В Одесі презентували книги історій очевидців російської окупації

Книга створена з ініціативи ГО «Східноукраїнський центр громадських ініціатив».

Одним із перших серед авторів виступив Євген Шляхтін – колишній працівник органів місцевого самоврядування одного із найбільших промислових центрів Луганщини, активіст і нині військовослужбовець ЗСУ. Він розповів, як у 2014 році місто Стаханов (нині – Кадіївка) охопила окупація, як людей, що виступали за Україну, почали затримувати і катувати; зникали активісти. Євгена схопили шість озброєних проросійських бойовиків і кинули до підвалу.

«Били до втрати свідомості. Обливали холодною водою, щоб я прийшов до тями», – згадував він.

Зараз Євген служить у Збройних силах: «Настав час, коли я мав доєднатися. Той досвід не минув безслідно».

Дар’я Швець, інша авторка, зустріла повномасштабне вторгнення в Харкові, а потім повернулася до рідного Оріхова.

«Уже четверту ніч я спускаюся в підвал. Читаю новини про окупацію сусідніх сіл і не вірю. Хіба це може трапитись зі мною?», – зачитала Дар’я уривок зі своєї історії.

Вона підкреслила, що книга не про сухі факти:

«Ми через власний голос формуємо колективну пам’ять. Якщо перестати розповідати, то з’являться ті, хто перепише».

 «Два місяці окупації – і я змогла виїхати. Але потім почула: “Вас не зґвалтували, не вбили – чому ти переживаєш?”», – розповіла інша авторка Анастасія Козак, яка пережила окупацію Херсона.

Вона наголосила, що коли ти залишаєш життя і впихаєш усе своє в одну маленьку валізку – це теж травма. Її історія – про страх, безсонні ночі, коли світло не можна було вмикати, і про повернення за чашкою з чорним котиком, адже жоден чай не був смачним, поки вона не забрала її з дому.

Інший автор і військовослужбовець Володимир Шалоіменко розповів історію свого міста – Дніпрорудного, і мера Євгена Матвєєва, закатованого росіянами:

«Він сказав: Росія – окупанти. Я залишаюсь у місті. Будемо забезпечувати людей».

Після початку вторгнення громада самоорганізувалася: «Люди без зброї будували блокпости, зупиняли ворожу техніку. Ніхто не тікав. Це було про гідність, про те, що ми українці».

«Ці історії повинні жити. Ми повинні знати наших героїв і зрадників в обличчя. Бо цю історію ми пишемо кров’ю», – наприкінці прозвучало в залі.

Учасники заходу ділилися враженнями та вступали в обговорення.  Зокрема, одна з учасниць звернулася з питанням про кількість проукраїнських людей в Стаханові. Це питання викликало подальшу розмову про настрої населення на сході України до 2014 року, про вплив російських телеканалів і про те, як змінювалася свідомість людей після окупації.

Одесити – учасники презентації розповідали і про свій досвід війни:

«Я стояв у натовпі в Одесі, проводжаючи своїх дітей за кордон. Донька зараз у Німеччині, у Дрездені. І вона каже: “Тато, вони нічого не знають про війну”. І тому такі зустрічі потрібні – щоб хоч хтось почув правду».

 «Ми думаємо, що вже звикли до війни, але коли чуєш ці історії, розумієш – цей біль безмежний. І саме через нього народжується сила. Я думала, що історії про війну вже не цікаві. Але сьогодні зрозуміла – навпаки. Вони потрібні, бо ми всі маємо свою унікальну історію, і кожна з них – це біль, який ми ще не осягнули», – зазначила інша слухачка Катерина.

Цю книгу підготували в рамках проєкту «Посилення громадянського суспільства для трансформації культури пам’яті – ненасильницькі зусилля для протидії війні Росії проти України» Східноукраїнський центр громадських ініціатив за підтримки «Kurve Wustrow — центр навчання та взаємодії у ненасильницьких діях» в рамках програми «Громадянська служба миру» (ГСМ).