“Я до сих пір в повній мірі не усвідомлюю, що я переселенка”, – правозахисниця Марина Куприкова

Вона жила та працювала в правозахисній сфері в Краматорську Донецької області, надавала консультації, проводила заходи з підвищення правової обізнаності населення, брала участь в аналітичних проєктах з вивчення рівня дотримання прав людини органами місцевого самоврядування. Через те, що лінія фронту стала занадто близькою, Марина з сином переїхала у Львів, але і на новому місці вона продовжує працювати та намагається бути корисною у свій вільний час, займаючись також волонтерською діяльністю.

Коли ви прийняли рішення їхати з Краматорська, що було вирішальним фактором?

Після 24 лютого 2022 року я не припиняла правозахисну та волонтерську діяльність в Краматорську. Однак, сирени в місті лунали все частіше і дедалі ставало небезпечніше. Вирішальним фактором став ракетний обстріл міста 6 березня, коли було пошкоджено житлові будинки та загинув мирний мешканець. Того дня мій молодший син спитав чи можемо ми кудись поїхати, бо йому страшно. Я навіть не вагалась, бо чітко усвідомлювала, що, в першу чергу, я мама.

Чому обрали Львів? Скільки ви там вже знаходитесь? Чи вдалося адаптуватися?

До Львова покликали друзі, які там мешкають. На той момент було абсолютно не принципово куди їхати аби відчувати себе хоч трохи безпечніше. Приїхали ми з сином сюди 9 березня і, насправді, питання адаптації взагалі для мене не стояло, бо мені ніколи про це було навіть подумати. В першу чергу, я мала бажання бігти куди завгодно аби бути корисною. Вже 10 березня я волонтерила в одному з гуманітарних штабів міста, де пакувала продуктові набори, які далі відправляли до міст, в яких велись бойові дії. У свій перший вихідний я обійшла декілька шкіл Львову, де жили переселенці та залишила там свої контакти для подальшої юридичної підтримки. Лише через пару місяців я усвідомила, що жодного разу не прогулялася центральними вуличками міста та не відчула той самий магнетизм Львову.

Перше, що мене вразило у Львові,  безліч волонтерів та гуманітарних штабів. Тут не потрібно було мати жодних знайомств, щоб влаштуватися до волонтерського центру. Достатньо було просто прийти на центральний вокзал міста та сказати, що ти хочеш бути корисним. 

Чи бачите ви себе в подальшому у Львові? 

Важко сказати, тут я не відчуваю себе ані своєю, ані чужою. Я зараз скоріше живу в очікуванні того дня, коли можна буде повернутися в Краматорськ, намагаючись в цей час працювати по максимуму.

Ти довгий час вже працюєш з переселенцями, допомагаєш їм. Як тобі в цій ролі самій? Що саме вражає найбільш?

Насправді, я до сих пір в повній мірі не усвідомлюю, що я переселенка. Навіть довідку ВПО я пішла оформлювати до ЦНАПу, щоб, в першу чергу, дослідити з якими труднощами переселенці стикаються на цьому етапі. Щодня я спілкуюсь з людьми, які часто пережили пекло і при цьому знаходять в собі сили посміхатися і планувати своє завтра. 

В моїй практиці була така цікава історія, коли я прийшла до однієї зі шкіл Львову черговий раз поспілкуватися з переселенцями і познайомилися з родиною, яка приїхала з-під Харкова. Люди втратили все, пережили жах, але до Львову привезли своїх дворових собак. Коли я спросила чим би могла їм допомогти, вони попросили поводки для собак, щоб мати можливість їх вигулювати, бо тваринки сумують у замкнутому просторі. Саме такі люди вражають найбільше… своєю силою, незламністю та  оптимізмом. Саме вони не дозволяють навіть замислитись над тим, що в мене є якісь там труднощі. 

БО «Всеукраїнська коаліція з надання правової допомоги» в рамках проєкту «Посилення демократичного врядування в Центральній та Північній Україні», що реалізується за підтримки National Endowment for Democracy, надає допомогу вигляді часткової компенсації за проживання та витрат на проїзд правозахисників, що після 24 лютого 2022 року змушені були покинути свої домівки в охоплених війною регіонах: Чернігівському, Сумському, Херсонському, Запорізькому, Донецькому, Луганському, Миколаївському, Київській області та м. Київ.