ВПО: спільно долати стигматизацію!

Громадський Простір

Як відомо, раніше  відсутня в сучасній Україні проблема внутрішньо переміщених осіб (ВПО) повстала дуже гостро після окупації Криму та початку бойових дій на Сході країни. Але ситуація, що склалася, має як багато спільних рис, так і відмінностей від загальноєвропейської проблеми біженців. Відтак, публічна дискусія, ініційована ГО «Східноєвропейське співробітництво»  –  «Внутрішньо переміщені особи в Україні – від повної інтеграції до стигматизації», що відбулася у Львові, була присвячена обговоренню актуальних питань, пов’язаних з вимушеною міграцією в Європейському Союзі та в Україні.

За словами директорки ГО «Східноєвропейське співробітництво» зі штаб-квартирою у Вільнюсі  Беатріче Белявців, проведення такої публічної дискусії – актуальна вимога часу. Адже, мільйони людей спочатку в Криму, згодом на Донбасі, а тепер на Близькому Сході стали вимушеними мігрантами та мають шукати притулку. В Україні одним із перших міст, яке почало приймати внутрішньо переміщених осіб, став саме Львів, куди спочатку приїхало більш ніж 2 тис. переселенців з Криму, а потім  близько  10 тис. мешканців Донбасу. Водночас Литовська Республіка нині  прихистила чимало біженців із Сирії. Проте аналіз ситуації в Україні та Литві доводить, що місцеві громади виявилися неготовими до прийому та інтеграції такої кількості вимушених мігрантів. Таким чином, сьогодні й  без цього в наелектризованому українському суспільстві спостерігається додаткова  соціальна напруженість, що викликає необхідність протидіяти стигматизації та відторгненню переселенців місцевими громадами.

Тому інтеграція внутрішньо переміщених осіб у нове середовище має бути предметом серйозної практичної роботи з місцевими мешканцями та самими переселенцями. Ментальні відмінності, важкий психологічний стан людей, що пережили втрату власного дому, рідних, близьких людей, соціальні негаразди, економічна криза стали підґрунтям для непорозумінь, конфліктів і, як наслідок, стигматизації ВПО. До того ж численні міфи про мешканців Криму та Сходу України призвели до створення та розповсюдження сталих негативних стереотипів. Загальний негативний фон у сукупності з відсутністю дієвих державних механізмів щодо сприяння адаптації ВПО заважає ефективній інтеграції переселенців до місцевих громад. Отож в умовах, що склалися, саме асиміляція є одним із засобів подолання соціальної напруги. Про зазначені проблеми говорили експерти, що представляли український Донецьк у вигнанні, – президент Донецької міської організації «Альянс» Світлана Закревська, журналісти та громадські активісти Вероніка Миронова, Станіслав Федорчук і  Наталія Казьоннова.

Натомість, проблематику кримських татар у контексті вимушеного переміщення окреслив Голова ради Кримського інституту громадянського суспільства, координатор Громадянської блокади Криму на КПВВ «Чаплинка» Рустем Аблятіф: «Я хочу бути кримчанином. Це те, що турбує моїх земляків, їх співвітчизників. Ми не хочемо бути львів’янами, тернополянами або закарпатцями. Ми хочемо  таки повернутися до Криму, тому зараз стоїмо на кордоні та таким чином боремося з окупантом. Основна чинна наша проблема – це збереження національної самоідентичності: культурної, релігійної, мовної. Ми не хочемо загубитися в цьому світі. На жаль, у Львові у мене виникає когнітивний дисонанс. Ми спілкуємося зі звичайними жителями Львівщини, які нас приймали. Вони стояли в черзі та чекали, коли ми приїдемо. Але й є зворотній бік медалі – спілкування з владою, відсутність допомоги з її боку,  не дивлячись на її  демагогічні наголошення, що всі нібито  є в рівних умовах . Ні, ми не в рівних умовах!».

А загальноєвропейську проблематику вимушеної міграції окреслив відомий історик, член Сейму Литви Арвідас Анушаускас. Експерт наголосив, що Європа вперше стикнулася з проблематикою біженців у Східній Європі майже 100 років тому – після Жовтневого перевороту в Росії 1917 року. Тоді кількість мігрантів склала, за різними оцінками, від 1,5 до 3 млн. осіб. Друга подібна  хвиля накрила Європу після Другої Світової війни, коли вимушеними переселенцями стали вже 30 млн. осіб. Вони залишали місця постійного проживання не тільки через війну, але й згідно з політичними рішеннями. «Литва тоді втратила третину населення. Якщо порівнювати з Україною, це зіставно з Голодомором. Для нас це були суттєві втрати, і Литва змогла поновити кількість населення тільки через 30 років», – розповів литовський історик. Нині ж  Литва вже сама приймає біженців, зокрема, з України. З початку російської агресії в Україну до Литовської Республіки повернулись близько 150 етнічних литовців, приїжджають й українці. «Ми активні в Україні не тільки з політичних мотивів. Ми самі знаємо, що таке бути біженцями або переміщеними особами. Досі в Литві 100 тис. осіб, наших громадян, отримують пенсії через те, що вони були депортовані. За 20 років вони отримали від держави 600 млн. євро. Ми ведемо ретельні підрахунки, тому що литовці ставали вимушеними мігрантами через політику іншої держави. Оскільки Росія перейняла всі права Радянського Союзу, ми підраховуємо всі наші збитки, витрати, і завжди говоримо, що готові надати Росії цей рахунок. Для України також не тільки важливо знати кількість переміщених осіб, але й підрахувати, скільки коштує проблематика ВПО. Рахунок має бути виставлений», – підкреслив Арвідас Анушаускас.

«Майдан Гідності і війна прискорили формування в Україні новітньої української політичної спільноти – новітньої української політичної нації. І це головний здобуток цих двох трагічних років. Відпало чимало міжрегіональних упереджень, проте не всіх. З огляду на те, що свої домівки полишило 1,5 млн. мешканців Донбасу, це створило водночас  і проблему, і шанс. Шанс для інших регіонів, бо вони отримали найбільш мобільних, а отже і активних громадян, що завжди добре. Але  маємо й проблему, бо постало питання їхньої адаптації до нових умов. І це не могло не призвести до певного тертя. Тим більше, що переселенці дуже вразливі і чутливі до найменших проявів стигматизації. Тим не менш, якщо дивитися на цю проблему більш глобально, то навіть процес виходу частини населення з перенаселеного Донбасу є загалом  процесом позитивним», – оптимістично резюмував дискусію  головний редактор незалежного львівського культурологічного часопису «Ї» Тарас Возняк.

Автор: Ігор Галущак (Львів)