Пам’ять про війну в умовах нової війни: як Україна переосмислює Другу світову

У Пресцентрі УКМЦ відбулася публічна дискусія «80-річчя перемоги над нацизмом: яку роль відіграє пам’ять про Другу світову війну в сучасній Україні». Історики, науковці та військові обговорили, як трансформується українська пам’ять про війну в умовах повномасштабного вторгнення Росії та чи залишилася актуальною спадщина Ялтинсько-Потсдамської системи. Захід модерував історик Ігор Стамбол, координатор пресцентру Українського кризового медіа-центру.

Учасниками події стали: Олександр Алфьоров (історик, військовий ЗСУ), Володимир В’ятрович (історик, народний депутат України), Олександр Лисенко (Інститут історії України НАНУ), Віталій Нахманович (Музей історії м. Києва), Олена Стяжкіна (Інститут історії України НАНУ), Вікторія Яременко (Український інститут національної пам’яті).

Український вимір Другої світової: між участю та окупацією

«Україна стала ареною воєнних дій на початку німецько-радянської війни й залишалася нею до 1944 року. Було зруйновано близько 700 міст і понад 28 тис. сіл», – розповів Олександр Лисенко.

За словами Вікторії Яременко, українці воювали у багатьох арміях тієї війни: «Близько 7 мільйонів українців брали участь у війні. Більшість — у Червоній армії, але також у підпіллі, повстанських рухах, в арміях США, Великої Британії, Польщі, Франції».

Історики наголосили, що українці перебували по різні боки фронту, що унеможливлює створення однозначного історичного наративу. Дискусія акцентувала, що це не свідчення слабкості, а прояв складності історії України.

Пам’ять у трансформації: від радянських наративів до національної історії

Віталій Нахманович наголосив: «Радянська комеморативна модель була безальтернативною. Вона не передбачала ані різноманіття досвідів, ані українського погляду. Ми лише зараз починаємо створювати національний наратив війни».

А Володимир В’ятрович додав: «Ми нарешті говоримо про Другу світову як про історію українського народу, а не про “велику вітчизняну війну радянського народу”. Це – принципово».

Спікери наголосили, що відмова від радянського погляду не означає знецінення жертв. Йдеться про повернення українцям права на власну пам’ять і розповідь.

Друга світова та сучасна війна: витіснення чи переосмислення?

Олена Стяжкіна переконана: «Сьогоднішня війна — це можливість переосмислити ті травми, які ми не опрацювали після 1945-го. Ми не мали власної мови для пам’яті, тому що не мали власної держави».

Олександр Алфьоров: «Ми часто порівнюємо себе з повстанцями чи вояками УПА. Але головна відмінність у тому, що сьогодні ми боремося під українським прапором, за українську державу, а не в складі чужої армії».

Дискусія показала, що сучасна війна стала каталізатором для переосмислення історії та нової комеморації, заснованої на українському досвіді.

Чи було «щеплення Другою світовою» і коли завершився повоєнний світопорядок?

Вікторія Яременко переконана: «Світопорядок, сформований після Другої світової, почав руйнуватись ще на початку 90-х. Остаточно ж Ялтинсько-Потсдамська система зруйнувалася після початку російсько-української війни у 2014 році».

А Володимир В’ятрович додав: «Ця війна — не просто про території. Це війна за нову систему міжнародних відносин. Ми повинні запропонувати нову модель безпеки, бо стара — вже не працює».

Учасники погодились, що війна Росії проти України — це точка неповернення, яка означає кінець старих правил і потребу в новому європейському безпековому порядку.

Нові підходи до комеморації: необхідність і перспектива

Віталій Нахманович підсумував: «Нам потрібні нові місця пам’яті, нові дати і нові сенси. Не тому, що стара пам’ять хибна, а тому, що вона не є нашою. Тепер ми маємо шанс створити власну».

Спікери наголосили, що нові формати пам’яті мають зосереджуватись на українському досвіді, бути чесними до історії та відкритими до діалогу. Це особливо важливо в умовах війни, коли сама пам’ять може ставати інструментом протидії агресії.

 Джерело: УКМЦ.