Волонтерка Марина Гогуля: проза про правду, за яку сьогодні треба боротися

Любов Єремічева

Марина Гогуля – представниця численної армії українського волонтерства, яка просто не змогла стояти осторонь подій в Україні. Активна учасниця Майдану, вона жваво допомагає українським воїнам, збираючи матеріальну допомогу, та й просто емоційно – добрим словом. За її словами, сили на активність дають люди-військові: “Мені завжди стає легше, коли зустрічаю їх, сильніших за себе”. Ми поговорили з Мариною про досвід її волонтерства.

Родом я з м. Богуслав Київської області. Батьки – працівники краєзнавчого музею. Працюю в Інституті літератури НАН України. Кандидат філологічних наук – захистилася за місяць до початку Майдану. Останнім часом цікавлюся антитоталітарною прозою слов’ян. Вона цікава і з погляду художніх прийомів, і є нагадуванням про ціну втрати демократії. Те, що вчора здавалося темним минулим, страшним сном з СРСР, сьогодні знову повертається «русскім міром». Це проза про правду, за яку сьогодні треба боротися, як і за свою історію.

Під час Майдану була у складі 16 сотні Самооборони. Там була жіноча чота, організована громадянським рухом «Відсіч». Працюю з ГО «Співдружність студентів-християн», багато моїх колег так само допомагають армії і були активні на Майдані.

Марино, що спонукало вас до активної позиції на Майдані і зараз, під час війни?

Совість. Я брала участь у Євромайдані з першого вечора. Коли верталася з Оперного театру, де була прем’єра вистави про Голодомор, пішла пішки до Майдану. Там зустріла людей, так само обурених зривом підписання Угоди про асоціацію з ЄС. Не хотілося в Митний Союз із Росією і нового контролю.

Там же були мої друзі і знайомі – активісти ГР «Відсіч», до яких я приєдналася, науковці Національної академії наук, молитовний намет біля Головпоштамту.

На Майдані я зустріла досить багато шляхетних людей, які за мужністю і самопожертвою були прикладом, якого я до того в житті не зустрічала. В найгостріші моменти, коли я була на Майдані – у ніч невдалого розгону з 10 на 11 грудня, всередині січня, коли ми очікували нічного розгону, 18, 19, 20 лютого, під час судових процесів над майданівцями, коли мої побратими стояли годинами на морозі під судом і скандували «Свободу невинним», коли блокували університети і оголошували студентський страйк… я думала – якщо вони не бояться, то сором мені тікати додому.

Ми допомагаємо солдатам, яких знаємо. З одними познайомилися під час Майдану, а потім вони пішли до війська. З іншими – під час поїздок з концертами на Херсонщину, де 30-та бригада стояла на кордоні з Кримом. Ми приїжджали з однодумцями, привозили з собою потрібні речі, грали і співали (переважно знайомі і зрозумілі всім українські пісні – «Океан Ельзи», «Один в каное», «Скрябін», народні), потім було невеличке слово підбадьорення і подяки від пастора і наприкінці – молитва «Отче наш». Ми постійно їздили з двома пасторами-протестантами з Чаплинки – Женею Бондаренком і Віктором Котяшем, баптистом і п’ятидесятником, які між собою у чудових стосунках. Склад музичної групи часто мінявся, готувалися на ходу, може не завжди було професійно, але щиро. У нас в репертуарі є одна пісня «Скрябіна», яку переспівувала Віка Врадій і потім «Dakh Daughters» – «То моє море». Ми спостерегли, що ця пісня дуже добре накладається на сучасні події – там і «зелені чоловічки», і те, що це наше море, і додали у приспів слова «Крим – це Україна, Донбас – це Україна». Для справедливості – «Кубань – це Україна, Слава Україні». Ця пісня в нас переважно ішла на «ура», особливо для хлопців з Тернопільщини, БТО «Збруч».

Під час поїздок у нас з’явилися нові друзі серед військових, потім, коли була ротація, ми їздили у Новоград-Волинський у гості, знаємо вже і рідних цих солдат.

Якось зателефонувала дружина одного з бійців і спитала, чи можемо ми дістати прилад нічного бачення чи тепловізор для підрозділу її чоловіка. Вартість цієї штуки була величезна, я просто написала пост у Фейсбук, що ось таке попросили, чи це реально. Якось громадою у Фейсбук-обговоренні вирішили, що треба збирати ці кошти і організували благодійний ярмарок «Крок до перемоги». Відгукнулися дуже різні люди – наші батьки, друзі, аспіранти, з якими я вчилася в Академії наук… Так з’явилася наша волонтерська ініціатива «Крок до перемоги».

З якими труднощами доводиться зіштовхуватися у процесі волонтерства?

Долар росте, тож ростуть ціни на речі для солдат, особливо на прилади нічного бачення, радіостанції. Те, що улітку купували за однією ціною – зараз у двічі-тричі дорожче. Монокуляр, який ми передали бійцям 93-ї бригади, подорожчав за три тижні на п’ять тисяч. На тепловізор так і не змогли зібрати коштів.

Важко дізнаватися, що хтось із тих, до кого приїжджали чи допомагали, загинув.

Дуже переживали, коли друзі і знайомі потрапили в полон і так довго не було з ними зв’язку. Усі повернулися, крім одного.

Хто вам допомагає?

Дуже і дуже різні люди і хто чим може. У нас багато людей із гарним серцем. Просто настав час, коли вони зробили свій вибір і проявили це добро. Хтось перераховує гроші. Хтось передає речі, хтось підкаже, як грамотно писати пости-«попрохайки» у соцмережах. Моя мама теж живе волонтерством. Одна жінка-пенсіонерка з Бердичева не може допомогти фінансово, але плете і передає солдатам вовняні шкарпетки, розпускаючи старі светри.

Де вже довелося побувати? Які там настрої панують?

Я ніколи не їздила в АТО. Були у солдат, які стоять на кордоні з Кримом, у військових частинах у Миколаївській, Херсонській, Запорізькій областях. Звідти їх потім направляють у зону бойових дій. Серед моїх добрих знайомих солдат мабуть усі – ідейні люди. Їм тяжко, вони це не приховують, але особливо і не жаліються, ще й тебе підбадьорять. Недавно зателефонувала до одного командира, який був поранений біля Дебальцевого, а зараз у лікарні. Я була вражена, бо у його голосі взагалі не чула жалю, тільки впевненість і бадьорість, наче поранення – це пусте, а важливо, як там його хлопці. Дуже зрадів, коли згадала про його солдат, які за ним сумують. З такими командирами у нас є майбутнє.

Звісно, кожен випадок індивідуальний.

Я знаю, що з вами та вашими друзями траплялися дивовижні історії за часів вашого волонтерювання. Розкажіть про них.

У червні троє моїх друзів і знайомих з Майдану у складі Нацгвардії поїхали в АТО. Перебували під Слов’янськом, на горі Карачун, де стояла телевишка. Сепаратисти стріляли у той бік і якось вночі збили вишку. Я прокидаюся зранку, читаю новини про те, що телевишка впала. Я знала, хто там знаходився, старалася додзвонитися, на зв’язок вийшла не відразу.

Ті дві години очікування були страшними. Потім зателефонував друг, каже, що вишка упала за кілька метрів від місця, де знаходилися люди. Ніхто не постраждав. А перед тим одному з бійців снився сон: вони десь сидять, а один чоловік розламує і роздає їм хліб. Потім підходить одна стара жінка і починає чіплятися до бійців. Чоловік з хлібом різко відводить її і каже: “Ану, іди геть звідси”. Бійці кажуть – то був Ісус і смерть.

Щоб ви порадили тим, хто бажає долучитися до волонтерського руху в Україні: з чого почати?

Познайомитися із солдатами або допомагати тим, кого вже знаєш.

Хоч і є багато волонтерських організацій та ініціатив чи окремих волонтерів, але більшість із них вже мають підопічних і список потреб солдат часто оновлюється, оскільки одяг зношується або горить, взуття теж не вічне.

Якщо хочете відгукнутися допомогою на пост у соціальних мережах – краще перевірте інформацію. Введіть у пошук Вконтакті за ключовими словами посту, пошукайте інформацію про людину, що потребує, зробіть пошук у google за картинкою… Було таке, коли один хлопчина скопіював мій пост про ПНБ для 30-ї бригади, поставив номер своєї картки Приватбанку. Я звернулася в міліцію.

Де або у чому знаходите сили допомагати іншим у такій скруті, у якій опинилася Україна зараз?

Сили дають військові. По телефону вони взагалі мало на що скаржаться. Мені завжди стає легше, коли зустрічаю їх, сильніших за себе. Те, що вони бачили і пережили – набагато складніше, ніж те, з чим ми зіштовхуємося у тилу.

Чи вірите у світле закінчення цих подій?

Хочеться вірити. Мені здається, воно буде несподіваним, як і на Майдані 2014 року. Це не світле закінчення, але, як не як, переможне – силовики відступили, Майдан вистояв. Тоді, 20 лютого, був найстрашніший день мого життя, але жертв планувалося в рази більше.

Що маємо осмислити як суспільство у цій ситуації? Над якими цінностями замислитися?

Попереду ще треба багато і тяжко працювати. Це наш єдиний шанс не втратити Україну.