Протягом кількох місяців ми побували в п’яти прихистках для переселенців на заході України: у Лисці, Коломиї, Чернівцях, Бакоші та Володимирі. Спілкувалися з людьми, які ці прихистки заснували й зараз координують, і особливо з мешканцями. Розповідали про їхнє життя. Хто вони, як тут опинились і чому саме тут. Як влаштований їхній побут, яким спілкуванням наповнений. Чи беруть вони участь у житті громад. Чи складно їм влаштуватися на роботу. 

Кожен із прихистків особливий, має унікальну історію. Однак є обставини, виклики й здобутки, притаманні всім згаданим шелтерам. Досі ми розповідали про тамтешнє життя в масштабі 1:1. Та зараз можемо подивитися збоку і з відстані. Побачити цілісну картину, яка дозволить оцінити, де ми зараз і куди варто рухатися надалі. Яка допомога переселенцям буде найбільш доцільною та ефективною.

В очікуванні зими

Нерідко шелтери виникали в досі нежитлових приміщеннях.Тому там бували проблеми з опаленням, утепленням вікон, дверей, електрикою або гарячою водою. Добрий приклад, коломийський шелтер у будинку при костелі. Ми були там на початку липня, і тоді люди турбувалися, що немає системи опалення, вікна та двері не щільні. 

Вже зараз, в останні дні жовтня, знову спілкуємося з Андрієм Омельченком, колишнім старостою коломийського прихистку. Андрій показує нові батареї, каже, що обіцяють скоро встановити твердопаливний котел і запустити систему. Показує також, що триває ремонт даху, що замінюють деякі старі дерев’яні двері будинку на пластикові, які краще зберігатимуть тепло. З’явився й дитячий майданчик. Муніципальні органи багато зробили за цей час. На жаль, деякі давні проблеми ще є. Двері зі шпарами, стара ненадійна електропроводка.

Мешканців тут побільшало. Частину кімнат загального користування переробили під житлові. Але й умови теж трохи покращилися. Андрій показує нові меблі, отримані від МО “СТАН” у співпраці з іноземними донорами. “Дали нам ось такі шафи, то я вже кудись-щось складаю. Ось такі стійки, щоб вішати одяг”.

Подібна ситуація в інших прихистках. У Бакоші на Закарпатті наприкінці серпня громада робила ремонт у колишньому дитячому садку, щоб перемістити шелтер туди. Раніше переселенці мешкали в ліцеї, де сусідили зі школярами. Зараз ремонт завершили, й люди перебралися до оновленого прихистку. 

Затишок

На початках важливо було зробити школи або орендовані й колись нежитлові приміщення — домом для людей. Затишним домом. Навесні йшлося про те, щоб забезпечити бодай мінімальні умови. Аби був дах над головою, було де помитися, попратися і де готувати. Люди спали як на звичайних, так і надувних матрацах, бувало, що й на карематах. Та поступово, силами волонтерів, партнерських організацій, умови стали поліпшуватися. З’явилося більше ліжок, побутової техніки, бодай якихось меблів, шафок, щоб зберігати одяг та інші речі. Звісно, не все ще є, не всі роботи завершені, то в кожному з шелтерів про який ми писали, зміни видно неозброєним оком.

МО “СТАН” з допомогою американського народу, завдяки проєкту “Зміцнення громадської довіри” (UCBI III), облаштували загалом 300 комфортних місць. Крім того, роздали переселенцям 900 великих гуманітарних наборів. Також, у співпраці з іншими іноземними партнерами, організації вдалося забезпечити для прихистків побутову техніку, профінансувати значну частину ремонтів. “Ми отримували ковдри, подушки, рушники, теплі речі й шафи для одягу; отримували пральні машинки, мікрохвильовки. Ми не голі, не босі, все в нас є. Хочемо перемоги та миру”. — Каже Валентина Заєць із Гостомеля, яка нині мешкає в коломийському шелтері (на вулиці Гетьманській), якому також допомагає СТАН. Олександр Тіркельтауб, приїхав із міста Оріхів Запорізької області. Живе в тому ж прихистку, раніше був його адміністратором. Розповідає: “Спочатку, як тільки ми приїхали, нас зустріли представники цієї організації, забезпечили продуктами. Потім були ліжка, білизна, матраци. Засоби гігієни надавали, дуже багато чого. Це було дуже доречно”.

Віддавати значить отримувати

Щоби в прихистку було тепло, зручно, щоби було все необхідне, причетним до нього людям доводиться виконувати багато як рутинної, так і “супергеройської” роботи. Розв’язувати, здавалося б, неможливі завдання. Це важко. З іншого боку — коли людина багато віддає, то й багато отримує.

Ольга Олейніченко, яка координує прихисток Miculab у Лисці, як ніхто знає, з чим стикаються переселенці. Сама вона ще 2014 року приїхала до Франківська з Ясинуватої. Те, що робить Ольга дуже потрібна мешканцям прихистку, але потрібно також і їй. “Я кайфую від того, що є цей шелтер і я ним займаюся. — Пояснює Олейніченко. — По-перше, купа знайомств і величезний досвід; хоч не знаю, чи буду його використовувати після війни. А можливо, це навіть закриває мій гештальт.  Я ж сама була переселенка. Маю відчуття, що намагаюся дати людям те, чого не було в мене 2014 року. Як батьки, які в дитинстві чогось не мали, намагаються дати це своїм дітям. Можливо, завдяки цьому я вірю у свої сили. Розумію: “А це ж я зробила, я змогла!””

Робота

Серед іншого, Олі вдалося допомогти багатьом переселенцям знайти тут роботу. З працевлаштуванням намагаються допомагати всі координатори та координаторки прихистків, із якими ми спілкувалися. Це важливо, бо пошук роботи не зводиться до резюме та співбесід. Часто люди влаштовуються за особистими рекомендаціями. Місцеві, які знають у своїх громадах активістів, підприємців, мають капітал довіри — стали важливою ланкою в пошуку праці.

Працевлаштування, для переселенців чи не найгарячіша потреба. Найперша, звісно — житло. Та все пов’язано. Робота дає можливість орендувати окреме помешкання. Забезпечувати себе й сім’ю. Також вона дає спілкування, залучення до життя громади. Додає впевненості у власних силах. Робота допомагає вийти на рівну дорогу. 

А що завтра

Прихистки — велика цінність. Бо ж люди опинилися без даху, без роботи, без колишніх сусідів, часто й без друзів. Багатьом інакше не було б куди подітися. Прихистки стали рятувальний кругом для переселенців. Але варто розуміти, що круг — це не човен. Він для того, щоб не втопитися, а не щоб далеко плавати.  Люди, які живуть у шелтерах, понад усе прагнуть повернутися до нормального життя. Часто — повернутися додому. Але не всі й не завжди. “Залишилися люди, яким реально нема куди повертатися. — Пояснює Олександр Тарасюк, голова ГО “ПРОСТІР ВВ”, що допомагає шелтеру в місті Володимир. — показують, що їм прислали відео з їхнього будинку: пряме влучання. А в деяких вже не те, що хати нема — села нема”.

Людям доводиться все починати спочатку. Шелтер у цьому процесі — місце, де можна перебути найтяжчі часи. Перебути й рухатись далі. Ольга Олейніченко каже: “Уже жартують, що наш шелтер: “шелтер-люкс”. Зазвичай переселенці, не виїжджають, хіба за якихось певних умов. Дітям подобається, всім подобається. Бо він дійсно як сімейного типу. Та я розумію, що все одно він людям не замінить дому. Все одно — це навіть не квартира. Це кімната. В ліпшому випадку в кімнаті живе тільки одна сім’я”.

Тимчасове житло має залишатися тимчасовим. І найкраща підтримка переселенцям — це підтримка з роботою, із залученням до нового середовища.“Ми будемо вважати, що виконали свою місію, — пояснює співзасновник СТАНу Ярослав Мінкін, — коли в шелтері не буде  жодної людини, бо всі знайшли житло. Коли всі переселенці знайдуть роботу, й ніхто не потребуватиме гуманітарної допомоги, роздач. Коли всі  будуть мати можливість віддавати дітей у садки, школи. Коли будуть говорити: “Так, я місцева мешканка чи місцевий мешканець””.

Колишні прихистки для переселенців, на думку Мінкіна, стануть корисними для інших потреб. “В ідеалі, вони перетворяться, наприклад, на центри для жертв домашнього насилля, — пояснює Ярослав, —  чи для підлітків, які не хочуть жити вдома. Шелтер може перетворитися на молодіжний центр, чи центр роботи з літніми людьми. Ми переходимо в концепцію безпечних просторів. Місць, де завжди можна знайти собі прихисток. Все, що закупили за гроші донора, залишиться там, щоб підтримувати малозабезпечених, соціально вразливих людей”.

Про це ж міркує й Олена Григоряк, координаторка шелтеру для переселенців, зокрема й для людей з ЛГБТКІ спільноти, в Чернівцях.  “Потреба в таких прихистках є, бо є гендерно зумовлене насильство. Багато ЛГБТКІ людей стикаються з його проявами вдома. Після перемоги добре буде мати прихисток не з причини повномасштабного вторгнення, а для людей, які не мають безпечного місця.  Які живуть у токсичному середовищі. Є таке, що люди, особливо підлітки, не мають куди піти, й не можуть себе повноцінно забезпечувати. Або тікають з квартир і десь у друзів перекєнтовують, або в хостелах. А дехто терпить…”

Це звучить як парадокс, але мета теперішніх шелтерів у тому, щоб стати для переселенців зайвими. Щоб люди, які знайшли тут прихисток, з часом твердо стали на ноги: знайшли роботу, набули нових контактів і не потребували шелтерів та гуманітарних допомог.