Юлія Євпак: еліта — завжди актив, вона та, хто рятує країну, коли зле

Громадський Простір

Pro Women UA — українська спільнота жінок в Луцьку, що має за девіз: “надихаємо, розвиваємось в особистому, бізнесі, кар’єрі та політиці”. У часи великої війни команда допомагає розвиватися ветеранському бізнесу, наснажує жінок-підприємиць, підтримує лідерок з різних сфер, а також відроджує історичну пам’ять про видатних діячів та діячок Волині, що була припорошена чи викривлена нальотом радянського спадку.

Ми зустрілися в Луцьку з Юлією Євпак, головою правління ГО Pro Women UA, підприємицею, і поспілкувалися про ціннісні речі — про уроки зі складних часів, про те, що може підштовхнути українців до більшої злагодженості та єдності, які були на початку повномасштабного вторгнення, якою в цьому процесі є роль громадянського суспільства. Звісно, ми поговорили і про важливості, якими нині займається організація. Про це і не тільки — в інтерв’ю Громадському Простору.  

Як війна змінила вас — як лідерку, як підприємицю, як громадську діячку?

Мені здається, у цього було декілька стадій. Тому що на початку, згадуючи лютий, березень, квітень, травень і навіть червень 2022 року — була якась порожнеча всередині. Все, що ти знала, все, що в тебе є — воно десь дуже непевно, випарувалося. Десь в травні 2022-го в мене прийшло розуміння, що історія і географія України, яку я вчила в школі і універі, мої карти тощо — їх не існує більше.

Ви питаєте “як змінило як лідерку” — лідеру чи лідерці важливо, скоріше за все, що ти щось робиш і там є зміни. Наснажуєш людей і ці люди щось роблять, і ось цього не було видно. Мені здавалося, що все, що ми робимо, як в суху землю, просто йде. Це був такий виклик і самій собі, і для команди, і для всього — просто продовжувати, не бачачи результату.

Мабуть, перші такі свідомі фідбеки, без хаосу від дівчат в Pro Women UA почалися десь з серпня 2022-го, коли вони почали писати просто: “Дякую”, почали повертатися на Волинь. Ті, хто релокувався, вже зрозуміли, що сюди не особливо прилітає, можна повертатись. Або навпаки —  доєднувалися ті, хто виїхав з інших регіонів, бо в нас аудиторія збільшилася, в період війни і до. Вони, наприклад, писали, що завдяки нам знайшли когось в іншому місті. Наприклад, дівчата, які релокувалися з Миколаєва, писали: “Завдяки вашим ініціативам знайшли в іншому місті лекторку, яка була у вас, і спитали її, що робити, попросили про допомогу”. Я тоді сіла і подумала: “Окей, значить, не все втрачено і ми можемо щось робити”.

Але насправді — чесно хочу зізнатися — я би не хотіла мати цих викликів. Я їх прийняла, я розуміла, що робити, тримала розум тверезим, але я би не хотіла мати цих викликів, цих питань і проблем, з якими ми стикалися на початку. Зараз вони теж є, вони різні.

Мабуть, найбільшим викликом 2023-го року стало для мене те, що наша цільова аудиторія видозмінилася. Зараз я розумію, що наша цільова аудиторія — це вже не просто дівчина в бізнесі, а дівчина, яка хоче триматися якогось фокусу і кайфу від життя в хорошому розумінні для того, щоб у неї було життя осмислене, місійне, ціннісне, і у неї крім цього фокусу на собі, є ще фокус на її чоловікові чи партнерці. Тобто вони вже переходять в іншу роль або додають її до себе. Відповідно, якщо ти хочеш не просто відпрацьовувати гранти, а справді  допомагати людям та привносити в їх життя системні зміни — маєш змінити і діяльність. Так з’явилися програми про сімейні бізнеси, сімейну справу ветеранів. Ми займалися з жінками, бо розуміємо, що  жінка зараз, коли він буде повертатися, буде тою, хто зможе підставити йому плече в бізнесі, просто в щоденному соціальному житті.  Наприклад, зустрічі з психологами, які пояснюють дуже багато інструментів на щодень, допомагають їм адаптуватися.

Прийшло розуміння, що з людьми зараз треба по-іншому працювати — не жорстким домінуванням своєї думки, а можливістю за допомогою маленьких кроків привносити великі зміни.

Як нам повернутися до тієї сфокусованості і єдності, які були на початку великої війни?

Не треба очікувати те, що неможливо. Це перше. Коли над людиною екзистенційна загроза, загроза життю, ми дуже класно об’єднуємося. Інстинкт, щось на рівні підсвідомості, це ще давня історія. Зараз не кожен з нас відчуває екзистенційну загрозу. Направду, під час тривоги в Києві я розумію, що зараз може бути приліт, але я відчуваю себе там вільно. У перші тижні повномасштабної я нікуди не виходила з дому, коли я чула тривогу, то їхала в гараж, я сиділа в гаражі і чекала, коли мине тривога (до мого дому 1 хвилина пішки). Зараз хто так робить? І очікувати, що люди зараз самостійно згадають про цю екзистенційну загрозу — це дуже треба вірити, що вони всі “прокачані”, а це насправді не так.

Треба об’єднувати або візією майбутнього, ціллю, метою, сфокусованістю або цінностями і чеснотами, які всім нам притаманні, до яких ми всі дотичні. І тут виникає вже такий масштабний національний діалог — а, власне, де ми, хто ми? Ось коли ми питаємо “хто ми?”… Думаю, скільки нас зараз залишилося в Україні — мільйонів 30 чи менше? Гадаю, що в кожного з цих людей буде своя відповідь і своя цінність, яку вони першочергово ставлять. В когось це буде родина, в когось це буде Україна, в когось це буде ЗСУ, а в когось це взагалі — я і мій гаманець. Вони й діють відповідно до цієї однієї мети. Чесно, я не знаю, як об’єднати всіх цих людей з різними баченнями. Я читаю, що робить Валерій Пекар, Євген Глібовицький, інші… Я думаю, що для маси людей ці прізвища взагалі нічого не означають, вони думають про власне.

Гадаю, є сенс робити якусь масштабну інформаційну кампанію діалогу, але насильно ми точно не досягнемо єдності.

Якою мала би бути роль громадянського суспільства в цьому і чи виконує воно цю роль?

Бачите, громадянське суспільство теж розрізнене. Воно теж намагається триматися різних, несталих цілей. Громадських організацій, які місійні, візійні і які йдуть згідно якогось фокусу, в нас в Україні, на жаль, не так багато, як хотілося би. І при тому, що з 2022-го є сплески заснування фондів і організацій громадянського суспільства, і ЗМІ, і всього іншого, але ми вже бачили це — це така реакція на те, що відбувається в суспільстві, на волонтерські якісь ініціативи, на те, що треба забезпечувати військо… Скоріш за все, цього року буде захід їхньої діяльності, більша частина припинить діяльність. Тим, хто залишиться, треба тримати фокус на адвокації, на реформах, на правах людини, тому що в цьому можна знайти ті цінності і чесноти, які нас об’єднають.

Хто має займатися об’єднавчими питаннями — влада, громадянське суспільство, інтелектуали?

Значення еліти в очах пересічного громадянина в Україні через вплив радянських історій — дуже печальне. Коли говориш про елітарність, хтось може сказати, що це якась “проклята буржуазія”. На жаль, це дуже погано, тому що еліта в тому розумінні, як вона є в Європі, в їхньому історичному контексті, мала би мати сенс для України, але радянська влада все розгубила. Чи вони мають цим займатися? Я думаю, що кожен на своєму місці має просто якісно робити свою роботу і це буде краще, ніж просто сидіти і безкінечно думати про це.

Чи це буде бізнес, чи це буде влада, чи це буде громадський сектор — кожен по трохи. Кожен працює в різних сферах і маємо розуміти, що просто треба круто робити свою роботу і думати не про вчора, а про завтра.

Чи є у нас зараз критичний відсоток свідомих людей, які можуть побудувати справді європейську країну?

Я хочу сказати, що є. Але потім я згадую про досвід побудови політичної нації… Бо як етнос ми нарешті за ці два роки повномасштабної війни народжуємося, ми розуміємо, хто ми є, ми нарешті можемо відрізнити шароварщину від справжньої української культури. Ми нарешті розуміємо наших справжніх культурних, політичних діячів, бізнесменів, які були, чому в нас перервана оця плинність сімейного бізнесу тощо. Тобто ми зараз намагаємося це зрозуміти, щоб вийти на крок вище, розвиватися, увійти до ЄС, маючи суперкласну історію, маючи дуже багато напрацювань з попередніх століть української культури та історії. Ми маємо зрозуміти, як ми зараз розвиваємося як політична нація, не просто як етнос українців — дуже красиві люди, хороші, класні в нас пісні і ми вигравали Євробачення. Політична нація — це зовсім інший рівень. Хто ми є, що ми несемо цьому світу, як ми його можемо змінювати, як ми зможемо змінюватися всередині нашої країни, в інституціях, так, щоб це змінило світ.

І якщо нам спускатися вже на рівень громадянського суспільства, то треба думати — як ми можемо не просто відпрацьовувати гранти, щоб у нас була зарплата, а як ці кошти, залучені донорами на нашу діяльність, можуть змінити мене, тебе, нашу інституцію і громаду, в якій я працюю. І коли такі питання ставити собі перед тим, як іти до донора, то вже будуть зовсім інші проекти, з зовсім іншою складовою, іншими сенсами, іншими людьми, які до них дотичні. І тоді вже питання — чи в нас є еліта чи ні? — дефолтне. Еліта — завжди актив, вона та, хто рятує країну, коли зле.

Війна — це також криза, а з кожної кризи можна щось винести. Які уроки маємо зрозуміти, винести, затямити як суспільство?

Я поділюся своїми висновками, які зробила за ці майже два роки. Перше — це стратегія in the box. Нас завжди вчили в усіх порядних бізнес-школах і вузах, що out of the box — це стратегія, яка дуже класно працює, це коли ти береш ідею чи партнера з іншого сектору. Наприклад, громадська сфера і бізнес, чи громадська сфера і влада, чи три сфери об’єдналися і щось робимо, кожен доповнюючи якісь елементи. Але в перші місяці і тижні повномасштабної — і воно так досить добре спрацювало для України — спрацювала in the box стратегія, ресурс, який був всередині мобілізувався настільки ефективно, що ми змогли не дати захопити Київ, Харків… І це так само працює зараз. Нам не дають зброю — ми вигадуємо якісь засоби з того, що маємо.

Друге. Зараз час не диктатур, а лагідного, емпатійного ставлення і любові до людей. І оця стратегія любові теж до тих, хто поруч з тобою — до своєї цільової аудиторії, до бенефіціарів, спрацьовує просто геніально, віддача від людей дуже велика. Вона не тільки фінансова, матеріальна в плані якоїсь допомоги, вона ще добра в плані оцього людського, просто емпатійного спілкування. Завжди казали, що громадський сектор “на побалакати”, зараз на це “побалакати” є великий запит, тому що ми травмовані ситуацією навколо, дуже хочеться просто бачити людей поруч, які теж переживають те саме, ділитися і розуміти, що ти не божевільній.

Третій висновок — спочатку маску на себе, потім на інших. Якщо лідер організації, чи то бізнесової чи громадської, не в ресурсі, не може щось зробити, втомлений, хворий тощо, треба лягти поспати, відпочити, дати собі три дні. Всі кажуть: “Боже, що буде за ці три дні?”. Якщо є команда, все буде окей, ви ж не недоумків набрали в команду — думаю, три дні вони можуть без вас щось зробити.

Це такі три великих висновки, які я зробила. Є проміжний — те, що треба робити все швидше і якісніше. Зараз така швидкість реакції все ж таки впливає як і на полі бою, так і тут, в тилу. Потрібно швидко реагувати на зміни. Не думати: “А може там…” — не може, треба вже.

Pro Women UA — який для себе бачите фокус чи місію у цей складний час?

Я думаю, що цей період життя, по-перше, надовго. Це наше життя, це не період. Таке наше життя, воно може змінитися чи в гіршу, чи в кращу сторону — ніколи ти цього не знаєш. Ми беремо фокус на розвиток потрійного Win-Win-Win — це коли виграє людина, для якої ми це все робимо, дівчина чи родина, виграє громадська організація, тому що вона підсилює свою інституційну спроможність, і виграє громада або Україна від тієї діяльності, яку ми робимо. Тому в нас фокус на розвиток підприємницьких навичок людей. До речі, для мене підприємництво — це, в першу чергу, відповідальність за своє життя, ти не чекаєш соціальної допомоги держави, ти розумієш, що все в твоїх руках.

Такий фокус на розвиток підприємництва — це те, що стосується сімейного бізнесу ветеранів. Ми розуміємо, що це люди, які, маючи колосальний досвід у війську, в різних ситуаціях, які нам не довелося пережити в тилу, можуть бути максимально ефективними як в бізнесі, так і в якихось менеджерських, креативних сферах тут, в громаді. Тому що їхній досвід треба, все ж таки, застосовувати, переналаштовувати на діловий ефект. Я думаю, що це може бути вибуховою хвилею максимального розвитку бізнесу і креативу, якщо їх підтримувати, якщо не ставитися до них як до людей, які потребують безкоштовного квитка в маршрутці, а як до достойних членів суспільства, які повернулися і можуть творити тут офігенні речі.

Ми точно тримаємо фокус на лідерських якостях і на підтримці лідерів. Це теж було відкриттям для мене минулого року — сильним людям треба більше підтримки. У нас, наприклад, була історія – дівчина пише в дірект: “Можна я напишу вам, що сьогодні сталося?”. Ми, буває, ставимо якісь смішні питання на початку дня в анкеті — на кшталт, як справи? Вона каже: “Я вам зараз напишу, як справи, бо я не можу, я сиджу в машині і плачу”, в неї сталася якась проблема в житті. Каже: “Я не можу в такому стані зайти в цех, бо там 50 людей, які на мене працюють. Якщо вони мене так побачать, то в них теж буде поганий настрій і вся робота буде змарнована”, а в неї своє підприємство, вони якось допомагають війську. “Я вам тут  напишу, що мене турбує — просто мені це треба виписати”. Я розумію, що це сильна дівчина, але їй теж треба підтримка. Вона підтримує тих 50 людей, які в неї працюють, це колосальний ресурс, їй просто треба сказати: “Наталю, ти молодець. Все, давай — ми з тобою. Ти все зможеш”. І вона пішла творити зміни і бути ефективною.

В нас є групи самопідтримки, туди приходять дівчата, які є забезпеченими, в них все в житті сталося, вони класні роботодавиці, або працюють найманими працівницями, або ФОПи чи самозайняті, або класні мами, класні люди, яким треба просто раз на тиждень вийти розповісти, що в житті не все так рожево і прекрасно, як би хотілося. І щоби в цей момент ніхто не сказав: “Ой, та що ти там жалієшся, в тебе взагалі все добре, комусь ще гірше”. У нас в кожного своє “гірше”, бо кожен різний. Для когось, наприклад, розбита чашка стане трагедією цього дня. Я розумію, що такі підтримуючі програми — це теж дуже важливо.

Повертаючись до фокусу і оцієї побудови політичної нації, розуміння, що таке політична нація, розуміння, хто ми і як ми це можемо використовувати, у нас будуть два таких проекти, як я кажу, про справжню Волинь. Ми переосмислюємо історію без радянських наративів для того, щоб люди пишалися тим, що вони з України і розуміли, що у нас, тут на Волині, є свої яскраві діячі і діячки. Радянська влада казала, що це край відьом і чаклунів, а це насправді не край ніяких ні відьом, ні чаклунів, а людей, які творили історію України, відкривали гімназії, школи, якісь шалено класні навчальні заклади і сюди з Європи приїздили еліти, щоб навчатися, у той час як в Європі такого навіть і близько не було. Це те, про що треба говорити.

Так, радянська влада навішувала завжди ярлики…

Я на своїй лекції в Дії.Бізнес показувала фотографію родини Липинського біля їхнього власного маєтку в селі Затурці Волинської області. Лучани кажуть: “Боже, це село, який маєток? Який Липинський? Хто це взагалі такий?”. Звідти є фотографії — така еліта, вони сидять перед входом в маєток, біля колон, на сходинках. Така красива європейська українська родина у красивому, сучасному на той момент вбранні, не вишиванках, хоча я ні в якому разі не дискриміную вишиванки. Тобто це не такий фолк, де вони в селі, всі у вишиванках, плахтах тощо. Ні, це європейський, сучасний, дуже витончений стиль. Я показую це фото і питаю: “Як ви думаєте, де зроблена ця світлина?”. Жодна людина не сказала, що це зроблено в селі на Волині. Жодна людина не асоціює себе з елітою того часу. Якби я показувала вишиванку, то всі би вірили, що це Україна. Тобто в нас поки немає оцієї плинності історичного розвитку, через що ми не можемо себе відстояти. Це так само, як про уявлення, що російська мова більш “елітарна”, бо в них були царі, ще хтось, а в нас — “відьми і чаклуни”. Воно так не працює, якщо ми не повернемо те, чим ми маємо пишатися.

Буваючи в різних країнах, я помічаю, що якщо іноземці зараз почали дізнаватися щось про Україну, то все одно дізнаються, що це вишиванки, що це якась така виключно сільська культура, а не, до прикладу, “Щедрик”… І коли кажеш: “Це наша музика, це не росія, ноу — це наше”. Вони дивуються: “Серйозно?” — “Так, це наше, ось це наша культура”. І ми показуємо, що Кумановський — це наші картини, це не росіянин. Вони дивуються: “О, серйозно? А чому ви про це не говорите?”. Ми говоримо, просто поки тихо і не всі.

Традиційні побажання наприкінці розмови…

Намагайтеся бути сфокусованими і розумійте швидкозмінний контекст навколо. Щоб бути ефективними, у нас тільки такий шлях. Ми не можемо займатися всім відразу. Це не спрацьовує в періоди кризи. Краще бути ефективними, бо інакше можемо бути мертвими.

……………………………………………………………………………………………….

Фото з архіву Pro Women UA 
Розмову вела Любов Єремічева