Перша смерть. Вбивство Юрія Вербицького

Музей Гідності у Львові

Смерть Юрія Вербицького 7 років тому спричинила величезний резонанс в межах всієї України. На той час вже два місяці в центрі Києва стояв Майдан і тривало народне повстання проти режиму Януковича.

16 січня парламент приймає так звані «диктаторські закони», спрямовані на обмеження прав на мирні протести. Ситуація стає все більш напруженою.

19 січня 2014 року стає переломним моментом Революції Гідності. Виснажені тривалим стоянням у центрі Києва та розчаровані нерішучістю і бездіяльністю опозиційних  політиків, люди вимагали активних дій. Тому заклик одного з членів Автомайдану йти до Верховної Ради, учасники чергового віче на Майдані зустріли з величезним ентузіазмом. Тисячі людей рушили на вулицю Грушевського, де вперлися в кордони правоохоронців. 

За короткий час почалися сутички, що швидко переросли у справжні вуличні бої. Полетіла бруківка і коктейлі Молотова, запалали беркутівські автобуси і шини. Співробітники міліції стріляли у бік майданівців гумовими кулями і кидали світлошумові та газові гранати.

У наступні дні беркут неодноразово пробували йти в наступ і розігнати протестувальників. Щодня на Груші було дуже багато поранених і постраждалих. На тлі такої хвилі неконтрольованого насильства з боку міліції та бандитів-тітушок, що заполонили вулиці Києва, у багатьох з’явилося передчуття невідворотності перших смертей…

 Через три дні 22 січня від беркутівських куль на Грушевського загинули Сергій Нігоян, Михайло Жізневський, отримав смертельне поранення Роман Сеник, який помер через три дні у лікарні. Того ж дня стає відомо, що у лісі поблизу с.Гнідин Бориспільського району знаходять тіло закатованого майданівця. Ним виявився зниклий напередодні вчений-сейсмолог зі Львова Юрій Вербицький.

Перші вбивства на Майдані шокували суспільство. Але мученицька смерть Юрія Вербицького стала справжньою точкою неповернення. Його цілеспрямовано закатували лише за те, що був українцем. Та обставина, що Вербицький – львів’янин, в очах його катів стала визначальною. Юрія вбивали впродовж багатьох годин. Невимовно жорстоко і холоднокровно. З ціллю залякати усіх учасників Революції. Як попередження для кожного, хто приймав участь у протестах – що буде, якщо Майдан не встоїть.

Вічна пам’ять і шана Герою!

У даній статті зібрана основна відома на сьогодні інформація про останній день у житті Юрія Вербицького. Обставини викрадення і вбивства, які переважно були відтворені на основі свідчень Ігоря Луценка, якого викрали разом з Юрієм і результатів слідства, що було проведене у цій справі.

Також здійснено спробу проаналізувати і структурувати інформацію про організаторів та виконавців злочину. На відміну від загибелі Нігояна, Жізневського і Сеника, де досі не вдалося встановити винних, слідством встановлено обставини та особи підозрюваних у вбивстві Юрія Вербицького. Більшість із них втекли з України. Але троє знаходяться у сізо. По одному з них вже третій рік триває судовий розгляд.

Майдан.

50-річний вчений-сейсмолог Юрій Вербицький працював старшим інженером у Відділі сейсмічності Карпатського регіону Інституту геофізики НАН України у Львові. Багато років серйозно займався альпінізмом. Ще з кінця 80-х років захопився програмуванням, яке згодом стає важливою частиною його життя та роботи. Юрій написав більше сотні програм, багато з яких використовуються на сейсмічній станції у Львові, а також на усіх станціях спостереження в карпатських горах. Був дуже цікавою та неординарною особистістю. Гуманістом із чудовим почуттям гумору. Інтелігентним і розумним співрозмовником. Людиною із загостреним відчуттям справедливості та власної гідності.

3 грудня 2013 року Юрій Вербицький успішно захистив у Києві дисертацію на отримання вченого ступеня кандидата фізико-математичних наук.

Пізніше їздив до столиці для того, щоб оформити всі необхідні документи. Тоді ж він регулярно приходив на Майдан підтримати протестувальників. Потім на десять днів поїхав на Майдан з колегами по роботі Василем та Любомиром.

У Києві Юрій часто зупинявся у свого друга Романа Миханіва. Ночами чергував на барикадах Майдану. Казав, що рішення приїжджати на Майдан на ніч було свідомим, адже саме тоді в центрі Києва залишалося найменше людей. За спогадами колег Юри, вони приходили на Хрещатик і дивилися, на якій з барикад найменше людей. Там і залишалися. Чергували усю ніч, очікуючи на можливий штурм беркуту, аж поки не починало ходити метро і не підтягувалися кияни. 

Старший брат Юрія Сергій Вербицький згадує:

«Він був неагресивний. Абсолютно толерантний і поміркований. Неодноразово казав, що не може нічого “рубати з плеча”. Ми навіть з ним сперечалися через це. Був хорошою людиною. До патології чесним. Якщо він в чомусь був переконаний, то максимально толерантно намагався пояснити це опонентам.»

Як згадує друг Роман, вони разом ходили на розмови до силовиків і представників «антимайдану». Юрій намагався з ними говорити, переконувати.

Останнього разу до Києва Юрій поїхав 18 січня перед Водохрещем. Брат згадує: “ми востаннє гуляли з собаками і я ще питався в Юрка: «Може лишишся на свято?» А він відповів, що мусить їхати до Києва, бо там зараз дуже мало людей. І якщо люди не будуть масово виходити, то є велика ймовірність того, що Майдан розженуть”.

У ніч поранення Юрій на Майдані був сам. Приїхав пізно ввечері 20 січня, допомагав розносити чай і канапки. 

Десь між 2 і 3-ю годиною ночі був поранений в ліве око уламками світло-шумової гранати.

Йому надали першу медичну допомогу у медпункті Будинку Профспілок. Сказали, що необхідно терміново звернутися до професійного лікаря-офтальмолога.

Волонтери почали шукати когось, хто зміг би завезти Юрія у лікарню.

На заклик у каналі Zello відгукнувся громадський активіст і член Ради Майдану Ігор Луценко.

 Юрій Вербицький подзвонив до своєї доньки Уляни близько 3-ї години ночі і повідомив їй про своє поранення. Донька зателефонувала до Сергія Вербицького, який одразу ж набрав брата.

Між ними відбулося ще дві розмови, в ході яких Юрій сказав брату, що йде до авто, яке має завезти його у лікарню, а під час останньої повідомив, що заходить в кабінет лікаря. 

Останньою людиною, яка розмовляла з Юрієм була його донька Уляна. 

Викрадення

Як було встановлено слідством, ще з 9 січня 2014 року телефон Ігоря Луценка, який на той час, як представник громадського сектору, входив до Ради Майдану, прослуховували співробітники МВС. Так само, можна здогадатися, слухали й інших активістів Майдану.

Близько 3-ї години ночі 21 січня, отримавши від міліції інформацію про те, що Ігор Луценко везтиме пораненого майданівця у лікарню, керівник організованої злочинної групи  Чеботарьов О.Е. наказує своїм тітушкам приїхати до Олександрівської лікарні і чекати там Луценка з ціллю викрасти, катувати та залякати його і пораненого, який приїде разом з ним.  Від викрадених хотіли дізнатися інформацію щодо організаторів акцій протесту, їхніх намірів і джерел фінансування Майдану. Також не можна виключати плани вбивства, що мало бути здійснене для залякування інших протестувальників.

З початку Майдану поруч із злочинцями у формі також діяли так звані “тітушки”– бандити, яких за наказом наближених до ексміністра МВС Захарченка та інших членів режиму Януковича, вербували з числа колишніх ув’язнених, кримінальних елементів, спортсменів. Ці бандугрупування діяли у тісній зв’язці з міліцією, нападали на майданівців, залякували, били, викрадали, катували і навіть вбивали. За таку діяльність вони отримували винагороду. Тітушкам також видавали вогнепальну зброю зі складів МВС.

Наступні події будуть відтворені на основі свідчень Ігоря Луценка, передусім тих, які він давав 13 травня 2019р. у суді над О.Волковим, якого звинувачують у організації та координації викрадення і катування майданівців та вбивства Юрія Вербицького.

За словами Луценка, вночі з 20 на 21 січня 2014р. він чергував по периметру Майдану і побачив в мобільному інтернет-додатку Zello, у якому протестувальники обмінювалися інформацією, повідомлення, що одного з поранених активістів необхідно відвезти до лікарні. Луценко зголосився і чекав пораненого майданівця у своїй машині біля барикади на перетині вулиць Хрещатик і Богдана Хмельницького

Юрій підійшов, сів у машину, розмовляючи у цей час по телефону з братом, і вони поїхали в Олександрівську лікарню на вул.Шовковичній 39/1.  Ігор Луценко згадує, що по дорозі поранений тримав руку біля закривавленого ока і розмовляв по телефону, скоріш за все з рідними. Заїхали дуже швидко, уся дорога зайняла близько 5 хв.

Вже на території лікарні, на серпантині Ігор Луценко звернув увагу на підозрілих чоловіків, які спускались їм назустріч і навіть вказав на них Вербицькому.

Ігор залишив Юрія в кабінеті офтальмолога для огляду. Буквально через кілька хвилин у коридорі лікарні з’явилися двоє чоловіків міцної статури.

“Я вийшов із кабінету лікаря, йшов до виходу, мені назустріч пішло двоє осіб і попрямувало до кабінету, де оглядали Вербицького. Вони мені видалися підозрілими, тому я вирішив, що краще повернутися до кабінету лікаря і перевірити, що відбувається. Я побачив, що ці двоє відкрили двері кабінету, де перебував Вербицький, закрили, пішли назад. Вони мене запитали: “Это вы только что приехали?” Я підтвердив і зрозумів, що ми в халепі, відразу надіслав повідомлення у Zello, що на нас можливий напад тітушок, якомога швидше потрібна допомога. Але я помилився, подумавши, що засідка нас чекає поза корпусом лікарні. Помилився, бо думав, що в лікарні ми більш-менш у безпеці.

Я почав оглядатися в пошуках якогось іншого виходу звідти. В цей час у хол лікарні зайшло не менше 7 людей, одягнених в чорний одяг, дехто з них був у балаклавах. Попереду йшли ті двоє, які перед тим заглядали до кабінету. Один з них сказав: «Вот этих вот берите».

Частина людей із групи одразу ж накинулася на мене, схопила за руки. Один з них сильно вдарив мене в обличчя, і я втратив на якийсь час координацію.  Краєм ока побачив, що інші вже тягнуть Вербицького. Мене потягли в темний мікроавтобус, який уже стояв біля входу. По дорозі я відчув, що мене обшукують, витягаючи усе з кишень. Мене поклали на підлогу мікроавтобуса у проході між сидіннями, тримали за руки, після цього майже відразу в районі моїх ніг посадили Вербицького (тоді я ще не знав його прізвища), і мікроавтобус поїхав”, – розповів у суді Ігор Луценко.

 Детальніше про судове засідання, у якому давали свідчення Ігор Луценко і Сергій Вербицький, можна прочитати у змістовній статті Наталії Двалі, опублікованій на сайті видання “Гордон”.

Катування.

Десь через пів-години мікроавтобус зупинився у лісі. За ним також зупинилися 1 чи 2 автомобілі, з яких ще вийшли люди. Усього в лісі, де катували майданівців, було близько 10 бандитів, особи яких встановлені. Більшість з них втекли з України і переховуються від слідства. Детальніше про особи підозрюваних йтиме мова нижче у цій статті.

Юрія та Ігоря витягли з машини, не дозволяючи піднімати голову, поставили на коліна і розпочали попередній допит.

“Вони з’ясовували якусь базову інформацію: хто ми, як звати, ким працюємо, звідки. Допит супроводжували “стимулюючим” побиттям палицями, ногами, руками. Думаю, не для того, щоб завдати конкретних травм, а комбінували психологічний і фізичний тиск.

Я сказав їм своє ім’я, що я є киянином, учасником Майдану, журналістом.

У мене тоді було відчуття, що нас там уб’ють… Тож поки нас витягували і ставили на коліна, я встиг запитати Вербицького: “Скажи, хоч як тебе звати, бо ж може будь-що статися?”. Він відповів, що Юра. Таким чином ми і познайомилися”, – розповів Луценко.

Згодом слідство встановило, що викрадених майданівців катували в лісі біля с.Проліски по трасі Київ-Бориспіль. Місце вдалося визначити завдяки аналізу трафіку дзвінків мобільних телефонів злочинців.

 Ігор Луценко також вказав на це місце, під час слідчого експерименту.

За словами Луценка, щойно тітушки дізналися, що Юрій Вербицький зі Львова, їх з Ігорем розділили. Ігоря відвели трохи далі, метрів на 15-20, поставили на коліна в снігу і лишили біля нього трьох охоронців, а інші в цей час “впритул зайнялися” Вербицьким.

Луценко розповідав у суді: «Я чув, що його почали дуже сильно бити. Він кричав, просив цього не робити, намагався їх переконати. Казав, що у нього травмована нога, просив їх, щоб вони не били по нозі. Але вони не зважали і продовжували катувати Юрія. Я знаходився приблизно за 20 метрів, але періодично навіть на такій відстані чув його крики”.

Коли на вулиці почало світати, між 6 і 7 годиною ранку 21 січня 2014р. злочинці знову завантажили побитих майданівців у мікроавтобус і кудись повезли.

 За словами Луценка, коли його затягували в авто, там уже на підлозі лежав Вербицький. Ігоря кинули фактично на ноги Юрія, який лежав у повний зріст в проході між сидіннями.

«Я намагався зповзти з його ніг і відчув вже тоді, що він лежить без руху і можливо навіть без свідомості.» – свідчив Ігор Луценко.

 Викрадених і побитих майданівців привезли у гараж, в якому продовжували катувати впродовж наступних 6-8 годин.

Під час розслідування вдалося встановити, що викрадених майданівців катували у одному з гаражів у ГСК-12 Дарницького району Києва (за заводом “Дарниця”). За матеріалами слідства, гараж злочинцям надав водій мікроавтобуса Віктор Тиднюк, якому було пред’явлено підозру і навіть передано обвинувачувальний акт до суду, але він втік з-під домашнього арешту, інсценізувавши власне викрадення та смерть, і зараз переховується у Росії.

Юрія Вербицького кати ймовірно спустили у підвал, або тримали у якомусь суміжному приміщенні, де продовжили сильно бити. Ігор Луценко згадував, що він чув звуки ударів та крики Юрія…

На голову самого Луценка натягнули цупкий пластиковий пакет, обмотали скотчем.

«Я спершу подумав, що вони хочуть мене задушити, але виявилось, що це було зроблено для того, щоб я не бачив, хто мене б’є.

Вони залишили маленьку дірку біля носа, щоб я міг дихати і продовжили допит.

Випитували, яка моя роль на Майдані, чому я там, з якої мотивації? Це були такі базові питання, що склалося враження, що ці люди або нічого не знають про Майдан, або вдають, що не знають.» – розповідав у суді Ігор Луценко.

Викрадачі постійно запитували, хто фінансує й організовує Майдан, хто формулює вимоги і плани протестувальників. Скільки і хто їм там платять? Називали якісь прізвища і псевда, питали чи він знає цих людей?

Питання чергували з серією ударів. Били руками, ногами, держаком від лопати, дошками і чимось схожим на ломик-фомку.

“Це був найболючіший допит. Якщо відповіді не подобалися – били знову. Клали на бік, знімали взуття і били по кісточках босої ступні, намагаючись завдати якомога болючіших ударів. Був удар зверху дошкою по голові, ця дошка у мене на голові розламалася. Були удари руками і ногами в обличчя, вибили два зуби, я їх виплюнув. Били професійно, відчувалося, що в них є досвід і в побитті, і в допитах. Вишукували такі місця на тілі, по яких можна було завдати дуже болісного удару, водночас той, кого б’ють, не втрачає свідомості. Думаю, цей допит тривав до години часу, хоча психологічно здавалося, що б’ють дуже довго, принаймні три години. Між першою і другою серією допитів я чув, розмову між своїми охоронцями: “То що, здаємо їх на РУВС?”, – розповів Луценко.

В ході одного з допитів вони, дізнавшись, що він киянин, навіть дорікнули Ігореві: «Чего ж ты киевлянин этим занимаешся?»

Після першої серії допиту у приміщенні Луценка залишили у спокої на декілька годин, упродовж яких він чув крики Вербицького, потім викрадачі знову повернулися до нього і продовжили допит.

Через дві з чимось години після другого допиту, поки я лежав на підлозі, поруч зі мною поклали якусь людину. Найімовірніше, це був Вербицький. Я нічого не бачив, але чув, як цей чоловік важко і часто дихає, ніби в нього щось у легенях або навколо шиї. Ніяких інших звуків від нього я більше не чув, а потім його кудись забрали». – розповідав у суді Ігор.

Самого Луценка тримали у гаражі приблизно до 16.00 21 січня.

Далі його в супроводі чотирьох осіб посадили в легковий автомобіль, і повезли в невідомому напрямку. За його підрахунками везли хвилин 50. Дорогою викрадачі намагалися силою напоїти активіста коньяком і горілкою.

“Я казав їм, що якщо вони хочуть зробити вигляд, ніби я десь напився і замерз, – нічого не вийде, тому що мої друзі та рідні знають, що я алкоголю не вживаю. Я переживав, що мене знову везуть у ліс і там уже точно вб’ють. Казав їм: “Якщо будете вбивати, хоч скажіть, щоб я встиг помолитися перед смертю”, – розповів Луценко в суді.

Через деякий час зупинили машину десь біля лісу, витягли Ігоря, поставили на коліна зі словами: “Хочеш – молися”.

“Я так і зробив. Простояв так кілька хвилин, чекаючи, що трапиться далі. Але нічого не відбувалося. Прислухався і зрозумів, що нічого не чую. Теоретично, я мав почути, як машина виїхала, але чомусь не почув. Повернувся, зняв кульок і побачив, що навколо нікого немає. Падав сніг, було холодно. Наскільки дозволяла покалічена права нога та інші травми, пішов шукати житлові будинки, людей.” – розповів Луценко.

Луценко вийшов до дачного кооперативу, що біля села Проців Бориспільського району Київської області.

Мешканці одного з будинків відкрили і впустили його. Попросивши комп’ютер, Ігор зв’язався через фб зі своїми близькими і повідомив, що він живий. За ним приїхали рідні та друзі і відвезли в київську клініку «Борис». Перед госпіталізацією він устиг детально повідомити журналістам обставини свого викрадення і катування, що разом із ним викрали і допитували активіста на ім’я Юрій, якого били значно сильніше і що його необхідно шукати.

Смерть.

Тіло Юрія Вербицького виявили лише наступного ранку після того, як знайшовся Ігор Луценко. Викрадачі викинули жорстоко побитого майданівця без куртки в лісі поблизу села Гнідин Бориспільського р-ну Київської області. Зранку 22 січня тіло Юрія знайшли місцеві лісники на лісовій просіці за 500 метрів від асфальтної дороги, що веде до Гнідина.

Згідно даних судмедекспертизи, Юрію Вербицькому було завдано надзвичайно тяжких травм:

- зламана ліва рука, переламано 11 ребер, перелом тіла грудини в 4-му міжребер’ї з внутрішнім крововиливом. Закрита травма грудної клітки. Травми внутрішніх органів.

Спина і груди були у численних синцях і крововиливах. Ноги, особливо гомілки також були у суцільних синцях і битих ранах, які утворюються внаслідок тривалих ударів по одному місці (тоді лопається шкіра і утворюються відкриті до м’язів рани).

На обличчі та голові були численні сліди ударів та катувань.

У ту ніч температура опустилася до -10 нижче нуля. Юрій Вербицький загинув, не маючи жодних шансів самостійно вибратися з лісу і попросити про медичну допомогу.

Злочинна група, яка по звірячому побила Вербицького та залишила його в лісі на морозі, добре усвідомлювала, що при таких травмах людина вижити не зможе.

За словами адвоката Сергія Вербицького Євгенії Закревської: “Дуже важливим є той момент, що з великою ймовірністю Вербицького викинули вже без свідомості. Адже, якщо людина замерзає у свідомості, то перед тим вона, намагаючись зігрітися, приймає позу ембріона. Вербицького ж знайшли обличчям вниз, як ніби його так і кинули. Тобто шансів вижити у нього не було. Мороз був у вбивць таким самим знаряддям вбивства, як ломик чи дошки у гаражі.”

Розслідування.

Розслідування справи щодо викрадення, катування і вбивства Юрія Вербицького, а також викрадення і катування Ігоря Луценка почалося одразу після Майдану. Особи викрадачів були встановлені Департаментом кримінального розшуку МВС України ще в лютому 2014 року.

На сьогодні слідством встановлено, що винними у даному злочині є щонайменше 15 осіб.

Під слідством знаходяться 4 особи. В сізо перебувають троє – один з організаторів та координатор злочину Олександр Волков, а також 2-є тітушок – Сергій Мисливий та Іван Новотний.

Інші втекли і знаходяться в розшуку.

Організатори і координатори.

Відомо, що ексміністр Захарченко дав наказ затримувати і доправляти в сізо учасників Майдану за участь у масових заворушеннях. Саме так тодішня влада трактувала антиурядові протести. Це був один з методів боротьби з протестом – побиття і затримання найактивніших для залякування усіх інших. Окрім безпосереднього стеження, затримання і побиття протестувальників співробітниками МВС, регулярними також були напади бандитів у цивільному, так званих «тітушок». Вони нападали, викрадали, часто вивозили у глуху місцевість, де били та залякували активістів. Іноді викрадених потім передавали міліції.

На чолі злочинного угрупування, члени якого викрали, катували Юрія Вербицького та Ігоря Луценка і вбили Вербицького стояв Олексій Чеботарьов – екс-президент футбольного клубу “Десна” (Чернігів), бізнесмен і кримінальний авторитет, який за часів президентства Віктора Януковича був “наглядачем” за “Укрспиртом” та особисто контролював низку підприємств, які виготовляли алкоголь та контрабандні сигарети. Окрім того, Чеботарьов був головою громадської організації Спортивний клуб «Бізнес, Спорт, Милосердя-Тхеквондо (БСМ)» та співвласником кількох інших компаній.

Саме Чеботарьова, відомого у кримінальних колах під прізвиськом «Чеба», а також «Льошик», вважають головним організатором викрадення та вбивства Юрія Вербицького та багатьох інших злочинів, які здійснювали відморожені бандити під час Майдану.

За даними слідства, саме Чеботарьов у тісній співпраці з міліцією був замовником численних груп тітушок і оплачував їхню «роботу».

Людина настільки непублічна, що у вільному доступі практично немає його фото. Навіть на сайті МВС, де вміщена інформація про його розшук знаходиться лише розмитий прінтскрін, зроблений із відео, яке було зняте років з 20 тому.

Хоч на сьогодні Чеботарьову вже виповнилося 50 років.

Є свідчення про його значні статки і наближеність до представників влади часів Януковича. Так прізвище Чеботарьова зустрічаємо у переліку меценатів, які жертвували гроші на розпис Успенського храму Києво-Печерської Лаври. Серед інших у цьому переліку такі одіозні фігури, як Вадим Новинський, Андрій Клюєв, Микола Азаров, Едуард Ставицький, Микола Злочевський, Микола Присяжнюк, Юрій Бойко, Сергій Льовочкін, Сергій Арбузов, Віталій Захарченко, Олексій Чеботарьов.

Про це повідомляло видання KP.ua за рік до початку Майдану.

Ще одним організатором та координатором викрадення був підлеглий і друг дитинства Чеботарьова Олександр Волков.

Його затримали через 3 роки в липні 2017 року і на сьогодні він знаходиться у сізо.

З 2018 року над Волковим триває судовий процес.

Олександру Волкову інкримінують одразу декілька статей Кримінального кодексу України, серед яких: створення злочинної організації з метою вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину (ст.255), незаконне позбавлення волі (ст. 146), катування (ст. 127), умисне вбивство (ст. 115), незаконне перешкоджання організації або проведенню мирних зібрань (ст. 340). У разі доведення вини Олександра Волкова, йому загрожує довічне ув’язнення.

Його звинувачують в організації і керуванні процесом викрадення Юрія Вербицького та Ігоря Луценка, їхнього подальшого катування та інших насильницьких дій, в тому числі в навмисній смерті Вербицького.  

Волков також виїжджав у Росію ще в квітні 2014, але швидко повернувся. За словами прокурора Олексія Донського – «він або отримав гарантії від наближених до організаторів осіб, або дізнався, що у пред’явленій 23 квітня підозрі не фігурує.»

Своєї вини Волков категорично не визнає, а в суді взагалі стверджував, що ніч, коли були викрадені Вербицький і Луценко, провів у лазні. Телефонні розмови з Неживовим – координатором на місці викрадення пояснював тим, що телефон лежав незаблокований у кишені і випадково був набраний невідомий номер.

Проте, згідно трафіку мобільного телефону Волкова, він також знаходився вночі 21 січня біля Олександрівської лікарні, звідки викрали Луценка і Вербицького. За даними слідства, маршрут Волкова в ніч викрадення збігся з маршрутом інших учасників викрадення. Зокрема він також був на місці у лісі поруч з Бориспільською трасою, де катували викрадених майданівців.

У суді Волков стверджував, що в лікарні його не було, і розповідав легенди нібито його телефон хтось узяв без відома і їздив з ним півночі Києвом, а потім непомітно повернув.

«Людина, яка була з нами в цій компанії, прихопила мій телефон і поїхала. Чи був він там, чи брав участь у чомусь, чи просто поїхав, не знаю. Єдине можу пояснити тим, що людина захопила цей телефон», — пояснив Волков у суді. Цей телефон вилучили в нього вдома під час обшуку 29 липня 2017 року, слідчі знайшли його на журнальному столику.

Детальніше про це можна прочитати у статті на сайті проекту “Грати”.

Обвинувачення вимагає для Волкова 13 років ув’язнення. Брат Юрія Вербицького Сергій наполягає на довічному ув’язненні.

Ще одним координатором злочинної організації був Роман Щинкін – довірена особа Чеботарьова. Він безпосередньо комунікував із виконавцями викрадення і катування, передавав їм злочинні накази, згодом приховував і знищував сліди злочинів.

За результатами слідства було встановлено, що близько 3-ї години ночі 21 січня, отримавши від співробітників МВС інформацію про те, що Ігор Луценко везтиме пораненого майданівця у лікарню саме Чеботарьов, Волков та Щинкін наказують бандитам-тітушкам приїхати до лікарні і чекати там приїзду Луценка з ціллю викрасти, побити та залякати його і пораненого, який приїде разом з ним. 

Виконавці.

Далі злочинна схема виглядала наступним чином.

Угрупуванням злочинців, які безпосередньо викрадали, катували майданівців і вбили Юрія Вербицького, керував Володимир Неживов – 46-річний киянин, який очолював службу охорони Чеботарьова. Спортсмен, колишній боксер. Безпосередньо він інструктував тітушок і керував викраденням.

Саме до нього неодноразово телефонував Волков у ніч викрадення активістів. Згідно даних трафіку мобільних телефонів, якими користувався 21 січня Неживов, він був у всіх місцях, де здійснювався злочин – в Олександрівській лікарні, у лісі та гаражі, де катували майданівців. Також його телефон був зафіксований на місці, де згодом знайшли тіло Юрія Вербицького.

Під час обшуків у квартирі Неживова знайшли документи, схожі на бухгалтерію. Там вказані прізвища фігурантів “справи Луценка та Вербицького”, які зараз знаходяться у розшуку. Напроти них зазначені суми з позначкою “з/п” та “оренда”.

“Ляхович Олексадр: з/п: 12 тисяч, оренда 6 500″. Такі відомості є в записках Неживова стосовно Якубовича, Кравченка, Медведя, Щукіна та інших. Вони є фігурантами кримінальних справ та, за даними слідства, входили до одного угрупування тітушок, яких залучали для протидії учасникам Революції Гідності.

Підтвердженням цього є централізована оренда житла. Всі фігуранти зі списку Неживова мали орендовані квартири в одному Оболонському районі. Оплачувалися ці послуги з грошей О.Чеботарьова.

Неживов втік з України у квітні 2014р. За словами прокурора Олексія Донського: «Неживов намагався перетнути кордон, привернув до себе увагу, відстрілювався і потім перетнув кордон невідомо як.” (https://zmina.info/news/volkova_jiakogo_zvinuvachujiut_u_vikradenni_verbickogo_ta_lucenka_sud_lishiv_pid_vartojiu_-2/)

Бандити, які входили до злочинної групи і безпосередньо підпорядковувались Неживову:

Микола Якубович 1973р.н. з Білої Церкви Київської області.

Олександр Ляхович 1982р.н., жив у селі Шкарівка Білоцерківського району.

Микола Богдан 1990р.н. родом із села Хвилівка Чернігівської області. Серйозно займався боксом. Брав участь у міжнародних турнірах. І є майстром спорту України з боксу.

Дмитро Щукін 1987р.н., киянин.

Сергій Мисливий 1978р.н. родом з смт.Андрушівка Житомирської обл. Працював директором держпідприємства “Ковалівський спиртовий завод” в Чернігівській області, яке контролював Чеботарьов.

Юрій Таран 1991р.н., киянин. Займався футболом, грав у ФК “Дарниця”. У базі Інтерполу розшукується за “викрадення людей”.

Медвідь Олександр, 1976р.н., з Білої Церкви Київської області.

Олександр Тендіт, 1981р.н., м.Харків.

Віктор Тиднюк, 1988р.н., проживав у Бориспільському районі Київської обл.

За версією слідства, саме Тиднюк був за кермом мікроавтобуса, на якому викрадали Луценка і Вербицького. А також надав злочинцям гараж в Дарницькому районі Києва, у якому катували Вербицького та Луценка.

Віктор Тиднюк був затриманий в 2014-му році, утримувався під вартою, потім йому змінили запобіжний захід на домашній арешт. На наступне судове засідання у справі Тиндюк вже не з’явився, оскільки втік з-під домашнього арешту.

Згодом з’ясувалося, що Тиднюк інсценізував власне викрадення та смерть. Як вдалося встановити , злочинець отримав громадянство Російської Федерації, де і проживає станом на сьогодні.

Після затримання із Тиднюком проводили слідчі експерименти. Зокрема, біля Олександрівської лікарні, з якої викрали Луценка та Вербицького. Тиднюк розповів, що був водієм мікроавтобуса, на якому вивезли викрадених майданівців.

За словами Тиднюка, він отримував вказівки від “Саші”. Пізніше на допиті він впізнав Олександра Тендіта, зазначивши, що саме Тендіт був у групі викрадачів і координував дії Тиднюка.

Після викрадення, розповів Тиднюк, йому сказали рухатися в бік бортницького лісництва. Там на місці він показав, де залишав автомобіль та де курили учасники викрадення. Зокрема, де залишали недопалки, які можуть бути речовими доказами. (http://www.theinsider.ua/politics/sud-vyvchyv-slidchi-eksperymenty-iz-khronolohiyeyu-vykradennya-verbytskoho-ta-lutsenka/)

По обох звинувачених тривало, за словами старшого прокурора Юлії Малашич, заочне розслідування (in absentia), коли підозрювані відсутні, переховуються від слідства. Воно було завершене у грудні 2020р.

Затримані.

Окрім Волкова, були затримані і сидять у сізо тітушки Сергій Мисливий та Іван Новотний.

За версією слідства Мисливий і Новотний були членами злочинної організації під керівництвом О.Чеботарьова, так званих “тітушок”, які викрали Ігоря Луценка і Юрія Вербицького з Олександрівської лікарні в Києві 21 січня 2014 року і катували протягом багатьох годин. 

Сергію Мисловому повідомили про підозру ще в 2014 році., але особисто її вручити не змогли, оскільки він втік і переховувався, користуючись підробленими документами. За словами старшого прокурора у справі Юлії Малашич, обвинувачений переховувався під прізвищем Біліченко. За підробленими паспортами неодноразово перетинав державний кордон.

Затримати Мисливого вдалося тільки 10 березня 2020 року. Через 2 дні також затримали ще одного підозрюваного в цьому провадженні – Івана Новотного.

З моменту затримання підозрювані перебувають під вартою.

Зараз і Мисливому, і Новотному інкримінується участь у злочинній організації, яка була створена для вчинення тяжких та особливо тяжких злочинів, безпосередньо викрадення і катування Юрія Вербицького та Ігоря Луценка, також перешкоджання мирним зібранням – Євромайдану. Окремо Мисливому інкримінується вбивство Юрія Вербицького, а також використання та підбурювання до підробки офіційних документів, зокрема, паспорта громадянина України.

Останнє відоме місце роботи Мисливого – директор Держпідприємства “Ковалівський спиртовий завод” в Чернігівській області.

За словами Малашич, Новотний також мав три паспорти, він позбувся свого номера телефону, родина фігуранта не знає, чим він заробляє на життя, а сам він офіційно не працевлаштований.

Іван Новотний, за словами його адвоката, був запрошений “попрацювати охоронцем”. За роботу йому запропонували 8 тисяч гривень і 8 тисяч на аренду житла.

На сьогодні завершене досудове розслідування і справа передана до суду. Але розгляд її ще не почався.

Ще одним обвинуваченим є тітушка Олександр Медвідь, який також працював у структурі Чеботарьова. За даними слідства, що підтверджується аналізом трафіку його телефону, він здійснював зовнішнє спостереження, тобто стежив за Олександрівською лікарнею під час викрадення звідти Юрія Вербицького та Ігоря Луценка.

Йому інкримінують участь у викраденні. Затримали Медведя ще 2014 року, впродовж 4-х років тривав розгляд справи у суді, але згодом суддя Смик взяла самовідвід, і справу передали в інший суд. Адвокат підозрюваного взагалі просила закрити справу через те, що закінчився строк давності.

- Медвідь спостерігав за обстановкою, щоб попереджати інших співучасників. А в подальшому, за даними слідства, після прибуття Луценка та Вербицького у лікарню, Медвідь повідомив співучасників про це.” – заявив прокурор О.Донський.

Медвідь у суді підтвердив, що був охоронцем Чеботарьова, але стверджував, що не знав про плани викрадення майданівців.

Прослуховування.

Також по справі Луценка і Вербицького було відкрите кримінальне провадження стосовно незаконного прослуховування телефонних розмов Ігоря Луценка.

Ще 9 січня 2014 року слідчий міліції К.Пащенко надіслав клопотання у апеляційний суд м.Києва з метою отримання дозволу на прослуховування Ігоря Луценка. Це клопотання було задоволено. І з того часу телефон Ігоря прослуховували.

У ніч викрадення інформація про те, що Луценко везтиме пораненого майданівця у лікарню була негайно передана Чеботарьову.

У вересні 2016 року генпрокуратура оголосила підозру двом працівникам карного розшуку міліції слідчому слідчого управління Костянтину Пащенку і старшому оперуповноваженому управління карного розшуку ГУ МВС України в Києві Дмитру Хізанову. Їх звинуватили у службовій підробці й порушенні таємниці телефонних розмов. Їхню справу розглядає зараз Шевченківський райсуд Києва.

Тобто, було встановлено, що телефон Ігоря Луценка прослуховували співробітники МВС. Так само слухали й інших політиків та активістів Майдану.

Інформацію, отриману шляхом прослуховування, передавали координаторам тітушок через посередника, яким ймовірно був наближений до екс-міністра МВС Захарченка 46-річний Віктор Зубрицький. Він – був керівником медіахолдингу «Контакт» і екс-продюсером каналу “112”. 

Так само, як і Чеботарьов, Зубрицький звинувачується в організації і координації дій тітушок, які займалися викраденням і катуванням майданівців під час Революції Гідності. 

Попри те, що сам Зубрицький свою причетність до злочинів і зв’язку із екс-міністром МВС Юрієм Захарченко заперечує, він також є підозрюваним і знаходиться у розшуку з квітня 2014-го.

Зв’язок бандитів під керівництвом Чеботарьова і Волкова з міліцією підтвердив під час свідчень у суді таємний свідок, який під час Майдану працював у МВС. Він розповів, що до нього звертався особисто Чеботарьов з метою передати у руки співробітникам міліції викрадених майданівців.

Але на жаль, нікого із співробітників МВС слідство офіційно досі не звинувачує саме у співпраці з тітушками.

Замість висновків.

Юрія Вербицького вбив злочинний режим Януковича руками міліцейсько-бандитської мафії.

Всі члени організованого злочинного угрупування винні у смерті Юрія Вербицького обов’язково мають бути покарані!

Нічого не варта країна, яка забуває кров і смерть своїх Героїв!