Незрячі — чи невидимі? Форум-театр про включення

Як справедливо ставитись до людей з інвалідністю? Як створити умови для реальної рівності? Завдяки роботі “Театру для діалогу” та ГО “Генерація успішної дії” з півтори сотні учасниць/ків всеукраїнського форуму змогли осмислити ці питання дуже особисто та цілісно — через театр.

Субота, обідній час, Червоний корпус КНУ ім. Т. Г. Шевченка, але студенти і не думають користуватися вихідним. Близько 150 учнів вищої школи зібралися в актовій залі — відбувається перший Всеукраїнський студентський форум “Дискримінація в Україні: від усвідомлення до протидії”.

На сцені жінка на візку, незрячий чоловік та люди з менш очевидними вадами здоров’я слухають кандидата в депутати. Варто підкреслити: саме так, саме люди з інвалідністю грають у виставі самих себе. Адже у “театрі пригноблених” кожна/ен вважається експертом свого життя, тому грати на сцені про певний досвід мають тільки ті, хто самі його пережили.

Незрячому персонажу немає можливості сформувати свою думку про виступаючого: програми написані на звичайних папірцях, а прочитати їх йому ніхто не може — всі зайняті своїми справами, включаючи і помічницю кандидата. В наступній сценці в халепу потрапляє і жінка на візку: щоб проголосувати на виборчій дільниці, жінці потрібно, аби хтось заніс її разом із візком по сходах. У такій самій ситуації опиняється і жінка, яка прийшла голосувати разом з дитиною у візочку.

Невдовзі в сценці про дільницю бачимо старого знайомого: незрячий чоловік також прийшов виявити свою політичну волю. Втім, можливості проголосувати в нього немає: бюлетень йому читати ніхто не збирається, працівник дільниці просить не затримувати чергу.

Сценки викликають в залі обговорення та бажання втручатися в ситуацію. Театралізована дискусія швидко переходить від вузької теми виборчих прав до більш широкого осмислення: а що взагалі все ще треба зробити, щоб люди з інвалідністю не опинялися виключеними з українського суспільства?

Говорять і про пандуси в громадських місцях, і про те, що водії громадського транспорту мають бути навчені правильно допомагати людям на візках, і про відповідальність кожної/го за те, щоб людина з особливостями здоров’я могла пересуватися, спілкуватися, голосувати якомога вільніше.

Лунають і висловлювання на кшталт “у нас війна, які права людини”, втім, таких обмаль. Зал об’єднується навколо позиції однієї з глядачок: гроші в держави є, адже є можливість зробити хороший ремонт, забезпечити освітлення і опалення в державному університеті, де відбувається вистава. Проблема не стільки в бідності України, а й часто-густо у сліпоті тих, хто має офіційну та неофіційну владу, по відношенню до тих, кому потрібні особливі умови — цю позицію зал підтримує оплесками.

На завершення фасилітаторка вистави Наталія Вайнілович з ГО “Театр для діалогу” навчає зал аплодувати так, як це роблять люди з вадами слуху: не плескати, а створювати яскравий візуальний образ, колективно розмахуючи долонями.

“За допомогою такого театру ми не змінили радикально положення людей з інвалідністю в нашій країні”, – підкреслила Наталія. “Для того, щоб зробити суспільство по-справжньому інклюзивним, проблему потрібно спочатку побачити. Сьогодні ми зробили її видимою”.

Форум організований Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, Офісом Ради Європи в Україні та Київським національним університетом імені Тараса Шевченка.