Гострі питання сьогодення у виставах PostPlay театру – занадто близько, щоб залишатися осторонь

Останніми роками у Києві з’явилась низка незалежних театрів, готових запропонувати вибагливому глядачеві окрім насолоди від споглядання красивої картинки критичні тести, мінімалістичне оформлення вистав та соціально важливі проблеми, одночасно близькі й далекі від «одвічних» питань. Завданням таких театральних майданчиків є, перш за все, соціальний експеримент, що відбувається між акторами й публікою, під час якого кожний учасник, незалежно від того, з якого боку сцени перебуває, ставить собі питання, замислюється, відповідає на них, сперечається і погоджується. Провідною ідеєю новітнього мистецтва є провокування до роздумів, гострої дискусії, не нав’язуючи готових відповідей.

Зі спроби відповісти на питання, чи можливий соціально-критичний театр, позбавлений будь-якої інституційної підтримки, почалось створення PostPlay театру взимку 2015 року. Режисер з Криму Антон Романов, режисер, театральний педагог та актриса Галина Джикаєва, що змушені були через політичні переслідування залишити рідний дім і роботу в Криму й переїхати до Києва, у співпраці із драматургами Деном та Яною Гуменними створили незалежний театральний майданчик, що піднімає найгостріші соціальні теми.

Поряд з нами  щодня присутні сотні осіб із різними статусами – військові, внутрішньо переміщені, втікачі, нелегали досить легко не помічати їх, доки їх долі не проговорені, не звернені безпосередньо до нас. «-Що ти на мене дивишся, я не з Криму і не з Донбасу» – промовляє один з героїв вистави «Сіра зона». Розподіл на «своїх» та «чужих» простежується майже щохвилини нашої комунікації, тому мета вистав PostPlay театру – подолати розірваність,  побудувати міст, спробувати поговорити, якими б болючими промовлені слова спочатку не були.

Цей театр знаходиться в будівлі колишньої стрічкової фабрики на Подолі, й саме приміщення провокує до того, щоб замислитися – чи ці квадратні метри бетону й металевих перекриттів і є театр? Чи може бути театр без колон і оксамитових лаштунків? Хто тут на кого дивиться – ми на акторів чи актори на нас? З подібних питань починаються соціальний діалог з іншим – тими, що викликає подразнення нервових клітин культури.

Вистава, що буде представлена київській публіці у вересні, «#тутвамнедемократія» – далека від однозначності панорама думок «маленьких» громадян, які пробують існуючу систему на міцність у тільки їм  притаманний спосіб. Наприклад, економлячи гроші на проїзд від пункту А до пункту Б, їдучи в іншу країну у пошуках кращого життя, створюючи свою власну «модель всесвіту» з плацкартних квитків і телевізійних новин…

Вже зараз цей театр – відкритий простір для суспільного діалогу, де має  право голосу кожен, хто прагне бути почутим. Завдяки йому голоси переселенців, пересічних громадян, активістів і «контрреволюціонерів» отримують широкий розголос. Театр намагається працювати на перспективу, не тільки ставлячи «незручні» питання, але й шукаючи на них відповіді. Адже збройний конфлікт закінчиться, а нам доведеться жити далі і разом будувати  спільний дім.