Люди з інвалідністю мають бути частиною суспільства – експерти

Щорічно 3 грудня відзначають Міжнародний День людей з інвалідністю. Його було засновано 14 жовтня 1992 року Генеральною Асамблеєю ООН. Україна взяла на себе і виконує конкретні зобов’язання щодо матеріального забезпечення людей з інвалідністю, створення для них необхідних правових, соціально-побутових умов життя, надання низки пільг, конституційно гарантувала на рівні з іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства. Було розроблено комплекс законів, які регулюють більшість аспектів життя людей із інвалідністю.

ГО «Доступно.UA» спільно з Українським кризовим медіа-центром ініціювали ряд експертних дискусій для того, щоб з’ясувати які є пільги у людей з інвалідністю, з якими труднощами вони стикаються під час реабілітації та як спорт допомагає реабілітації, у чому складість з доступом до історичних будівель.

Соціальний захист = пільги чи пільги це і є соціальний захист?

Згідно з Конвенцією ООН про права осіб з інвалідністю, соціальний захист – це можливість дати людині підтримку в певний період часу, щоб людина могла отримати підтримку, розвиватися та брати активну участь у житті суспільства.

«Тобто, пільга і соціальний захист не повинні бути раз і на все життя. Це момент забезпечення і підтримки зі сторони держави. Аби людина, яка має інвалідність з народження чи отримала її у будь-якому віці, могла отримати цю підтримку, своєчасно ввійти в попереднє русло своєї діяльності і максимально реалізувати свої права людини», – зазначає Вікторія Лучка, директорка Fight For Right NGO,співзасновниця ініціативи «Доступне кіно».

«Ця мета – включення осіб з інвалідністю в життя. Наша система соціального захисту прийшла з радянських часів та направлена на те, щоб людина залишалася пасивною. Тобто, пільги даються для того, щоб людина залежала від держави. Таким чином ми не досягаємо мети – людина не стає незалежною», – додає Ніна Попова.

З якими труднощами стикаються люди з інвалідністю під час реабілітації та отриманні пільг в Україні та закордоном?

Експерти зазначили, що в Україні є декілька програм з реабілітації людей з інвалідністю та багато соціальних пільг. Послуги реабілітації надаються як державними закладами, так і приватними. Але через низку причин, зокрема, через низьку обізнаність населення про них, люди не користуються ними.

Дмитро Щебетюк, засновник ініціативи Доступно.UA ділиться власним досвідом: «Як такої програми для реабілітації людини з інвалідність в нас нема. Є декілька кроків реабілітації, але вони настільки маленькі, настільки непомітні в рамках всіх проблем, які існують в Україні».

Ніна Попова особливо наголошує на тому, що в нашій державі не розвинена інформаційна політика: «В нас зараз є багато соціальних пільг. Наприклад, можна обрати будь-який реабілітаційний заклад: державний чи комерційний. Також дається до 250 тис грн на лікування на рік. Але не всі кошти використовуються в повному обсязі. Наша проблема – в нас відсутня інформаційна політика».

В світі пандуси – це сегрегація людей з інвалідністю. В них нові будови, безбар’єрні, не потрібно створювати пандуси, адже є вхід на рівні з асфальтом. Світ повинен бути доступний кожному. Окремий вхід чи вбиральня пригнічують людей з інвалідністю. В Україні ж намагаються створювати умови для людей з інвалідністю, переформатовувати приміщення. Ще одна проблема, з якою стикається наше суспільство – це виховання споживацтва. Наприклад, безоплатний проїзд в громадському транспорті чи безоплатний вхід в музей. З одного боку, це сприяє їхній адаптації у навколишнє середовище. З іншого боку, це нав’язує думку, що їм всі мають щось дати, вони очікують, що багато речей мають даватися просто так. Спікери наголошують на тому, що необхідно переглянути деякі статті, які стосуються пільг. На даний момент вони не актуальні. Наприклад, виготовлення газет, які зараз майже не використовуються, оскільки є інтернет.

Як спорт допомагає в реабілітації та у повсякденному житті?

Спікери цієї дискусії поділилися своїми історіями про те, як вони прийшли у спорт, яке значення він має у їхньому житті, з яким труднощами вони стикнулися під час змагань.

Олексій Соколов, срібний призер всесвітніх ігор 2013 року, тренер вищої категорії, Заслужений тренер України, розказує, що з дитинства мріяв стати професійним спортсменом. Спорт – це його життя, це його робота та покликання. Світлана Трифонова, семиразова призерка Параолімпійських Ігор, заслужений майстер спорту України з лижних гонок та біатлону також додала, що спорт – це її професія. Головне в житті – знайти те, що буде приносити задоволення. «Ти мусиш любити цю справу, віддаватися їй, отримувати результат і насолоджуватися. Також спорт дає можливість подорожувати та бачити світ». Розвиток спорту серед людей з інвалідністю дав можливість показати людям, що така категорія населення є, вона величезна і заслуговує на те, щоб вислухали їх потреби. З допомогою телебачення та новин українське суспільство почало дізнаватися про Параолімпійські Ігри та потреби людей. Микола Сорокін, плавець, має 1 дорослий розряд (12 років), зазначає, що спорт допомагає піднятися зранку та працювати над собою.

Виявляється, у спорт не так легко попасти. Стояла система фільтрів лише для своїх, тому багато хто не міг потрапити у спорт, поки не змінився начальник Інваспорту. «Всі ми розуміємо, що довідку в Україні можна дістати будь-яку. Деякі тренера працюють на гроші. І бачать, що дитина насправді навчена. Був випадок, коли здорові волейболісти виграли олімпіаду. Навіть найчесніший класифікатор бачить документи, а по дитині не зрозуміло. Тому і виходять ситуації, коли махінації на довідках. Досвідчені тренери можуть розуміти і відстежувати, але все це лягає на чесність тренерів», – ділиться Олексій Соколов, заслужений тренер України.

 Звідки брати мотивацію для заняття спортом?

В кожного спортсмена є своя мотивація займатися спортом. Ті, які отримали інвалідність при житті – хочуть повернутися назад будь-яким способом, тому вони активні і показують результати. А люди з інвалідністю з народження часто відрізняються, бо вони звикли, що за ними бігають мами і бабусі. Тому перший поштовх має йти від батьків. Діти не хочуть працювати, тому перший час потрібно докладати зусиль. Батьки мають дати цей поштовх. Інакше нічого не буде.

Invictus – як починали, із якими складнощами зіштовхнулись?

Invictus – це аматорський спорт, це спорт не про медалі, а про повернення до життя. Доступу до особливої інфраструктуру немає. Доводиться працювати на олімпійській базі в Конча Заспі. Була ситуація, коли хлопці на візках не змогли розміститись. На що відповіли, що до цього усіх все влаштовувало. «Але після дискусій вдалось досягти домовленостей. І це певно одна з причин, чому ветеранів в інваспорті можуть не любити. Бо вони одразу кажуть, що їм не подобається», – розповідає Ігор Безкаравайний, заступник міністра у справах ветеранів, учасник Invictus Games Team Ukraine, ветеран російсько-української війни.

Одна з проблем нашого інваспорту: ті, хто не подобаються керівництву не потрапляють до збірної на рівні континентальних, світових або параолімпійських змагань. Ти маєш бути зручним для них, щоб потрапляти до команди та їздити на змагання. 

Протягом довгого часу в Україні розвивають та закріплюють такий стереотип: спорт – єдина можливість для людей з інвалідністю жити наближено до того, що називають нормальним: соціалізація, мати здобутки в тому, чим займаєшся, поїхати закордон. І виходить, що спорт має монополію на життя людей. Йдіть до нас, а ми покажемо дорогу до світлого майбутнього. Звичайно, спорт – це круто. Проте вся ця спільнота людей не може бути спортсменами. І тут виходить, що Invictus своєю діяльністю, по-перше, руйнує цей стереотип: спорт – єдиний шлях. Тому що для збірників Invictus – це лише частина життя. По-друге, руйнує цю монополію спорту на людину та національного інваспортивного руху на людину.

Очевидна річ: Invictus Games – це така міжнародна спільнота підтримки ветеранів через спорт. Люди їдуть закордон і змагаються з такими самими людям, як вони. Тобто вони бачать, що в інших країнах люди так само повертаються з війни та мають травми. Таке трапляється всюди і про людей не забувають. Це таке підсилення спільноти ветеранів і ветеранів з інвалідністю, зокрема.

Чи можлива інклюзія у культурних та мистецьких проєктах?

Наявність пандусу та сцени не означає виконання «плану» з інклюзії для культурних проєктів. Люди з інвалідністю мають бути ключовими: вони мають створювати це мистецтво – переконані експерти культурних та мистецьких проєктів.

Роман Морозов, співзасновник культурно-громадського центру ШELTER+, менеджер інклюзивного мистецького проєкту “Краще Разом”, Кривий Ріг, зазначає: «Інклюзія – це про переосмислення сцени. І доступність ми використовуємо як художньо-естетичний елемент. Замість доповнення, вона може збагатити твір. Наприклад, вся хореографія в нас побудована на жестовій мові… У нашому театрі ми використовуємо нерівну рівність. Тому що всі люди не можуть бути абсолютно рівними. Але рівність полягає в тому, що кожна посудина (людина) наповнюється повністю». Спікер додає, що у їхньому театрі половина акторів – люди з інвалідністю. У Кривому Розі вже відбулася така вистава на якій був аншлаг. Із 300 можливих білетів купили більше 250.

Організатори музичних фестивалей зійшлися на думці, що між ними немає конкуренції. Навпаки, дружня співпраця. Під час проведення фестивалей важливо розказати учасникам про людей з інвалідністю і забезпечити останнім доступність локацій. Мар’яна Мокринська, менеджерка з GR & CSR, Atlas Weekend «У нас проєкт з інклюзії стартував у 2018 році. Досвіду не так багато, проте ми ростемо в геометричній прогресії. Починали лише з платформ, потім додався переклад жестовою мовою. А цього року думали, як інтегрувати інклюзивні елементи в онлайн». Важливий елемент на фестивалі – доступність до вбиралень людей з інвалідністю. Часто вони є зайняті не тими для кого призначені. Також важливий правильний баланс – фестивалі не мають бути безкоштовними для людей з інвалідністю.

Сайт для відвідувачів музеїв такий ж важливий, як і пандуси чи зручні вбиральні. На жаль, бізнес поки не зацікавлений у розробленні доступних сайтів. Поки вони (бізнес) не ставлять перед розробниками завдання, щоб були враховані всі потреби людей з інвалідністю. Щодо самих музеїв – розроблені спеціальні програми для кожної категорії людей, враховуючи і вік. Спікери зазначили, що музеї, театри мають бути доступними для кожного. Починають із входу на подвір’я/будівлі, доступу до експозиції. Музейне середовище має змогу змінюватися і ці зміни відображаються у створенні культурного продукту.

Джерело: УКМЦ.