Інтеграційні заходи в дитячому просторі на Буковині

Про психологічну підтримку та інтеграційні заходи в дитячому просторі прихистку села Лукавці, Чернівецької області.

У попередній публікації ми розповідали про створення дружніх для дітей просторів (або ж CFS — child friendly spaces) у Коломиї, Ворохті, Бурштині, Надвірній Івано-Франківської області та Лукавцях Чернівецької. Про місця, де можна вчитися, розважатися й просто цікаво проводити час. Далі, на прикладі села Лукавці, розповімо, яка роль таких просторів для психологічної підтримки та інтеграції дітей, що приїхали з інших регіонів.

Прихисток біля озера

Лукавці — село в Чернівецькій області, неподалік Вижниці. Від початку повномасштабного вторгнення Росії багато людей, які втікали від жахіть війни, опинилися тут. Звідси близько до Карпат, близько до Кордону з Румунією. 

Варіанти для поселення швидко закінчувались, а люди все прибували. Катерина Стражир, місцева активістка, очільниця ГО “Дієва громада”, разом з іншими волонтерками та волонтерами шукала, де ще можна приймати переселенців. Зрештою пішли до власника колишньої радянської адмінспоруди “Будинку тваринника”. Це двоповерхова будівля скраю села, площею майже 800 м2. Поблизу є ставок, річка. Останніми роками вона пустувала.

Власник охоче позичив будинок під прихисток. Та й сам долучався, коли треба було навести там порядок, облаштувати. Вже 4 квітня туди заїхали перші мешканці.

Кімната для дітей

Житлові кімнати облаштували на другому поверсі. На першому — кухню пральню, господарські приміщення. Тут же  зробили дитячу кімнату. 

“Це було розумне рішення на той момент, — міркує Катерина Стражир, яка адмініструє прихисток — бо в нас було багато дітей і там  вони могли робити все, що хотіли, малювали по стінах. Це був їхній клаптик. Але ми й розуміли, що  дітей треба чимось зайняти. Тим паче це літо, шкільного навчання не було. Виникла ідея, що там має бути щось більше, ніж просто кімната для дітей”.

Приблизно в той час ГО СТАН, почала підтримувати прихисток у Лукавцях. Забезпечувати мешканців харчами й наборами побутової хімії. Допомогли встановити котел і відремонтувати систему опалення. Тоді ж станівці побачили можливість створення тут простору дружнього до дитини (в рамках проєкту “Відповідь на кризу в Україні – 2022”, який СТАН втілює у партнерстві з чеською гуманітарною організацією Людина в біді за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Канади). Для цього було багато передумов: комфортне приміщення, сильна команда на місці. А головне — тут уже зароджувалося щось на кшталт дитячого простору. Залишалося тільки підсилити ініціативу.

Простір для всіх

Команда CFS почала працювати в Лукавцях у жовтні 2022 року. Не чекаючи на ремонти, техніку, стартували в тих умовах, які були. 

“В нас можна зробити домашні завдання, можна читати, малювати, вирізувати. — Розповідає Катерина Стражир —  З шістнадцятої години приєднується фасилітаторка, яка професійно викладає декоративно-ужиткове мистецтво.  З нею діти й малюють піском, і роблять різні штуки, як арттерапія. Є ще фасилітаторка, яка займається  постановками, сценічним мистецтвом. У мирному житті хтось із дітей займався в театральній студії, хтось професійно танцював. Фасилітаторки стараються, щоб заняття перегукувалися  з тим, що було в дітей раніше. А ще є спільні заняття з психологинями”.

Поступово простір став магнітом для дітей. Тут проводять час не тільки переселенці, також і їхні однолітки з Лукавців. Разом займаються, вчаться,  разом організовують заходи. Особливо це спрацювало під час зимових свят.

Агресія й ангелики 

Часто кажемо “інтеграція” переселенців у місцеву громаду, та якщо замислитись — говоримо про знайомство, спілкування, взаємопідтримку. Розуміння, що одні можуть бути цікаві й потрібні іншим. Як дорослі, так і діти.

Штука не в тому, щоби просто організувати спільні заходи. Йдеться про подолання складних бар’єрів. Психологиня проєкту Світлана Мендришора пояснює як, вони виникали поміж місцевими й переселенцями (ситуація насправді типова для багатьох міст і сіл). “Звідси багато чоловіків воюють, а громада маленька. — Каже психологиня. —  Коли почали приїздити переселенці, то вся злість переливалася на них. В нашому домі з’явилися нові люди й треба було навчитися співіснувати. Знайомитись і не звинувачувати. Схоже в дітей (я також у школі працюю). Діти переселенці часто російськомовні, й місцеві мають спокусу булити їх через мову. Це називається відреагування своєї агресії. Її багато, а звинувачувати нема кого. Зате з’явились переселенці…” Тож свято Миколая чи спільне Різдво — це не лише свято, не лише захід. Це можливість знайомитися. Разом готуватися і хвилюватися. “Вони починають бачити одні в одних просто дітей, — продовжує Мендришора, — дітей, з якими можна готувати спільні заходи, сміятися, гратися, сваритися і миритися”.

Організацією свят і подібних подій займається фасилітаторка Наталія Марчук. На початках вона радилася з дітьми й батьками, якою може бути її робота. Запропонувала, щоби темою подій стали традиції, звичаї та обряди Буковини. На тому й погодилися. Люди приїхали з різних місць, але зараз вони тут — і це можливість дізнатися більше про Лукавці, краще зрозуміти Буковину. З іншого боку, на цьому ґрунті добре ділитися культурою, яку кожен чи кожна привезли з собою, спілкуватися про традиції інших регіонів країни.

Тож у дитячому просторі ворожили на Андрія, разом святкували Миколая, Різдво, Водохреща. Були й козацькі забави до дня ЗСУ, свого роду спортивні змагання. Важливо, що ніколи ці заходи не обмежуються  тільки сценарієм. В кожній зустрічі  залишається простір для спілкування. “Ми стараємося робити, щоб це не було просто розказати віршик і заспівати пісеньки, а щоб після заходу діти зустрілися за спільним столом. — каже Світлана Мендришора. — От навіть Міша. Він до інтеграційного заходу рідко коли готує вірші чи бере участь у співах, зате він спече чудових ангеликів”.

Михайло та смаколики

Про Михайла варто розказати більше. Хлопцеві 13 років, і він мріє стати видатним кондитером. Михайло з Одещини, мешкав неподалік міста Южне. Його мама, Ірина Домашевська, зараз фасилітаторка в дитячому просторі, а в Южному працювала вихователькою в дитсадку. “Приходила додому й так не вдавалося, щоб робочий день закінчився. —  Розповідає вона. — До чогось готуєшся. А Міша любить солоденьке. Я ж кажу: “Зараз я зайнята. Хочеш, скажу тобі як, а ти зготуй собі сам””.

Так Михайло й навчився. Почав з простого печива, потім взявся за бісквіти, далі за Наполеон та інші складні торти. У Лукавцях продовжив займатися своїм гобі, яке мимоволі переростає в першу справу, перші кроки до мрії. Хлопець випікав різні смаколики та пригощав людей. А вийшло так, що поступово в нього з’явилися перші замовлення. Готує Михайло на кухні прихистку. 

Від хаосу до порядку

Дітям, як і дорослим, важливо бути залученими в тутешнє життя. Мати можливість зробити самим щось для себе, для інших. Ось один з прикладів. У дитячому просторі, в рамках проєкту “Відповідь на кризу в Україні – 2022”, розпочався капітальний ремонт. Поки це триватиме — довелося перебратися до кімнати на другому поверсі прихистку. Але це ж не за помахом чарівної палички. Треба було перенести речі, облаштувати приміщення. Діти самі й зайнялися тим облаштуванням. І це краще, аніж хтось би зробив їхній простір без них. “Я подумала, що це буде групова трудотерапія. — каже Світлана Мендришора. —  Діти зібралися й для себе все організували, розклали ті всі речі. Самі перебирали іграшки. Самі дивилися, які їм цікаві, які б вони залишили на диванах для “обіймашок”. Тепер у них гарна кімната. Все в зоні доступу: книжки, настільні ігри, фарби й пензлики. Зараз діти там спілкуються, граються”. 

За час відколи в прихистку була просто дитяча кімната й до тепер, сталася принципова зміна: замість хаосу прийшло впорядковане дозвілля. Світлана Мендришора пояснює, що це добре для зменшення тривожності в дітей. “Вони робили хто що хотів, —  Каже психологиня. — У них не діяли правила, а це розгойдує дитячу психіку. Діти тоді не розуміють, на що спертися. І от, за кілька місяців це змінилося. Вони вже знають, що за собою мають прибрати, що коли виходиш (у туалет, наприклад) — двері не лишаєш відчинені навстіж, бо заняття продовжується. Таке вимальовування меж важливе. Діти стали спокійніші”.

Це також результат спілкування, побудови стосунків, роботи команди дружнього до дитини простору. І це не те, що приходить миттєво. Розвиток CFS, як і розвиток будь-якої справи, чи навіть становлення особистості — поступовий процес. За п’ять місяців праці команда спостерігає: щораз більше дітей приходить на заходи, чи на заняття до психологинь. Зменшуються бар’єри, зростає довіра. 

Це і є найперше, найголовніше — дати відчуття безпеки, наповнити простір змістом, дружнім спілкуванням. Наступні кроки —  завершити ремонти,  забезпечити технікою, що допомагатиме дітям вчитися. Це вже скоро, й про це в наступних публікаціях.