Мова, що творить повагу: у чому різниця між поняттями «особлива дитина» та «дитина з інвалідністю»

LIGASOC

Мова формує наше сприйняття світу, а слова, якими ми називаємо дітей, впливають на ставлення до них у суспільстві. Коли йдеться про дітей, які потребують додаткової підтримки, варто використовувати коректну термінологію. Неправильні формулювання можуть не лише стигматизувати дитину, а й ускладнювати доступ до освіти, соціальних послуг і розкриття потенціалу.

У цій статті пояснюється різниця між поняттями «особлива дитина» та «дитина з інвалідністю», обґрунтовано, чому важливо застосовувати людиноцентричну мову, і надані практичні поради для батьків, педагогів та журналістів щодо етичного й коректного спілкування. Це не лише питання термінів — це питання поваги, гідності та рівних можливостей для всіх дітей.

У чому полягає різниця між термінами «особлива дитина» та «дитина з інвалідністю»?

Обидва терміни стосуються дітей, які потребують підтримки. Проте вони використовуються у різних контекстах — і людьми, і в офіційних документах.

Термін «дитина з інвалідністю» — офіційний. Він закріплений у законах та державних стандартах. Це означає, що дитина має оформлену інвалідність, підтверджену медико-соціальною експертною комісією. Такий статус надає право на соціальні виплати, послуги та пільги.

Натомість «особлива дитина» — це ширше і неофіційне поняття, яке частіше вживають батьки та педагоги. Під ним мають на увазі не лише дітей з інвалідністю, а й тих, хто має порушення розвитку, зору, слуху чи труднощі у навчанні через емоційні або соціальні фактори. Багатьом батькам цей термін здається м’якшим — він підкреслює індивідуальність, а не діагноз чи статус.

Чому саме поняття «дитина з інвалідністю» закріплене в українському та міжнародному законодавстві?

Поняття «дитина з інвалідністю» має юридичне значення і закріплене як в Україні, так і на міжнародному рівні. Це потрібно, щоб мати чітке, однозначне формулювання у законах, державних програмах і системі соціального захисту.

Термін «особлива дитина» не визначає правових підстав для допомоги, тоді як використання офіційного поняття дає змогу державі окреслити коло дітей, які мають право на підтримку. Воно також відповідає міжнародним стандартам — зокрема, Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю, ратифікованій Україною у 2009 році.

Закріплення цього терміну забезпечує виконання державою своїх зобов’язань перед дітьми та їхніми родинами й допомагає інтегрувати українське законодавство у світовий правовий простір.

Як мова впливає на ставлення суспільства до дітей з інвалідністю та їхніх родин?

Мова формує ставлення до людини. Коли ми чуємо слова «інвалід», «хворий», «неповноцінний», вони зводять особистість дитини лише до діагнозу. А ось формулювання «дитина з інвалідністю» або «дитина з особливими освітніми потребами» ставить у центр саме дитину, а не її стан.

У міжнародній практиці діє людиноцентричний підхід — «спершу людина». Тому ми кажемо: «дитина з інвалідністю», а не «інвалідна дитина». Це змінює фокус: дитина не визначається своєю інвалідністю, вона просто має її як одну з характеристик — як, наприклад, колір очей чи зріст.

Коректна мова сприяє прийняттю, емпатії й готовності допомагати. А стигматизуючі слова — навпаки, створюють бар’єри. Вони змушують батьків соромитися, дітей — відчувати себе «іншими», а суспільство — дистанціюватися.

Те, як ми говоримо, напряму впливає на те, як ми ставимося. Поважне формулювання дає дитині й сім’ї відчуття гідності, безпеки та підтримки. Коли в суспільстві поширюється етична термінологія, воно стає більш інклюзивним — змінюються не лише слова, а й підходи до освіти, медицини та соціальних послуг.

Чому важливо уникати евфемізмів («сонячні діти», «особливі») у професійній, освітній та правовій сфері?

Іноді евфемізми здаються «м’якими» й «теплими», але насправді можуть завуальовувати проблему. У правових чи освітніх документах потрібна конкретика. Слова «сонячні» або «особливі» не дають чіткого розуміння, яку саме підтримку дитині потрібно забезпечити.

Формулювання «дитина з інвалідністю» або «дитина з особливими освітніми потребами» має правову вагу — саме воно гарантує доступ до послуг.

Крім того, «сонячна дитина» створює міф, що дитина з синдромом Дауна завжди має бути усміхненою та лагідною, хоча вона, як і будь-яка інша, може мати різні емоції. Такі слова формують хибне, спрощене уявлення, а не розуміння реальних потреб.

Конвенція ООН про права осіб з інвалідністю вимагає чіткого формулювання «children with disabilities». Евфемізми віддаляють нас від міжнародного поля та можуть заспокоїти суспільство, але не змінюють реальність дитини.

Тому у професійній мові потрібно говорити чітко й коректно. Евфемізми доречні лише у художніх чи емоційних текстах, але не там, де йдеться про права дітей 

Які слова та формулювання варто вживати в щоденному спілкуванні?

У повсякденній комунікації теж важливо дотримуватися поваги.
Ставимо дитину на перше місце — «дитина з інвалідністю», а не «інвалід». Кажемо «користується кріслом колісним», а не «прикована до візка». Уникаємо протиставлення «нормальні» / «особливі», натомість — «діти з інвалідністю» та «діти без інвалідності».

Акцентуємо на можливостях, а не на обмеженнях: «навчається за індивідуальною програмою», а не «не може вчитися як усі». І завжди — звертаємося до дитини на ім’я, з повагою. Головне правило: спершу дитина — потім її особливість. Саме це створює відчуття прийняття й гідності.

Як правильно журналістам і педагогам говорити та писати про дітей з інвалідністю?

Журналісти та педагоги мають потужний вплив на те, як суспільство сприймає дітей з інвалідністю. Їхнє слово може як підтримати, так і відтворити бар’єри. Тому важливо застосовувати людиноцентричний підхід. Уникати слів, що викликають жалість чи сенсаційність: «жертва», «страждає від…», «прикована до крісла колісного». Коректніше казати: «користується кріслом колісним», «має порушення слуху».

Не зводити дитину до діагнозу: не «аутист» чи «епілептик», а «дитина з аутизмом», «дитина з епілепсією». Також важливо фокусуватися на розвитку, досягненнях, сильних сторонах — а не лише труднощах.

Офіційна мова — це «дитина з інвалідністю» або «дитина з особливими освітніми потребами». Евфемізми («сонячна дитина», «ангел») хоч і звучать тепло, але у професійному контексті недоречні.

І ще: завжди звертайтеся до дитини напряму, навіть якщо поруч є батьки чи асистент. Це найпростіший спосіб показати повагу.

Які поради можна дати батькам, щоб вони могли підтримувати своїх дітей, не замикаючи їх у межах ярликів?

Найважливіше — бачити дитину, а не діагноз.
Дитина — це особистість із власними здібностями, інтересами та почуттями. Її варто сприймати цілісно, не зводячи до «обмеження» чи «особливості».

Використовуйте людиноцентричну мову, фокусуйтеся на досягненнях, а не на тому, «чого вона не може». Давайте дитині простір для самостійності, залучайте до прийняття рішень — це формує впевненість і гідність. Не бійтеся говорити про емоції — і свої, і дитини. Це допомагає формувати здорову самооцінку. Шукайте спільноти підтримки, діліться досвідом — це додає сил і знімає відчуття ізольованості. І головне — дбайте про себе. Коли батьки спокійні та ресурсні, дитина відчуває це й розквітає.

Галина Кравець — фахівчиня з питань інклюзивності ГО «Дніпровська ліга соціальних працівників»