Волонтер Михайло Шелеп: менші збори в меншому колі людей — ефективніші

Громадський Простір

 “Слава Україні!” — звертається волонтер Михайло Шелеп, коли ми заходимо у волонтерський паб у Луцьку, перед тим пояснивши авторці цих рядків, що це перший такий заклад у місті.  Паб відкрили нещодавно, в Міжнародний день волонтера, і назвали “1-й В” або “Перший Волонтерський”. Це місце з тематичним інтер’єром, де на стінах маскувальні сітки і прапори, створене волонтерами з ГО “Військова пошта”. 

“Героям слава!” — дружньо відповідає команда закладу. Замовивши каву, Михайло цікавиться у персоналу, скільки відсотків із прибутку пабу йтиме на потреби ЗСУ. “30 відсотків”, — гукає Михайло, почувши відповідь. За дерев’яними столиками, зробленими з ящиків від військового снаряддя, троє —  крім журналістки Громадського Простору, власне волонтер Михайло та його донька Анна, яка допомагає татові у волонтерстві, зокрема, розмальовує тубуси від мінометних мін для волонтерських лотерей, і виступає на творчому заході на підтримку ЗСУ як юна письменниця. До волонтерства у той чи інший спосіб залучена майже вся сім’я нашого співрозмовника.

Громадський діяч Михайло Шелеп волонтерує від початку повномасштабного вторгнення, робить збори на різні потреби ЗСУ, купує та надсилає необхідне. У соцмережах його дописи підписані незмінним хештегом #підволонтер, не вважає себе волонтером першого ешелону. Його збори почалися з закриття невеликих потреб — ліків та продуктів, а нині він збирає сотні тисяч гривень на обладнання для Сил Оборони. Про те, з чого почалося його волонтерство, де знаходить сили та з чого почати волонтерський шлях — у нашій розмові. 

Кілька слів про те, з чого все почалося

Якщо згадати початок, то перші дні я також був у ступорі — що робити? Більше міркував над тим, що робити з сім’єю, а десь ближче до кінця лютого почалися ініціативи. Особливо через колег з Миколаївської, Херсонської областей — десь немає ліків, перебої з постачанням. Купив — відправив ліки знайомим за свій ресурс. А потім якось несподівано закрутилося — так воно й починається. Одне, друге, третє… “А може ще дріжджі?”… З того що пам’ятаю, це дріжджі. В котрійсь з областей виникло питання, що є бізнес, який готовий пекти хліб, тому що є проблеми з магазинним постачанням, але немає дріжджів, тобто все вимели. Я думаю: “Ну що – проблема дріжджі купити?”. Раз — зібрав. Перший раз сам придбав, потім написав людям: “Люди, тут знайомі попросили дріжджі купити, може хто хоче підтримати”. Люди покидали по пару гривень, поїхав на ринок, купив пару кілограмів, відправив Новою Поштою. Пішло. Другий раз вже більшу партію дріжджів, вже треба було їхати на гуртівню, щоб весь багажник загрузити. І так воно з цього почалося.

Спочатку це була більш гуманітарна сфера — дріжджі, ліки купити-передати, ще якісь такі побутові речі. Потім знайомий знайомого, хлопці з Києва, з територіальної оборони, запитали: “А може є якісь чоботи?”, “Може є якісь рукавиці? Бо тут вже нема”, тобто потрібні були такі елементарні речі. Поїхав в “Епіцентр” — там щось купив, відправив потягом на Київ. У перші місяці потяг з Луцька був такий не пасажирський, а радше пасажирсько-вантажний. Тобто стандартно були один-два вагони, де люди вночі приносили речі, передачі на Київ. І потім в Києві зустрічали. Тобто це працювало таким чином. І так потім пішло.

Потім знайомі знайомих запитували: “А може на тепловізор зібрати?”. Я такий думаю: “50 тисяч — це ж нереально! Де такі гроші взяти?”. Але ти пишеш: “Може долучитеся?..”. І з того почалися вже серйозніші збірки, системніші. 

Ви волонтеруєте від початку повномасштабного вторгнення. Зараз говорять про втому, про вигорання. Де знаходите сили?

Чи є втома? Та немає в мене втоми. Хлопці і дівчата на передовій втомлюються. А як я можу тут втомлюватися? Я живу в тиловому місті, тільки чую повітряні тривоги. Від чого я можу втомлюватися? Є складнощі іноді, бо це не все так просто. Зовні все видається легко — написав у соцмережах, гроші посипалися, ти пішов, купив, мовляв, і все. Це насправді так не працює. І хто пробував збирати хоч раз це розуміє, тому що є специфіка соцмереж. Я не топ-інфлюенсер, що має мільйони підписників, що скинулися по гривні — це не так. Треба постійно щось вигадувати, привертати увагу. Виникла ідея з аукціонами, лотереями, ще з якимись креативностями. Є іноді питання — хочеш купити і якісніше, і дешевше, часом думаєш, що треба придбати закордоном.  Але працюють знайомства — волонтер волонтеру допомагає, знайомі знайомим. 

Як йдуть збори, як швидко закриваються?.. Які ваші спостереження щодо донейтингу?

Залежить від того, який збір і залежить, який період. Зараз трошки важко йде, січень дуже тугий був. Яким буде лютий, не знаю. Я так собі знаю, що той, хто працює на статичній роботі, має день авансу і день зарплати, і в ці дні роблю більше дописів і закликів. Але часом залітає, часом ні. 

Що я точно знаю — більше людей почало збирати. І це, як на мене, добре. Тому що, з мого досвіду, менші збори в меншому колі людей — ефективніші. Тобто, мені здається, якщо ти не топ рівня Притули, Лачена, Стерненка, а нижче, то важче збирати. Але коли багато людей бере — і це зараз багато ініціатив так пішло — по 5 тисяч, по 10 тисяч, це простіше. Тому що ти збираєш в колі своїх людей. Люди швидше діляться коштами з тими, кого вони знають, зі свого середовища спілкування, ніж якщо ти репостиш і хтось там знайомий знайомого, знайомий знайомого. Тому я теж давно вже пропонував і деякі люди так робили. Навіть колежанка на свій День народження оголосила збір — тобто ніби-то дарували кошти їй, а вона потім переказала їх в мій збір. Вона зібрала 40 тисяч і можна було купити потужну зарядну станцію і  два обігрівачі, до прикладу. Брат на один зі зборів взяв і 25 тисяч сам зібрав серед своїх знайомих. Тобто мені здається це так працює.

Люди, можливо, бояться, переживають, але всі мають навчитися збирати гроші. Можливо, купувати не всі, тому що тут іноді можна купити перше, що трапилося, а тут є специфіка з продавцями, різні оголошення. На той самий прилад іноді може бути ціна з різницею навіть в 10 тисяч, якщо неуважно шукати. Специфіка… Добре чи недобре, але якісь дорожчі речі я, все-таки, купую закордоном. Є волонтери або є інші механізми. Тому що ти економиш понад 10 тисяч гривень. Звісно, якщо це горить і треба вже, то ти вже не дивишся на це. Але коли тобі навіть 10 тисяч важко зібрати, а тут є можливість 10 тисяч зекономити, то ти будеш брати там, де дешевше, тому що за ці зекономлені гроші можна ще щось купити. 

Кожен із нас може сьогодні допомагати армії, незалежно від того, чи ми великі інфлюенсери чи не дуже…

Кожен сам вирішує для себе. Просто мені дивно, коли люди живуть в країні, вони є громадянами цієї країни, і не можуть знайти свою роль в цих процесах, яким чином вони можуть долучитися. Це дивує, чесно кажучи. Насправді питання виконання військового обов’язку, захисту стоїть перед багатьма з нас. Так чи інакше, мабуть, багато хто з нас там буде. Але поки ти не там, ти маєш хоча би щось зробити для того, щоби тим, хто там захищає країну, було легше, допомагати в цьому.  Тому що умови там є різні, але дуже складно хлопцям і дівчатам на передовій. І мені важко сказати, чому деякі люди не включаються. 

Можливо їм страшно — “оголошу збір і не зберу”?

Потрібно пробувати! Навіть тисяча гривень — це теж вже важливо. Для мене колись було 50 тисяч, як я згадував, чимось нереальним — “що це таке?”. Зараз я не хвалюся, але дякуючи добрим людям, які допомагають, були збори в 100, 150, 160 тисяч…  Я розумію, що це підйомна сума. Так, вона буде довше збиратися, за тиждень не збереш. На тепловізійний приціл, який коштував 130 тисяч, я збирав, здається, пів року різним чином. Але зібрав. Так, це пів року, але можна було взагалі не збирати, сказати: “Я не підніму цю суму”, а можна все ж таки спробувати. Плюс треба думати. Я не знаю, чому деякі люди відмовляються від цього. Мені важко це пояснити. Але є ще інший момент: я взяв собі за правило не засуджувати інших, тому що я не знаю насправді, що роблять інші люди.

Тобто моя специфіка в тому, що я про це багато пишу, тому що тут публічність допомагає мені робити справу. Хтось це робить непублічно. Хтось звертається приватно до осіб, які мають кошти, акумулює, передає, хтось їздить на передову… Я, наприклад, не їжджу, я розумію, що роблю тут менше. Тому я взяв собі за правило не оцінювати інших, бо я насправді не знаю, що роблять інші. Багато ж речей робиться не публічно. 

Як продовжувати вірити в Перемогу, попри засилля різних “зрад”?..

Відповім приземлено. Оскільки я багатодітний батько, я мав право виїжджати закордон. На початку війни я вивіз дружину з дітьми в Польщу, оскільки мав право виїжджати, і протягом року їздив до них. Тобто якби я не вірив, моя сім’я залишилася б закордоном і я теж. Але моя сім’я знову в Україні вже довгий період часу, я в Україні, ми тут живемо, працюємо, вчимося…

Простіше людям, які були на Майданах. Тим, хто був на Майдані в різні періоди. На Революції Гідності я частково був в Києві, решту часу в Луцьку… Але хто був на Майдані пам’ятає той стан, коли ти не знаєш, що буде завтра. Це повна невизначеність. Якщо скласти всі фактори докупи, результат — точно мінусовий. І раптом проходить період — і як воно вирішується. Один Майдан, другий Майдан…

Несподівано, правда?

Це нелогічно, якщо брати суто аргументами — це нелогічний результат, воно би так не мало бути. І може я мрійник чи не мрійник, але я так само думаю і тут. Тобто якщо сьогодні здається, якщо логічно всі факти скласти, що цей результат буде невідомо який, а можливо й від’ємний, я все одно вірю, що щось станеться — звісно, не саме по собі, а зусиллями людей, які попри все роблять свій внесок. Просто треба не розчаруватися, а триматися заданої лінії. Іноді, навіть не бачачи світла, все одно йти інтуїтивно на те світло. 

 ………………………………………………………………………………………….

Розмову вела Любов Єремічева