У вінницькій книгарні «Герої» презентували книгу «Жити попри все. Розповіді жінок про війну, 2014 та 2022»

У вінницькій книгарні «Герої» 25 вересня презентували книгу «Жити попри все. Розповіді жінок про війну, 2014 та 2022», яка була створена за ініціативою громадської організації «Східноукраїнський центр громадських ініціатив». Про це повідомляється на сайті організації.

Вибір місця проведення презентації природно обумовило фокус дискусії —  учасники обговорювали, як по-різному можна зберігати пам’ять про рідних людей. Бо книгарню «Герої» відкрили рідні Миколи Рачка в пам’ять про загиблого на фронті сина-філолога. Про рішення увічнити пам’ять про сина саме в такий спосіб, на заході розповіла його мама — Лариса Дмитрівна, яка є співзасновницею цього культурного простору.

Микола Рачок вищу освіту здобув у Києво-Могилянській академії, працював випусковим редактором журналу “Куншт”, а пізніше став журналістом видання про авто “InfoCar”. 24 лютого 2022 року добровільно став до лав ЗСУ.  У липні 2022 року Микола загинув у бою під Покровськом. Рідні знали, що він мріяв відкрити книгарню, а незабаром знайшли підтвердження цього прагнення у його щоденнику. Тож, акумулюючи кошти, які вони отримали як родина загиблого воїна, рідні відкрили книгарню, де радо вітають усіх, хто як й їхній син, закохані у слово.

Тема увічнення пам’яті через залучення людей до різних активностей близька й деяким з авторок-героїнь книги «Жити попри все. Розповіді жінок про війну, 2014 та 2022». 11 жінок, які написали свої історії до книги, пережили травматичні події, що пов’язані з війною. Перед тим, як кожна з них розповіла свою історію у вигляді есею, вони пройшли навчання з професійною письменницею та відрефлексували ці події у дружньому колі під керівництвом психолога.

На презентацію у Вінницю приїхала одна з авторок книги Сталіна Чубенко – мама закатованого бойовиками у 2014 році 16-річного Степана. У своєму есеї вона розповіла про трагічні події 2014 року, болючі пошуки сина, важке прийняття непоправності втрати та віру у безсмертя душі близької людини. Цей есей став одним з тих складових процесу пам’ятування, яке дозволяє представлять людей, що загинули, особистісно, а не як цифри статистики.

А бажання увічнити пам’ять про Степана привели пані Сталіну до багатьох активностей, які стали важливою частиною її життя. Наприклад, вона проводить презентації збірки з віршами та оповіданнями Степана у різних містах України, на яких не тільки розповідає про свого світлого та талановитого хлопця, а й збирає донати на бригаду ЗСУ, де служать друзі Степана. Багато років в Краматорську, рідному місті Степана, друзі хлопця проводили футбольний турнір його пам’яті — бо Степан був воротарем місцевого футбольного клубу. Також кілька років проходив конкурс художнього репортажу імені Степана Чубенка для школярів «Юний самовидець», в якому талановиті діти писали про реалії шкільного життя, як вони їх бачать.

Ще одна учасниця презентації – Юлія Гаврилюк, якій після анексії Криму довелося починати нове життя з нуля. Разом з чоловіком- ветераном АТО на його малій Батьківщині вони започаткували родинний бізнес – плантації малини, зелені та грибів. А після його загибелі 13 грудня 2022 року під Тернами на Донеччині, жінка стала не тільки головою сім’ї та підтримкою для двох дітей, а й продовжила волонтерити та розвивати сімейну справу.

Текст, який Юлія написала для цієї книги, теж став своєрідним творчим пам’ятником для її чоловіка Володимира. В есеї вона дуже щемно та тепло згадала їхні стосунки, щиро розповіла про свій процес горювання — тему, яка часто стає тригерною для тих, хто втратив близьких. Про це — в уривку з тексту, який можна прочитати в книзі.

«Отак для всіх я стала «взірцевою вдовою. Чути подібне мені було особливо боляче. Виходить, для оточення згорьована вдова, яка забувши про себе, продовжує працювати на благо соціуму і є такою, як має бути. Важко чути «оцінку» оточенням, на кшталт: «В неї на похороні нігті яскравим кольором були нафарбовані!» Цікаво, люди уявляють, що кожна дружина заздалегідь щоденно готується до можливого похорону? «А та мало плакала на похованні, певне не любила, чи може добре під транквілізаторами була», «А та, тільки два роки пройшло, уявляєш, і вона вже вийшла заміж!». Цікаво, чи люди уявляють, як проходить час у вдови? Мені особисто день, місяць, рік ‒ здавалися нескінченною вічністю. Коли щоденно розриває фізичне потреба загорнутись в обійми коханого. Це бажання досягає такої висоти, що іноді жити не хочеться.. А мусиш обнуляти цей стан знову і знову…»

Розповісти про свій досвід документування трагічних подій приїхала ще одна учасниця –  Марина Супрун. Школяркою, у 2022 році, вона разом з родиною потрапила у полон — понад 30 днів на початку повномасштабного вторгнення окупанти тримали майже усе село Ягідне на Чернігівщині у підвалі місцевої школи. Дівчина вважає, що для збереження пам’яті про події та людей, важливо це проговорювати та фіксувати — зокрема, й від першої особи.

Надія Нестеренко, представниця ГО «Східноукраїнський центр громадських ініціатив», організації, яка є ініціатором створення цього проєкту, додала, що досвід відновлення та стійкості авторок-героїнь, яким вони діляться у своїх текстах, може стати допомічним багатьом українцям, які подекуди відчувають втому, знесилення та відчай через війну.

На презентації учасники отримали певну кількість примірників книги, а ще її можна вільно завантажити на сайті СЦГІ. https://totalaction.org.ua/books/48

Ця подія відбулася за підтримки Фонду “Партнерство за сильну Україну”, який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.