До Дня медичних сестер: подяка тим, хто є серцем медицини

Є професії, які не просто обирають — у них вступають, як у шлях. Медсестринство — саме така. Його не можна навчитися до кінця в жодному коледжі. Його живуть щодня: у ранковому шумі кабінетів, у тиші дитячої консультації, в термінових викликах до поранених, у турботі про літніх, у цифрах, графіках і документах, у зміні перев’язок і в спокійному погляді, який передає більше, ніж слова.

ZDOROVI зібрали голоси з двох куточків країни. Ірина — головна медична сестра Центру первинної медичної допомоги з місто Долинська Кіровоградської області. Старша медсестра Світлана з Балаклійської КБЛІЛ на Харківщині працює на передовій екстреної та ургентної допомоги. Їхні історії — це про весь спектр роботи медсестер: від адміністративної логістики до першої допомоги пораненим під час бойових дій.

З ранку до ночі — багатозадачність

«У нас не рутина. У нас завжди метушня», — з посмішкою говорить старша медсестра з Балаклії, і в цьому вся суть медсестринства. У звичайний день її відділення приймає до 80 пацієнтів. Емоційно важко, бо кожен пацієнт — це історія, біль, надія, страх, родичі, сльози. І все це проходить крізь неї.

Ірина з Долинська — у професії вже 19 років. У її команді понад 40 середніх та молодших медичних працівників, які обслуговують понад 17000 людей у кількох громадах. Вона координує роботу, слідкує за дотриманням санітарних норм, веде облік медикаментів, організовує навчання. В один день вона — управлінець і наставниця, в інший — людина, яка готує букети з атласних стрічок, аби зберегти в собі ресурс і подарувати трохи тепла іншим.

Після 24 лютого 2022 року все змінилося. У Балаклії — тимчасова окупація. Працювати в лікарні, коли немає електрики, немає інтернету, коли не можна зателефонувати керівництву, передати дані, викликати підкріплення — це не просто складно. Це небезпечно. Це коли медичний персонал стає останньою лінією зв’язку з життям, буквально. «Світла немає, зв’язку немає. Ми не розуміли, що відбувається», — розповідає старша медсестра. Коли ж з’явилися перші пацієнти з вогнепальними пораненнями, це був момент, який закарбувався назавжди. 

А в Долинську — інші виклики. Сотні внутрішньо переміщених осіб, які втратили дім, стабільність, безпеку. Кожен з них прийшов не просто по допомогу — по увагу, по прийняття, по людське слово. І хоча головна медична сестра вже не працює з пацієнтами безпосередньо, її кабінет лишився в дитячій консультації. Вона бачить погляди, чує історії, відчуває напругу. І мусить бути тим центром, навколо якого організовується все: графіки, навчання, контроль, впроваджуються нові стандарти. Паліативна допомога, психологічна підтримка, патронаж, співпраця з міжнародними програмами — кожне з цих слів не просто про реформу чи зміни, а про нове навантаження. Про нову відповідальність, яку медсестри взяли на себе.

Паралельно — нестача коштів, нестача рук. «Наразі відсутні нормативні документи, які регулюють навантаження медсестри», — зазначає Ірина. А навантаження зростає щодня. Постійно потрібно навчатись, моніторити нормативку, впроваджувати зміни. Тільки засвоїли одну — вже виходить нова.

Невидимі героїні системи

На жаль, в українському суспільстві досі побутує стереотип: медсестра — це лише помічниця лікаря. «Папірці, ін’єкції і все», — чули обидві наші героїні. Але сьогодні це окрема, сильна професія. І не лише виконавча. Це — автономна ланка, яка має свій голос, свій досвід, свою експертизу. Медсестри — це не фонові фігури біля лікаря. Вони — опора всієї медичної системи.

Що потрібно, аби вони працювали ефективно? На рівні країни — нормативи, професійні стандарти, підтримка професійної освіти. На рівні лікарень — гідна оплата, достатня кількість персоналу, мотиваційні програми. На рівні суспільства — повага. Не поверхова, не формальна, а щира — така, яку вони дарують нам щодня.

Про що мріють медсестри?

«Я мрію, щоб був повністю укомплектований штат медсестер та лікарів», — каже героїня з Балаклії. «Я мрію, щоб медсестри в Україні працювали як у Європі — із сучасною освітою, гідною оплатою і правом самостійності», — додає Ірина.

І їхні мрії — не про них самих. А про пацієнтів. Про нас із вами. Про те, щоб медична допомога в Україні була справді якісною.

Бути медсестрою — це…

• Розуміти, що людина віддає тобі найцінніше — себе. І довіряє.
• Навчати інших і самій вчитися щодня.
• Бути на зв’язку навіть тоді, коли немає зв’язку.
• Рятувати, навіть коли страшно.
• Бути милосердною, навіть коли боляче.
• Бути сильною, навіть коли не хочеться вставати з ліжка.
• Бути поруч — завжди.

День медичної сестри — це день про тих, кого не завжди бачимо, але завжди чекаємо в найважчу хвилину. Тож чому б не подякувати їм вже зараз? Не за свято — за щоденність.

Дякуємо кожній медичній сестрі України. Ви — серце медицини. Ви — ті, хто щодня тримає цю систему турботою, знанням, співчуттям і рішучістю.