усвідомлюють важливість освіти протягом життя. Але стукати потрібно у всі двері, подаватись на гранти, робити проекти, співпрацювати з приватним сектором, меценатами. Ці кошти тільки пришвидшать розвиток Відкритого університету, дадуть змогупрацювати ефективніше й потужніше.

Цикл кейсів публікується з метою промоції цінностей освіти протягом життя в рамках проекту «Замінимо мури відчиненимивікнами», профінансованого Міністерством закордонних справ Німеччини. Проект реалізувала громадська організація«Інформаційно-дослідний центр «Інтеграція та розвиток» у партнерстві з Представництвом DVV International в Україні.

Інтерв’ю записала Тетяна Павліченко

Текст: Юлія Голоднікова