Волонтер прифронту: люди в Україні, крім як самих людей – нікому не потрібні

"Через два роки від початку війни я не бачу роботи з інтеграції ВПО, я не бачу кроків хоч якось вирішити конфлікт чи зменшити ступінь конфліктності у суспільстві", - вважає волонтер громадської ...

Петров О.

Олександр Ярощук

“Через два роки від початку війни я не бачу роботи з інтеграції ВПО, я не бачу кроків хоч якось вирішити конфлікт чи зменшити ступінь конфліктності у суспільстві”, – вважає волонтер громадської організації «Країна вільних людей» Олександр Петров.

Від початку війни на сході України Олександр активно допомагає переселенцям з регіону, регулярно возить гуманітарну допомогу військовим на фронт, допомагає жителям прифронтових територій. Він також активно займається реабілітацією дітей.

Про проблеми переселенців, програми допомоги, ефективність державної політики та проблеми самого волонтерства Олександр Петров розповів в ексклюзивному інтерв’ю Громадському Простору.

 Громадський Простір: З якими проблемами досі мусять давати собі раду переселенці, враховуючи що вже минуло два роки відколи на сході України почалася війна?

Олександр Петров: Проблеми переселенців не змінилися. Багатьом переселенцям не виплачують переселенські виплати, людям немає де жити, люди змушені повертатися на окуповану територію зі словами, що вони втратили віру в Україну. Хоча все ж вони досі кажуть, що вірять в Україну, але тут їм немає де жити. Всі заощадження, які були у людей, за два роки закінчилися, а підтримки, окрім як від міжнародних організацій і волонтерів – вони не мають.

Ми повертаємося до того, з чого починали два роки тому

Допомога в розмірі 880 грн або 440 грн виплачується, але не всім. З незрозумілих причин склалася ситуація, коли переселенські виплати відмінені, а для їх відновлення існує глухий кут: людей направляють отримувати штампи міграційної служби, але згідно нового законодавства цей штамп не ставиться. Тобто людей направляють ставити те, що поставити неможливо. І все – глухий кут.

У всіх для цього є законодавчі причини, а в людей немає виплат. І ми повертаємося до того, з чого починали два роки тому.

Г.П.: Чи існують сьогодні якісь ініціативи громадянського суспільства для того, щоб вирішити це питання?

Олександр: Всі волонтери, які працюють з переселенцями, об’єдналися навколо цієї проблеми. Зараз ми реалізуємо практику письмових звернень, збираємо письмові відмови, потім справи передаються до суду, але там також поки що жодного результату. Ми також допомагаємо людям оформлювати запити на публічну інформацію, консультуємо що робити далі. Ми також пояснюємо людям, що місцеві пенсійні фонди, соцзахист тощо не причетні о цієї ситуації – вони лише виконують те, що прописано в їхніх нормативно-правових актах. В управлінні соцзахисту кажуть, що вони не можуть робити по-іншому, тому що немає підстав.  Питання в тому, чи є законодавча ініціатива і адекватність у Києві!?

Не хочеться цими словами знищувати віру в країну, адже країна в нас хороша – уряд поганий. Але тим не менш складається враження, що люди в Україні, крім як самих людей, більше нікому не потрібні. Тому що через два роки після початку війни я не бачу роботи з інтеграції ВПО, я не бачу кроків хоч якось вирішити конфлікт чи зменшити ступінь конфліктності у суспільстві.

12715558_498697990310851_1584048645861066161_n

Г.П.: Ви сказали про адаптацію ВПО, а саме про відсутність кроків по інтеграції переселенців. На Вашу думку, які фактори адаптації найважливіші?

Олександр: Волонтери часто дискутують на цю тему. Особисто я вважаю, що першим кроком до нормального життя людей, які покинули свої домівки внаслідок війни, основною платформою адаптації є власне житло. Це дах над головою, де можна спокійно влаштуватися, нагодувати дитину, а потім почати пошук роботи.

Хтось вважає, що першим кроком є пошук роботи. Тому можна сказати, що житло і робота – це найбільш необхідні умови, щоб люди почувалися комфортно в новому середовищі.

У цьому контексті варто відзначити, що не надається ні те, ні інше. Хоча в законах і написано, що переселенців мають забезпечити житлом.

Г.П.: Чи спромоглася держава за два роки розробити хоч якісь програми допомоги переселенцям, які можна було б виконати?

Олександр: Стратегії написані. Є комплексні програми на рівні регіонів,  в тому числі Донецької області. Але питання забезпечення житлом там немає.

В результаті, люди повертаються додому на окуповану територію, захоплену бойовиками і Росією, де їм промивають мізки, де ведеться жорстка пропаганда і, по суті, Україна втрачає нормальних, адекватних людей, спеціалістів, професіоналів.

Ресурсу не вистачає. Ми тримаємося на плаву лише завдяки співпраці з міжнародними організаціями

Г.П.: Наскільки важко сьогодні працювати волонтерам?

Олександр: Всі волонтерські спільноти починали з того, що працювали з людьми. Це – менеджери, адміністратори, які працюють з людським ресурсом. Зрозуміло, що через два роки комусь це набридло, хтось втратив віру, але більшість людей самі змушені виживати в тих економічних умовах, які склалися в Україні. Більшість людей продовжують виділяти власні ресурси, щоб допомогти співгромадянам.

Волонтерство вийшло на інший рівень: ми стали рівноправними партнерами міжнародних організацій

Люди змушені думати, як вижити їм і їхнім родинам. Тому ресурсу не вистачає. Ми тримаємося на плаву лише завдяки співпраці з міжнародними організаціями. Потрібно віддати належне тому, що волонтерство вийшло на інший рівень: ми стали рівноправними партнерами міжнародних організацій. Ми напрацювали досвід, є професійні якості і навики.

11011442_396076603906324_4862563523859910419_n

Г.П.: Вистачає сьогодні міжнародних програм для переселенців?

Олександр: Програм вистачає і реалізація є. Але потрібно підвищувати координацію та ефективність. Поки що рано казати, що ми налагодили координацію, але робота триває: у нас часто проходять координаційні наради, запроваджена кластерна система. Питання підвищення ефективності стоїть на порядку денному.

В той же час з плином часу питань, які вимагають до себе уваги, стає все більше, тим більше, що вже почали проявлятися наслідки. Якщо спочатку ми гасили пожежі, сьогодні ми вже маємо справу з наслідками.

Г.П.: Які саме наслідки Ви маєте на увазі?

Олександр: Різні соціально негативні наслідки, починаючи від насильства, алкоголізму і закінчуючи індивідуальними наслідками, травмами, хворобами. Зараз потрібно робити основний акцент не на тому, щоб годувати людей, а на тому, щоб мінімізувати пост конфліктні прояви в час конфлікту.

Усі форми психологічної допомоги шаблонні – потрібні інноваційні рішення, нові підходи

Г.П.: Яким чином можна це зробити?

Олександр: Потрібно переходити на інші форми надання допомоги. Потрібно впроваджувати програми, спрямовані на психологічну підтримку, на розвиток реабілітаційних центрів, для жертв насильства, дитячих центрів. У нас працює сфера надання психологічної допомоги, але її ефективність невисока. Усі форми психологічної допомоги шаблонні – потрібні інноваційні рішення, нові підходи, які матимуть ефективність і результат.

Г.П.: Як щодо програм з надання роботи вимушеним переселенцям? Можливо відкриваються курси перекваліфікації тощо?

Олександр: Центри занятості працюють без змін. Але потрібно змінювати підходи. Рішення будь-якої проблеми, яка стосується переселенців, має бути комплексним. Якщо говорити про проблему війни і конфлікту в Україні, тут також має бути комплексний підхід. Найбільш яскравий приклад – реабілітація дітей.

Ми займаємося реабілітацією дітей. Діти реабілітуються, у них з’являється усмішка на обличчі, вони починаються спілкуватися, але коли дитина потрапляє додому, вона знову занурюється в ту атмосферу, з якої ми її витягали. Дома в батьків конфлікти, скандали. Таким чином, ефективність реабілітації зводиться нанівець, тому і кажемо, що підхід має бути комплексним: реабілітація повинна стосуватися як дітей, так і батьків.

В нас жодна державна структура не пристосована до роботи в умовах війни

Питання у системному підході – а в нас жодна державна структура не пристосована до роботи в умовах війни. Найгірше те, що вже пройшло два роки, а нічого не було зроблено для того, щоб змінити підхід, розробити нову систему, адаптовану до умов війни. Все залишилося, але в країні війна, якої в України ще не було, і я сподіваюся, що більше не буде.

 

Фото: Facebook Олександра Петрова


Тематика публікації:    

Останні публікації цього розділу:

Проблеми партисипації: як громадськості активніше долучатися до планування міського розвитку

Інна Підлуська: якщо сьогодні щось не вийшло — це не обов'язково "зрада"

Мистецтво перемагати булінг

Анна Бондаренко: у нашому просторі волонтерства стає все більше

Ірина Ткаченко: Ми всі трішки Ілони Маски — вашим космосом може бути громада

Міжсекторна комунікація: як знайти довгочасний win-win?