“Wave Report 2015″: як у Європі допомагають жінкам, що зазнали насильства

Організація WAVE (Women Against Violence in Europe) - мережа європейських жіночих неурядових організацій та експертів у сфері запобігання насильству над жінками та дітьми, починаючи з 2008  публікує ...

WAVE Report 2015

Громадський Простір

Організація WAVE (Women Against Violence in Europe) – мережа європейських жіночих неурядових організацій та експертів у сфері запобігання насильству над жінками та дітьми, починаючи з 2008  публікує WAVE-report – звіти, які є ключовими у її діяльності. У кожному зі звітів надано інформацію про досягнення у сфері протидії насильству над жінками, а також дані та статистику щодо жіночих  притулків, консультацій та спеціальних центрів. Пропонуємо вашій увазі основні результати останнього звіту мережі Women Against Violence in Europe - “Wave  Report  2015″.

Все більше уваги громадськості привертають питання насильства щодо жінок. Масштаби проблеми дійсно вражають, адже перше дослідження у ЄС виявило, що кожна третя жінка зазнала ту чи іншу форму фізичного та/або сексуального насильства з віку 15 років. А це близько 60 млн. жінок. Хоча міжнародного визнання проблема насильства одержує тільки в останні роки, жіночий рух почався набагато раніше – на початку 1960-х у Західній Європі та США. Групи жінок збиралися та вільно обговорювали досвід насильства, що призвело до радикальних змін у сприйнятті та визначенні самого поняття «насильство». Особисте питання сімейних відносин винесли на публіку та у сферу політики. Девіз «особисте – це політика» дозволив жінкам подолати сором, що змушував зберігати мовчання. В результаті те, що раніше вважалося особистою справою, розцінюється сьогодні як порушення фундаментальних прав людини.

Насильство щодо жінок відрізняється від насильства по відношенню до чоловіків. Велика частина насильства у житті жінок відбувається вдома, тоді як чоловіки зазнають насилля в громадських місцях. І жінки, і чоловіки піддаються насильству переважно з боку чоловіків.

У даний час в Європі діє три законних інструмента у боротьбі з насильством щодо жінок: Стамбульська Конвенція (Конвенція Ради Європи про запобігання насильству над жінками та домашнього насильства і боротьбу з цими явищами), Європейська Директива жертв і Європейські захисні ордери.

Конвенцію про запобігання насильству щодо жінок було розроблено Радою Європи та відкрито для підписання у 2011 році в Стамбулі (тому її називають “Стамбульською”). Це перший, юридично зобов’язуючий, документ у Європі, спрямований на боротьбу з насильством щодо жінок усередині родини та ззовні. На момент підготовки звіту, Конвенцію підписали 41 держава, а  21 – вже повністю ратифікували її.

Україна поки що є серед підписантів. Проте, як повідомило у липні 2016 року Міністерство соціальної політики, за сприяння проекту Ради Європи було підготовлено проект Закону України «Про ратифікацію Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами» та удосконалено проект Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству».
«Україна, обравши для себе шлях євроінтеграції, взяла на зобов’язання ратифікувати Конвенцію Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами (Стамбульська конвенція), що створить платформу, яка допоможе всім, хто потребує захисту від різних форм насильства", – зазначив заступник Міністра соціальної політики Сергій Устименко під час фінального заходу проекту Ради Європи «Запобігання та боротьба з насильством щодо жінок та домашнім насильством в Україні».
Як нещодавно  (02.08.2016р) повідомила народна депутатка Ірина Луценко під час  міжвідомчої наради у Краматорську щодо реалізації Національного плану дій з виконання резолюції Ради Безпеки ООН 1325 "Жінки, мир, безпека", восени Верховна Рада України має ратифікувати Конвенцію Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами.

Насильство щодо жінок розглядають у Конвенції як порушення прав людини та як форму дискримінації. Це означає, що якщо держави не реагують відповідним чином –  вони несуть відповідальність за таке насильство. У Конвенції запроваджено кримінальну відповідальність за такі діяння: операції, що калічать жіночі геніталії, примусові шлюби, переслідування (сталкинг), примусові аборти та примусова стерилізація. Таким чином держави вперше зобов’язуються ввести в свої правові системи відповідальність за ці серйозні злочини.

Конвенція закликає залучати до роботи у боротьбі з насильством щодо жінок та домашнім насильством усі відповідні державні установи та служби для координації діяльності.  Це означає, що державні установи та НУО повинні діяти не поодинці, а працювати на основі угод про співпрацю.

Основними інструментами допомоги в боротьбі та профілактиці насильства по відношенню до жінок є жіночі притулки, кризові центри, телефонні лінії допомоги та інформаційні кампанії. Жінки об’єднуються в організації, а ті, в свою чергу, – у мережі. Однією з таких мереж є WAVE (Women Against Violence in Europe) – мережа європейських жіночих неурядових організацій та експертів у сфері запобігання насильству над жінками та їх дітьми. Мережа складається з 112 членів із 46 європейських країн, де жіночі організації діляться досвідом та підтримують один одного у боротьбі з насильством. WAVE було організовано у 1994, а у 2014 вона отримала статус  юридичної особи. Починаючи з 2008  організація публікує WAVE-report – звіт, який є одним із основних результатів її діяльності. У звіті надано інформацію про досягнення у сфері боротьби із жіночим насильством, а також дані та  статистику щодо  жіночих  притулків, консультацій та спеціальних центрів.

Основні результати звіту за 2015 рік мережі Women Against Violence in Europe:

Телефонні лінії допомоги

Жіночі лінії підтримки – це основне джерело негайної допомоги. Згідно Стамбульської конвенції держава повинна забезпечити хоча б одну національну лінію допомоги для всіх видів насильства по відношенню до жінок, що діє безкоштовно 24/7 і на всіх робочих мовах держави. Безкоштовні лінії важливі, адже дзвінок не записують до телефонного рахунку і кривдник не дізнається, куди дзвонила жінка. Крім того, сеанс допомоги може тривати більше години і може бути витратним для жінок, які зазвичай зазнають ще й економічного насильства та обмежені у коштах.

Телефонний номер, що  широко публікується  та легко доступний для багатьох – це перший крок назустріч допомозі та необхідній підтримці. Лінії допомоги інформують жінок про їхні права та вибір (написати заяву до поліції, звернутися до притулку), допомагають жінкам зрозуміти, що вихід із такої ситуації є, і він досяжний.

17 із 46 країн Європи мають безкоштовні телефонні лінії допомоги, які працюють 24/7. Тільки 37% європейських країн відповідають стандартам, встановленим у Стамбульській  конвенції. Тільки  10 з 28 країн-членів ЄС мають безкоштовні телефонні лінії допомоги, що працюють цілодобово. Більшість ліній допомоги (72%) ведуть жіночі НУО. Державні лінії діють у Німеччині, Греції, Словаччині та Іспанії. Не у всіх європейських країнах лінії отримують державне фінансування. Джерелами фінансування також є гроші приватних інвесторів і закордонних донорів, європейських структурних фондів.

Нагадаємо, в Україні вже діє цілодобова Національна "гаряча лінія" з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми та ґендерної дискримінації 0 800 500 335 або 386 (короткий номер з мобільного), на базі Міжнародного правозахисного центру “Ла Страда Україна”.

У країнах, які не мають спеціалізованих ліній допомоги постраждалим від насильства жінкам, основну допомогу забезпечують інші лінії допомоги. 44 країни Європи (97%) мають інші національні лінії допомоги – це лінії допомоги дітям та  лінії щодо боротьби з домашнім насильством. У Данії, Фінляндії та Великобританії працюють лінії  для етнічних меншин та іммігрантів.

Жіночі притулки

Протягом 45 років жіночі притулки були основним інструментом допомоги жінкам та їхнім дітям, які втекли від домашнього насильства. Притулки відкрито в усіх країнах Європи, хоча багато з них знаходяться під постійною загрозою закриття у зв’язку зі скороченням фінансування.

Жіночі притулки і кризові центри для тих, хто був зґвалтований виникли для надання послуг зростаючій кількості жінок, що відкрито говорять про досвід сексуального насильства. У колишніх посткомуністичних країнах жіночі центри стали відкриватися на початку 1990-х. Їх відкриття було пов’язане з великими труднощами через відсутність розвиненого громадянського суспільства. Наслідком цих труднощів є невелика кількість притулків у «нових» країнах-членах ЄС.

В Європі існує 1842 притулки для жінок-жертв домашнього насильства. Вони забезпечують приблизно 26 785 місць для жінок і дітей. Серед 45 країн тільки в Литві немає притулку для жінок, проте працюють 15 центрів підтримки жінок-жертв домашнього насильства.

Варто зазначити, що для відповідності мінімальним стандартам, згідно Стамбульської конвенції, країна має забезпечити 1 місце у притулку  на  10 000 населення. Отже, у  ЄС не вистачає 19,480 місць, а цілком по Європі бракує 47,556 місць. Серед 28 країн ЄС у 38% з них не вистачає мінімальної кількості притулків. Азербайджан, Македонія, Молдова і Україна надають тільки 1/10 місць від мінімального стандарту.

У 16 країнах жінки можуть залишатися у  притулку  понад 6 місяців, в 4 країнах тривалість перебування обмежено днями або тижнями. В Іспанії та Румунії жінки можуть залишатися максимум 2 місяці в центрах, а потім від 6 до 12 місяців у підібраних для них оселях. У 9 країнах діють державні житлові програми. У деяких муніципалітетах при розподілі соціального житла пріоритет надається жінкам, які живуть у притулках (Австрія, Бельгія). Хоча час очікування може зайняти до декількох років. У 15 країнах існує можливість житла для перехідного періоду після притулку.

У жодній країні жінка та її діти не можуть залишатися у притулку скільки необхідно. Причина – обмеження, що накладаються державним фінансуванням. Право жінок-жертв насильства шукати безпечний притулок – це частина їх фундаментальних прав людини жити життям без насильства, як визначає ст. 4 Стамбульської конвенції та інші конвенції з прав людини.

Притулки приймають жінок з дітьми, хоча деякі встановлюють вікові обмеження, особливо для хлопчиків. В Україні максимальний вік хлопчиків, яких  приймають  до  притулку – 7 років, для дівчаток – 13 років. Іспанія та Україна – єдині країни, які не приймають жінок старше 70 років. Лесбіянок і транссексуалів не приймають до притулків Чехії, Грузії та Росії, яка також  не приймає  жінок з етнічних меншин. Складнощі із розміщенням у притулках мають жінки-мігранти без документів. Вони не зможуть потрапити до жодного  притулку Сербії, Боснії та Герцеговини, Болгарії, Угорщини, Італії, Ліхтенштейну та України. Основна проблема їх розміщення – це брак державного фінансування  для цієї категорії  громадян.

Жіночі кризові центри

Окрім притулків існують також жіночі консультаційні  та кризові центри. Всі 46 країн Європи надають послуги підтримки жертвам насильства – жіночі кризові або консультаційні центри, центри для жертв зґвалтування, про-активні центри, регіональні центри домашнього насильства. Всього в Європі діє 2937 спеціальних центрів. Розподіл їх нерівномірний  – 86% розташовано в «старих» країнах-членах ЄС і лише 6% – у  нових країнах.

Профілактика насильства

Важливою умовою боротьби з насильством є профілактика. Її ціль  – уникнення насильства, його вчасне виявлення або припинення на ранніх стадіях, пом’якшення наслідків. Стамбульська декларація містить статті з профілактики насильства, основними з яких є: загальні зобов’язання, підвищення обізнаності, освіта та навчання фахівців, профілактичні втручання і програми виправлення, медіа підтримка.

Профілактичні заходи спрямовано як на індивідуумів, так і на суспільство в цілому. Насильство – це результат впливу не тільки індивідуальних чинників, а й середовища. Профілактика може проводитися на 4 рівнях: макро, мезо, мікро і онтогенетичному. Її  спрямовано на загальний соціальний порядок, соціальні норми, щоденну  взаємодію та  особисту історію життя.

Активними учасниками профілактики насильства є жіночі НУО. Саме їх діяльність сприяла значному прогресу за останні 40 років – появі законодавства проти насильства, фінансуванню ліній допомоги і притулків, співпраці серед зацікавлених осіб у сфері боротьби з насильством щодо жінок.

Серед опитаних національних жіночих мереж Європи, практично всі мережі проводять профілактичну роботу. Жіночі притулки і кризові центри також займаються профілактикою насильства. В основному це просвітницька робота та підвищення обізнаності. Жіночі НУО проводять громадські інформаційні кампанії, майстер-класи, видають інформаційні буклети для інформування жертв про насильство та про їхні права, проводять конференції.

Стаття 15 Стамбульської конвенції звертає увагу на навчання професіоналів для запобігання та виявлення всіх форм насильства, а ст.14 підкреслює необхідність включення навчальних матеріалів по темі рівності чоловіків і жінок, а також гендерного насильства до  системи  формальної освіти. В Австрії жіночі притулки і центри запобігання домашньому насильству проводять тренінг для студентів поліцейської академії в рамках загальної підготовки. У Болгарії Чорноморська академія запобігання насильству навчає поліцейських, адвокатів, представників НУО. Програму фінансує Міністерство юстиції. У Великобританії навчання з питань насильства проходять поліцейські, в Латвії – соціальні працівники та психологи, що працюють з жінками, які постраждали від домашнього насильства.

Політика уряду

Стамбульська конвенція визначає насильство щодо жінок як форму дискримінації і вважає рівність між чоловіками і жінками де юре і де факто ключовим  елементом  профілактики насильства. 33 з 46 європейських країн проводять той чи інший вид національної політики щодо гендерного насильства. Національна політика може бути у вигляді Національного плану дій або заходів в рамках більш широкого плану заходів із гендерної рівності та прав людини. Найбільш ефективний спосіб вирішення питань насильства на рівні політики – це Національний план дій, спрямований на всі форми насильства по відношенню до жінок, що координується і включений до програми гендерної рівності.

23 країни-члена Ради Європи підтвердили наявність комплексної політики, спрямованої на всі 9 форм насильства, згаданих у  Стамбульській Конвенції (сексуальне насильство, насильство в сім’ї, сексуальна агресія, каліцтво жіночіх геніталій, насильство в конфліктах і постконфліктних ситуаціях, насильство в інституційному середовищі, недотримання свободи вибору в питаннях репродукції, вбивство заради «честі», вимушені і ранні шлюби).

Параграф 10 Стамбульської конвенції зобов’язує уряди заснувати один або більше органів, відповідальних за координацію, впровадження та моніторинг політики та заходів щодо запобігання насильства над жінками та домашнього насильства. Серед 37 опитаних країн представники 31 заявили, що такий орган існує. Однак, коли мова йде про роль, статус, компетенції та  ресурси  такого органу, картина не дуже позитивна. Найчастіше такий орган функціонує як суто консультаційний  і не має достатніх  ресурсів та впливу на політику. Щоб бути ефективними, органи повинні мати владу і координувати роботу міністерств і регіонів країни. Недостатня участь жіночих НУО також негативно позначається на роботі координуючих органів, а скорочення бюджетних витрат ускладнює досягнення поставлених цілей.

На питання про тип фінансування програм для жертв насильства, респонденти в більшості своїй відповідали, що переважає проектне фінансування. Рідше згадували цільове фінансування та  2-3 річне цільове фінансування. Постійне фінансування зустрічається вкрай рідко, а це означає, що послуги підтримки жінок, які потребують стабільного фінансування для забезпечення середньострокової та довгострокової підтримки, уразливі і залежать від зовнішніх обставин.

Ефективний захист і підтримка жертв гендерного насильства вимагає значних фінансових ресурсів. З огляду на високу “вартість” насильства для суспільства, інвестиції в його запобігання окупаються. За оцінками European Added Value Assessment, в 2011 щорічна “вартість” насильства по відношенню до жінок обійшлася ЄС у  228 млрд євро (1,8% ВВП ЄС). Це приблизно по 450 євро в розрахунку на громадянина ЄС щорічно. Інвестиції в розмірі 10% цієї суми (або 45 євро на рік на людину) зможуть значно знизити фінансовий вплив гендерного насильства на національні бюджети, тобто через інвестиції в запобігання насильству.

Заборонні ордера

Поряд з безпечним розміщенням в притулках захисні ордери є центральним інструментом, що гарантує безпеку жертвам насильства та їхнім дітям. За вимогами Стамбульської конвенції поліція або інший уповноважений орган може змусити переслідувача звільнити місце проживання жертви насильства на достатній період часу.

Аналітичний звіт Ради Європи вказує, що в 36 країнах влада має повноваження щодо випуску заборонних ордерів. З січня 2015 було прийнято взаємне визнання таких ордерів по всіх країнах-членах ЄС. Однак, як показує практика, ефективність таких захисних заходів не завжди висока. Ордери працюють лише в разі, якщо кривдник має намір і в стані дотримуватися закону. Багато жінок не відчувають себе в безпеці навіть при наявності заборонного ордера. Брак житлових програм змушує жертв жити разом з партнером після розставання. Ордер має тимчасовий характер і кривдник має повне право повернутися до оселі  після закінчення терміну дії ордера.

Робота з порушниками і переслідувачами включає не тільки виправні програми. Втручання направлено на запобігання насильницької поведінки і включає заборонні ордера, захисні ордери по кримінальному або цивільному праву, затримання, санкції, випробувальний термін, роботу в тюрмі або виправні програми, що проводяться чоловічими центрами. Чітких цифр за кількістю програм, які працюють з порушниками немає. Аналітичний звіт Ради Європи називає цифру 450 програм в 28 європейських країнах. База даних Європейської мережі по роботі зі злочинцями налічує лише 190 таких програм.

Мережа WAVE завершує свій звіт рекомендаціями щодо урядів країн у сфері боротьби із насильством щодо жінок, серед яких наступні:

  • мати хоча б одну лінію допомоги щодо всіх форм насильства щодо жінок, яка працює цілодобово та безкоштовно;
  • створити національну мережу спеціалізованих притулків для жінок та їх дітей;
  • мати хоча б одне місце у притулку на 10 000 населення;
  • забезпечити якісний мінімальний стандарт у притулках –  окрему кімнату  із ванною на кожну родину;
  • створити хоча б один жіночий центр для жертв сексуального насильства на 200 000 жінок;
  • мати один жіночий консультаційний центр на 50 000 жінок, що забезпечує допомогу та коротко- та довгострокову підтримку для жінок-жертв насильства та їх дітей. Допомога має надаватись також для більш уразливих груп населення – жінкам з нацменшин, мігрантам та мігрантам без документів, тим що шукають сховища, жінкам похилого віку та інвалідам.
  • відкрити один центр правової допомоги на кожний судовий округ, що забезпечуватиме підтримку та захист для жертв насильства після втручання поліції та перебування у лікарні чи інших установах;
  • кожна жінка, що постраждала від насильства, має право на безкоштовну підтримку та захист незалежного адвоката у всіх юридичних процедурах;
  • послуги допомоги мають бути доступними у сільській місцевості для жінок, що постраждали від насильства;
  • для здолання травматичного впливу насильства жертвам має бути надано короткострокову та довгострокову допомогу, у тому числі психологічну підтримку та терапію;
  • всі спеціальні послуги жіночої підтримки мають бути безкоштовними та направлені на наділення жінок правами та забезпечення їх безпеки; вони також мають мати доступ до необхідних ресурсів для забезпечення необхідної підтримки дітей жінок, що постраждали від насильства.

Україна, підписавши Стамбульську конвенцію, також узяла на себе зобов’язання щодо забезпечення прав жінок на життя без насильства. Це означає не тільки зміни у законодавстві, а також і належне фінансування притулків та кризових центрів. Враховуючи сучасний стан економіки та державного бюджету, надія на задовільне фінансування цих послуг є досить примарною. В нашому випадку саме громадянське суспільство та жінки мають стати більш активними та обізнаними у питаннях  насильства, створювати НУО та захищати себе та свої фундаментальні права людини.

За  матеріалами “Wave  Report  2015″  підготувала  Інна  Кірнос


Тематика публікації:              

Останні публікації цього розділу:

Молодіжний центр Волині: країні потрібні здорові, хороші середовища, які творять соціальні зміни

Ірина Бекешкіна: наша перша сила у єдності, а друга — це зв'язки зі ЗМІ

Переосмислюючи відносини: як діяти громадянському суспільству в новій системі координат

Соціальне замовлення: ключовий механізм підтримки соцпідприємця?

Євген Захаров: Катування — це практика «руского міра», що тягне нас назад

Від соціального підприємництва до системного: досвід Фонду Шваба