Не петицією єдиною! Розбираємо найкращі варіанти для допомоги громадським активістам

_uncg_

Аналітики Української природоохоронної групи щодня розбирають десятки кейсів – знищення природи, корупційні схеми, екологічні порушення, негативні «новинки» законодавства – усе це добро перетворюється на новини, які потрапляють на очі журналістам, чиновникам та нашим читачам. На щастя, від останніх ми регулярно отримуємо запитання: «Як допомогти?». У цій статті на прикладі досвіду Української природоохоронної групи розберемося, як найбільш дієво можна допомагати громадським активістам.

«Чи є петиція?»

Чи не під кожним дописом, який стосується якогось кричущого випадку, ми маємо щонайменше кілька коментарів про те, чи створена вже петиція для вирішення проблеми. За 9 років роботи в медіа та комунікаціях я бачу тенденцію, яка не може не тішити: люди стають більш активними й потроху перетворюються з пасивних спостерігачів на активних учасників суспільних процесів. І це круто. Можливість створити грамотну петицію, просувати її або просто підписати важливу ꟷ це одночасно можливість сприяти змінам на краще. Приміром, петиція про врегулювання джипінгу в Україні вже призвела до реєстрації відповідного законопроєкту. Тому перше: якщо ви бачите важливу на ваш погляд петицію, підпишіть її і перешліть друзям та рідним. Логіка проста: ми маємо робити цей світ кращим, використовуючи ті можливості, які маємо. Можливість підписати петицію є у більшості людей, нею треба скористатися.

Чому ж гошки інколи «лінуються» створювати петиції?

На жаль, більшість петицій не досягають своєї прямої мети (з різних причин). Але навіть у цьому випадку петиції можуть стати кроком на шляху до вирішення проблеми, адже за успішного просування надають проблемі розголосу (до речі, часто розголос ꟷ основна мета петицій).

Згадайте петицію про створення заказника на Свидовці. Вона за місяць отримала необхідні 25 000 голосів. Президент передав питання на розгляд Кабміну, а той ꟷ місцевій владі, яка створити заказник, звісно, не захотіла: президентській петиції все-таки важко вирішити питання «місцевого характеру». Водночас просуваючи петицію, активістам вдалося нагадати про намір Коломойського забудувати гірський хребет Свидовець величезним курортом, показати, яким є справжнє волевиявлення українців з цього питання і досить упевнено натякнути владі, що з думкою народу слід рахуватися. І це вже перемога, хоча й не остаточна.

Кейс Свидовця – справді кричущий та винятковий. Утім, просування будь-якої петиції передбачає колосальну роботу багатьох людей. І зараз я маю на увазі не лише безпосереднє просування в моменті, коли петиція вже опублікована на сайті президента, а ще й кількарічну роботу до того.

В умовах великої кількості однотипних проблем, які, незважаючи на всю обурливість, не є настільки кричущими та масштабними, як, приміром, кейс Свидовця, вкладання великого ресурсу у створення та просування петицій на кожен з цих кейсів може бути досить неефективним заходом. Особливо враховуючи, що аналогічні кейси з’являються десятками на тиждень, питання відпадає саме собою: на кожен з них не настворюєшся петицій. Наприклад, лише у Волинській області понад 17 000 ділянок у заповідних територіях незаконно надані в приватну власність. А те, як часто трапляються випадки незаконних рубок, краще взагалі не говорити.

У Групі ми стараємося аналізувати кожну проблему, визначаємося з цільовою аудиторією, думаємо, хто саме може повпливати на вирішення питання і які нам потрібні ресурси. Погодьтеся, якщо можна написати листа в громаду про створення заказника і є шанс, що громада погодиться, абсолютно недоречно розпочинати кампанію із запуску та просування петиції. Або ж, якщо ми бачимо, що проєкт закону може негативно вплинути на довкілля, але ми можемо прибрати шкідливі для природи положення, надавши пропозиції та рекомендації, скликати мирний мітинг недоцільно, адже є ефективніший, простіший і легший шлях. Ці максимально спрощені приклади мають прояснити: кожний випадок індивідуальний і громадські активісти (зокрема ми) завжди намагаються продумати оптимальний варіант.

То які альтернативи, що ще працює і як допомогати?       

1. Найпростіше, але дієве – лайк, репост, коментар або власний допис-роздум про те, що палає, у соцмережах. Пам’ятаєте, на початку статті ми писали, що одна з цілей кожної петиції – це розголос? Справді, найважливіше для вирішення проблем «незадоволеної громадськості» – це розголос, а розголос у соцмережах досягається лайками, репостами, коментарями та активністю користувачів, зокрема коли люди самі пишуть про те, що їх обурює (не забуваємо ставити теги). Це дуже важливо, якщо знати, що чиновники слідкують за «розмовами» в соцмережах та дуже болісно реагують на скандали (принаймні деякі з них). А про це нам достеменно відомо. Були випадки, коли чиновники реагували на коментарі людей під нашими дописами і завертали шкідливі для довкілля ініціативи, як-от рубки в національних парках та видобуток торфу на болотах.
2. Петиції для Президента – то дуже потужно. Їх варто створювати, поширювати і підписувати. Але інколи ми просимо особисто звернутися до окремого чиновника, міністра чи навіть міністерств. Для звернень часто пропонуємо інструкцію та шаблон, які треба відправити електронною поштою. Інколи підпис під зверненням можна поставити іншим чином (у гугл-формі, на папері, у коментарях під дописом). Усе це способи, які, за грамотного планування, працюють не гірше петицій. Під час кампанії «ЗА ВЕТО закону №2194» до президента полетіло понад 2500 листів-підписів громадян, які ми збирали в гугл-формі. На жаль, закон не заветували. Але за якийсь час зареєстрували й ухвалили інший, який врахував положення з наших листів-підписів і частково захистив самосійні ліси та степи. Також нам вдалося запобігти ухваленню постанови, яка мала збільшити кількість суцільних рубок у Карпатах. Посприяли цій маленькій перемозі 250 звернень до Міндовкілля від простих громадян за нашою інструкцією.
3. Зустрічі друзів з плакатами біля стін відомств та органів влади, якщо останні затіяли щось недобре. Так, ви все правильно зрозуміли. Колись, ще до війни, мирний мітинг під стінами Кабміну допоміг нам переконати чиновників залишити Держлісагентство під управлінням Міндовкілля. Зараз, під час війни, комунікаційники громадських організацій проводять виставки, барахолки, театральні дійства. Усе це також сприяє розголосу і часто також потребує залучення громадян.

Ці інструменти та багато інших круто працюють разом (кожен лайк важливий, кожен підпис важливий, кожна піднята рука, голос і позиція). Коли про проблему говорять не лише активісти − до її висвітлення долучаються журналісти, і тоді мрії природоохоронців здійснюються, інакше не скажеш.

Тетяна Шаміна,
керівниця комунікацій Української природоохоронної групи