Ганна Давиденко: жінки в тилу відіграють важливу роль

Ганна Давиденко – освітянка, директорка Вінницького інституту Університету «Україна» та громадська діячка. Зараз більшість її часу займає волонтерство. Вона їздить на схід із гуманітарними вантажами ...

Додано:
WDN_UKRAINE

308910750_5447034835372889_6835935726661877127_n-1536x1152
Ганна Давиденко: жінки в тилу відіграють важливу роль

Ганна Давиденко – освітянка, директорка Вінницького інституту Університету «Україна» та громадська діячка. Зараз більшість її часу займає волонтерство. Вона їздить на схід із гуманітарними вантажами для військових, збирає кошти на різне обладнання та закуповує автівки на передову. А ще – підтримує інших жінок, які нині активно включені у волонтерську роботу. Адже, як каже Ганна, «сьогоднішня війна – не тільки про жінку в бою. Жінки в тилу також відіграють важливу роль, об’єднуючи суспільство в прагненні максимально допомогти захищати свою країну».

Ми поспілкувалися із Ганною Давиденко про перші дні війни, волонтерство та уміння підтримувати одна одну. Далі – пряма мова.

В один день наші діти стали дорослими

24 лютого я мала їхати із Вінниці до Києва на роботу. Прокинулась раніше будильника, о 4.30 ранку від дзвінка моєї працівниці. Вона плакала в слухавку і сказала: «Я вас благаю, не їдьте в Київ. Почалась війна».

У перші дні, коли тривоги були дуже часто і дуже довгі, я підійшла до своєї 13-річної доньки і сказала: «Женю, у нас почалася війна, тому склади речі, які для тебе є найціннішими. Ми всі так зробимо: я і тато. І коли буде сирена, ми братимемо наші речі та ховатимемось у підвалі».

Донька у мене професійно займається плаванням. І згодом я побачила, що у свій рюкзак вона спакувала купальник, шапочку, окуляри, тапочки. Усе, що треба для басейну.

Щоразу під час тривоги йшли в укриття, було дуже страшно. Хоча, ми вже розуміли, що війна швидко не закінчиться. І згодом донька попросила завезти її туди, де вона могла б плавати.

Ми із сім’єю не розглядали переїзд… Але я розуміла, що маю убезпечити доньку. І тоді ухвалили одне з найважчих рішень – вона поїхала за кордон, де зараз навчається і тренується.

І я подумала, що наші діти дуже швидко стали дорослими. Тому що рішення, які вони зараз ухвалюють, зовсім недитячі.

Із мене був би поганий солдат, але як волонтерка я наче справляюсь

Я залишилася в Україні свідомо, щоби допомагати моїй країні перемагати. Завжди говорю військовим: із мене був би поганий солдат, але як волонтерка я наче справляюсь.

У перші дні війни, університет «Україна» виділив свою гарячу лінію, де почали надавати безоплатну психологічну підтримку. Тоді я була координаторкою цього процесу. Також я керівниця громадської організації «Соціальна перспектива». Ми з командою волонтеримо ще з початку військової агресії Росії у 2014 році. Що ми побачили з лютого 2022 року, так це те, що саме тоді багато українських жіночих організацій перетворилися на гуманітарні, узявши на себе вирішення найнагальніших проблем. Тож одразу 24 лютого провели засідання і вирішили волонтерити, прийняли благодійну програму, розписали напрямки роботи і почали працювати.

Ще з перших днів війни наша організація визначила для себе напрямки роботи. У пріоритеті була підтримка ЗСУ. Звісно, за можливості, ми також допомагаємо внутрішньо переміщеним людям і людям, які перебувають у областях, де ведуть бойові дії чи які звільнені із окупації. Але ми розуміємо, що якщо не підтримувати військових, то вразливих категорій серед цивільного населення буде значно більше.

За час війни ми привезли десятки автівок на фронт, передали прилади нічного бачення, одяг, їжу, медицину та усе те, що просять наші захисники. Також допомагаємо людям у прифронтових зонах, внутрішньо переміщеним особам у Вінницькій області, лікарням Вінниччини, Одещини та Сумщини. Ми навіть організували збір та доставку книг українською мовою для евакуйованих діток за кордон. Ще жартувала тоді, що ми, мабуть, єдина організація, яка вивозить гуманітарку із України.

Страшно їхати на схід, але це нормальне відчуття

Звичайно страшно їхати на схід, але це нормальне відчуття. І воно може бути конструктивним: ми максимально ретельно плануємо поїздку, у нас завжди є план як діяти. Ніколи нічого не буває ідеально, але до всіх ситуацій можна підготуватися.

Остання наша поїздка – у звільнену Балаклею та Ізюм. Ми везли авто військовим та гуманітарні вантажі місцевому населенню.

Коли приїхали у Балаклею, із нами було ще два волонтери-іноземці. Ми були дуже втомлені й голодні, тож відразу дістали їжу. І от коли наш волонтер розпакував свої бутерброди, до нього підбіг маленький хлопчик, років 6, і просто вихопив із рук їжу. Наш волонтер в шоці, питає у мене, що це було? «Це сім місяців окупації», – відповідаю.

Я не уявляю жаху, який пережили там люди. Але точно був дефіцит із продуктами. Ми привезли гуманітарну допомогу, і як тільки в’їхали в місто, за нами почали бігти люди. Що далі просувалися до центру громади, то більше людей за нами бігло. Найстрашніше – це розуміти, що продуктових наборів, які ми привезли, на всіх може не вистачити.

Пізніше, коли ми говорили із нашим американським волонтером про те,  яка треба допомога, що потрібно купити, то почали розказувати, що військовим треба машини, тепловізори, планшети… І він відповів, що не готовий купувати щось для військових. Тож ми придбали 15 інвалідних візочків, 10 залишили у Вінниці, а п’ять взяли в Ізюм.

Коли приїхали у лікарню, виявилося, що там зараз залишилось три медики. І лікар, який нас зустрічав, уявіть – людина із 24 лютого в Ізюмі, у лікарні, працює там 24/7 без вихідних – він таким спокійним тихим голосом каже: «Добре, що ви привезли ці візочки, бо у нас взагалі жодного нема». Тоді наш волонтер каже: «Знаєте, я був неправий, я готовий допомагати українським військовим».

Найбільше розчулює, коли ми проїжджаємо блокпости, а військові постійно дякують

У цій поїздці у нас були два волонтери, один із них – Мартінас із Литви. Мартінас дуже надихає. Він працює, інколи понаднормово, щоб потім мати вихідні й приїхати в Україну із гуманітарним вантажем. Весною він купив за власний кошт автобус, і от це була вже його третя поїздка до нас. Під час першої поїздки він дуже боявся. Заїхав в Україну десь у прикордонному місті розвантажився і поїхав назад. А останній раз поїхав уже з нами на схід.

У нас вся родина волонтерить. Просто розуміємо, що зараз ми всі повинні працювати для перемоги і робити максимально можливе. Мій чоловік у перші дні війни пішов у військкомат. Сказали: не підходиш. Тож він доєднався до волонетрських ініціатив. Він теж їздить на схід навіть у більш небезпечні місця, ніж я. Розповідав, як доводилося розвантажувати авто під перехресним вогнем.

Наші військові дуже надихають. Найбільше розчулює, коли ми проїжджаємо блокпости, а вони постійно дякують. І ще я помітила, що вони ніколи не просять зайве. Якщо просять, то це реально дуже треба. І тому намагаєшся робити все, що можеш, щоб якнайшвидше це дістати.

Волонтерство, звісно, виснажує. Ти жертвуєш сном, комфортом, зовнішнім виглядом, нормальним харчуванням. Це забирає сили, час, які ти можеш провести із родиною, колегами. Але, коли я щось роблю, я думаю про хлопців та дівчат, які захищають нас. І розумію: те, що вони роблять там для нас, варте всіх тимчасових утисків комфорту.

Та важливо пам’ятати, що сьогоднішня війна – не тільки про чоловіків та жінок, які на передовій, у бою. Жінки в тилу також відіграють важливу роль. Це волонтерки, медикині, усі, хто працює на підтримку економіки країни, бореться з ворогом на інформаційному фронті, забезпечує побут власної родини, допомагає іншим впоратися з наслідками війни. Я це знаю не з розмов чи ЗМІ.

Важливою зараз також є підтримка лідерок місцевих громад. Попри військову загрозу, а часом загрозу власному життю, жінки залишаються зі своїми громадами, приймають виклики воєнного часу на чолі військово-цивільних адміністрацій, здійснюють приховану партизанську діяльність на окупованих територіях, а також ведуть активну інформаційну роботу в соціальних мережах, на телебаченні, форумах та зустрічах у межах країни та за кордоном.

Але водночас основна робота жінок, яка й так забирала багато часу, у поєднанні з активною волонтерською діяльністю може призводити до емоційного та професійного вигорання. Саме тому ми вирішили підтримувати одна одну. Так і виник проєкт, який ми втілюємо у партнерстві із  громадською організацією «Українська жіноча демократична мережа». Ми захотіли командою фахівців допомогти тим, хто допомагає іншим. Проводимо психологічні тренінги, групи самодопомоги і ділимось історіями одна з одною. І ці історії мотивують і надихають рухатися далі. Бо це наш спільний рух до перемоги. 

Якщо ви активістка, волонтерка, представниця органів влади та відчуваєте потребу у психологічній підтримці, можете звертатися до психологинь проєкту: +380 (67) 716 02 00 Вікторія; +380 (63) 778 20 91 Лілія.

Ця публікація підготовлена у межах проєкту «Підтримка жіночих ініціатив під час війни в Україні», який реалізовує ГО «Українська жіноча демократична мережа» за підтримки Міжнародного республіканського інституту та Агентства США з міжнародного розвитку (USAID). Мета публікацій – розповісти історії жінок, які працюють під час війни та допомагають приближувати перемогу України.


Тематика публікації:        

Останні публікації цього розділу:

16 громад України візьмуть участь у навчанні від Фонду Східна Європа

БФ "Сонячний всесвіт" допомагає постраждалим сім'ям, які проживають у Київській області

"Нормальні пацани і тут перекантуються": благодійну документальну виставу про війну в Україні зіграли у Богуславі

«Бізнес і права людини в Україні: проблеми та рішення під час війни та повоєнного відновлення»: хто переміг у конкурсі наукових робіт?

Громади навчаються забезпечувати своїх жителів укриттями

Завершено реалізацію проєкту «Школа волонтерства» у Ладижинській міській територіальній громаді