Українці більш буферизовані – вони більше відторгають агресію

Громадський Простір

Нещодавно Громадському Простору вдалось поспілкуватися з Мартою Пивоваренко, психологом-травмотерапевтом, головою правління Development Foundation, та Віталієм Харечком, співзасновником Development Foundation, які розповіли про свій інституційний почин на ниві навчання/ надання психологічної допомоги вразливим групам, про свої активності – так потрібні Україні нині задля здорового суспільства.

Варто нагадати, на початку року ми вже спілкувалися з Мартою Пивоваренко, де поговорили про прояви так званого “поствоєнного синдрому”, на який страждають вже не лише військові, які пройшли страшні жорна війни, це торкається усього суспільства. Тоді ми говорили більше про те, як у цьому напрямку працюють волонтери-психологи, наразі ж мова йтиме про те, як волонтерські активності інституціоналізуються.

Г.П.: Марто, розкажіть, будь ласка, якою є зараз ситуація України на психологічному фронті?

Марта: Досвід у діяльності травмотерапії в Україні ще достатньо малий, експертів мало. Звичайно, починають приїжджати тренери, щоб проводити короткострокові програми – день, тиждень – але того, чого варто навчити травмотерапевтів, звісно, що неможливо навчити за тиждень. Цього мало. У США найкоротша програмам складається із 9-ти місячного курсу, і це постійна робота, психотерапевтична, тривала, в групах, де самі психотерапевти відпрацьовують весь цей матеріал. Багато що залежить від інфраструктури, якої в Україні немає. Буде створена вона не скоро, тому що всі дуже порізно діють, багато хто концентрує увагу на взаємодії із державою, а не на створенні якісного продукту.

Зараз я живу подією, яка буде відбуватися у Новому Орлеані, в листопаді місяці. Є така надія, що ми будемо їхати як єдина організація, яка представляє Україну. Це всесвітня конференція з травмотерапії. Там будуть майже всі фахівці з 70-ти країн світу, які активно займаються і науковою діяльністю, плюс допомогою військовим, переселенцям, всім категоріям, які постраждали від воєн в їхніх країнах. Ну і звичайно наша країна, думаю, що не остання, у значенні того конфлікту, який відбувається в Україні, і дуже хотілося б, щоб ми потрапили. Ми будемо дуже сподіватися на тревел-грант, який надають найбільш активним учасникам або будемо намагатися знайти внутрішніх (українських – ред.) спонсорів. Це дуже важливо для нашої країни, з контексту співпраці.

Г.П.: Що дасть участь Вашої організації у цій конференції?

Марта: Моя роль у 90% випадків посередницька. Я зв’язую тих, кому потрібна допомога із тими, хто її може надати. Я знаю, що наукова діяльність в нашій країні недооцінена, але це єдиний спосіб залучити фінанси через міжнародні великі грантові організації в українську психологію. Українці-психологи цього не розуміють, вони очікують фінансування з будь-яких джерел, але тільки не під наукові розробки або досягнення. Весь світ давно довів, що наука – це дуже вартісна річ, але і дуже перспективна в плані розвитку загалом цивілізації. Чим більше наукових досліджень буде відбуватися в напрямку співпраці із солдатами, їхніми родинами, із переселенцями, чим більше ми зможемо зрозуміти, що ж відбувається з нашими людьми … чому вони так страждають, як зменшити їхні страждання, тим краще буде для нашого населення.

Це зло вже прийшло в наші домівки, і людей потрібно відновлювати. Ми повинні знати, як це робити. Щоб робити це фахово, ми повинні зрозуміти, які симптоми в нас працюють, які не працюють, які техніки працюють, які не працюють, особливо у психологічній допомозі. Тобто, все що нам дає американська сторона та інші країни, ізраїльський досвід… воно не буде на 100% спрацьовувати у нас. Ми це розуміємо, і повинні дослідити, що працює, а що ні.

Будь-який процес починається з підготовки. Нам довелося включитися у волонтерську діяльність, надавати психологічну допомогу тими традиційними методами, які давно застарілі у світі. Але поки ми не проведемо досліджень, підготовки, не створимо інфраструктуру, не створимо реабілітаційні центри із використанням вже нових знань – що працює з нашими солдатами, що не працює – доти ми не зможемо справитись з наслідками війни.

Г.П: Що, на Вашу думку, уже зроблено?

Марта: Ми провели школу першої психологічної допомоги, провчили більше 100 психологів-травмотерапевтів, які надають психологічну допомогу, зокрема, самі працюють як тренери. У рамках їхньої діяльності в Херсоні, в Житомирі та інших областях вже пройшли внутрішні школи для людей, які працюють з дітьми, для педагогів, психологів, соціальних працівників.

Школа проходила у 21 місті України. Тобто, ми посіяли зерно і маємо надію, що ми продовжимо таку діяльність. Зараз ми плануємо другу школу. Якщо буде можливість, то за допомогою скайпу ми поширимо ці знання на значно більшу територію. Також ми проводимо щомісяця короткі програми, наприклад, по два-три тренінги у вузькоспрямованих темах. Загальна кількість людей, яка пройшла таке навчання уже понад 10 тисяч, оскільки один тренінг можуть 300-400 людей проходити, також близько 2.5 тисяч дивляться ці тренінги через інтернет.

Г.П.: Віталію, Ваша організація розвивається дуже швидкими темпами, Ви співпрацюєте з різними осередками в різних містах України. Як проходить цей процес?

Віталій: Коли ми починаємо співпрацю вже з осередками в різних містах, то так чи інакше в містах України формуються певні команди, за певними цінностями, за певними поривами щось зробити корисне для людей. Ми відкриті до перемовин, до розмови, до співпраці. Наша мета – отримані знання поширювати дальше, розвивати, підштовхувати активних людей до наступної діяльності, до реалізації проектів.

У нас є освітня спрямованість, тобто показати, що є такі знання, і зібрати навколо тих знань професіоналів, тих психологів, волонтерів, які будуть це застосовувати і реалізовувати. Інше завдання – це можливість їм самореалізуватися. Щоб не було так, що ми сказали, а ви виконуєте те, що ми скажемо. Наш підхід – це більше близькість по духу і можливість кожного регіону реалізувати ідеї, проекти у свій спосіб. З кожного регіону ми збираємо запити, які в них є…. підбираємо тренерів-експертів зі США.

Наприклад, ми бачимо, що у місті є певна проблематика…привезли на реабілітацію бійців. Ми просто пишемо меседж, це навіть може бути пост у фейсбуці, з таким питанням – чи є хтось, хто там займається цією проблемою. Люди відписують. Ми кажемо, якщо ви там цим займаєтесь, то чи можемо ми згуртувати вас… У нас є можливість навчити чи дати вам інформацію, яка може бути корисною. Ті, які активніші, завжди звертаються.

Г.П.: Віталію, куди все таки рухатиметься Ваша організація?

Віталій: Початкова мета – це перша психологічна допомога. Ми багато організовували тренінгів, круглих столів, семінарів. Після поїздки Марти у Єльський Університет і отримання певного компоненту надання першої психологічної допомоги, ми почали цю тему максимально поширювати. Ми створили Школу Першої Психологічної Допомоги, і щоб ця тема стала ще більш масштабна, ми почали майже паралельно зі створенням Школи розробляти мобільний додаток для рятівників, та інший додаток конкретно для постраждалих, щоб вони могли швидко себе проскрінити, перевірити на те, чи отримали вони якусь шкоду психологічну.

Ми все таки більше орієнтуємося на рятівників, щоб вони могли, будучи в якійсь локальній кризовій ситуації, швидко і кваліфіковано надали допомогу, щоб у них був матеріал чи певний протокол дій, яким чином надати першу психологічну допомогу.

Задача мобільного додатку – це максимально широко поширити інформацію про інструмент надання психологічної допомоги. Ми спрямовані на те, щоб цей додаток можна було зробити більш кваліфіковано, залучити до того експертів, а експерти щоб ділилися із рятівниками…. Мобільний додаток – це один із моментів того як максимально широко можна поширити першу психологічну допомогу, тобто знання, яким чином можна надавати першу психологічну допомогу.

Кінцева мета нашої діяльності громадської – це створення реабілітаційних центрів. Наша задача тут в наданні кваліфікованого менторства, кваліфікованих консультацій. Тобто ми як певний посередник, який беручи американських експертів, чи інших експертів із закордону, переносимо їх на ринок України для створення в Україні мережі.

Г.П.: Марто, ми знаємо, що зараз працюєте над новим аналітичним матеріалом. Розкажіть про це.

Марта: Ми зараз готуємо аналітичний матеріал, зібраний із кількох компонентів. Перший вагомий вклад був зроблений завдяки волонтерським організаціям. У Львові велика волонтерська активність, яка пішла ще з Майдану. Можу згадати Штаб Національного Спротиву, який приєднався до цього процесу. На основі таких осередків були створені волонтерські сотні. Є приблизно 10 офісів по Львову, які займаються волонтерською діяльністю, збором коштів. З їхньою допомогою були зібрані дані від переселенців, які приїхали до Львова.

Знаходячись максимально далеко від рідного дому, вони розуміють безпечність надання матеріалів, доказів того, що по складу характеру сепаратисти, які залишилися на Донбасі є такими, а не іншими людьми, причини їхньої поведінки, з чого це почалося, чому триває і коли закінчиться.

Такий матеріал ми розширили, доповнили його даними з різноманітних джерел, в тому числі російських, де люди, які належать до сепаратистського руху самі викривають себе, викривають участь російської держави в цьому процесі. Такий аналітичний матеріал, який включив статистику, аналітику та психологічну компоненту, показує соціально-психологічні профілі характерів сепаратистів, зокрема, ключових осіб, які визначають якісь явища в їхньому русі і нижчого класу сепаратистів… аж до менталітету росіян. Матеріал буде достатньо об’ємний. Ми хочемо підготувати з Євромайдан SOS брошуру з нього. Поширимо її усім бажаючим для того, щоб наші солдати, наші комбати, військові знали, з ким вони борються, а значить знали, як це робити більш ефективно, як не страждати від того, що ти не розумієш протилежну сторону і як вижити. Тобто, матеріал підготовлений для цього, і також для того, щоб місцеве населення, яке живе на Донбасі, розуміло, що ми їх розуміємо, розуміємо їхні бажання, мрії, розуміємо… Тому що у будь-якому конфлікті дві сторони беруть участь, і причини обох сторін повинні бути зрозумілими, і тільки тоді можна знайти шляхи для діалогу і вирішення проблеми.

Г.П.: Очевидно, що цей матеріал буде корисний і для закордону для розуміння того, що відбувається в Україні…

Марта: Для закордону він буде більш потрібний, аніж розуміння просто України, оскільки явище сепаратизму притаманне багатьом країнам, і для того, щоб зрозуміти, усвідомити причини сепаратизму іноземним країнам у свої країні, зокрема, Канаді, Іспанії, Англії… треба розуміти, що таке сепаратизм як такий. В нашій публікації буде достатньо багато моментів, які будуть вказувати на причини сепаратизму в Україні, а значить надасть цей матеріал якісь важелі впливу на власних людей, роз’яснення, чому сепаратизм виникає навіть у розвинених країнах, які можуть бути його наслідки, я не маю на увазі такі плачевні як у нашій країні. Але знання дозволяє багато чого вирішити, менш агресивно ставитися до цього і допомогти людям по обидва боки конфлікту.

Г.П.: Марто, скажіть, будь ласка, чого українському суспільству чекати після закінчення війни?

Марта: Ми знаємо про той досвід великої кількості травмованих, що поверталися у свої домівки у США та інших країнах. Але ми не можемо знати про досвід, який буде в нашій країні, оскільки в нас інший менталітет. Я можу сказати, що по складу національного характеру українці значно м’якші, значно добріші і більш буферизовані – вони більше відторгають агресію, і це означає, що великих агресивних ексцесів тут не приймають, не сприймають, таких людей не оцінюють. А це значить, що вони будуть більше дистанціюватись, але при цьому суспільство не буде заражатися. Тобто, я очікую, що наслідки будуть не такі плачевні як було у багатьох країнах світу тільки через те, що національний характер українців не схильний до такого. Ми не хочемо воювати вже зараз на сході, нам вже зараз шкода цих людей… дуже багато комбатів дозволяють перевозити харчі, одяг та інші речі на території, окуповані терористами через жалість, співчуття до тих людей, які там живуть.

Ми не здатні до надмірно агресивної поведінки, але ті люди, які пережили жахіття війни, звичайно, будуть для нас виглядати дикими, жорстокими, неживими і це буде наносити шкоду локальним сім’ям, будуть страждати їхні діти, буде страждати громада, у якій будуть жити ці сім’ї. Ми будемо працювати з цим. Це все, що я можу сказати.

Все можна пережити і перебороти, основне знати, що робити. Для цього нам і потрібен світовий досвід і докази, що в нас одне працює, а інше не працює. Береш технологію, доповнюєш потрібними елементами та впроваджуєш. Так працює весь світ, так працюють бізнесова сфера, наукова сфера, так працює державне управління. В нас немає іншого шляху, ніж застосовувати вже створений велосипед, змінивши раму, ручку… потрібні елементи і поставивши на свою основу.

Г.П.: Марто, чи вдається партнерство між різними сегментами у державі на вирішення цих проблем?

Марта: Є люди, які змінили систему зсередини. Їх небагато. Вони намагаються зробити якісні зміни, не кількісні, це добре. Це хороша нова характеристика, яка демонструє прогрес. Я активно включалася в процес громадський після 2004 року, оскільки сама була активісткою громадянського суспільства. Я була у багатьох громадських організаціях, більше ніж у 20. У мене були енергія, час, бажання, натхнення щось міняти в країні, але якісних змін не хотіли, хотіли кількісних. Хотіли демонстрацію переваг. Багато хто хотів продемонструвати, що українська політика не така жахлива, і це неправильно. Міняти – значно краща стратегія, ніж просто демонструвати, що те, що є – це непогано. Зараз я бачу багатьох людей, які готові включатися в процес, навіть сама концепція залучення громадських організацій, громадських активістів в політику – вже непоганий крок. Звичайно, що він не демонструє великих якісних зрушень, але цей процес надто тривалий, і він не буде такий швидкий як є очікування і запит суспільства. Я зміни бачу. Не можу сказати, що все йде так як треба. Звичайно, що нам доводиться знизу відбудовувати систему, але принаймні нам дають таку можливість і не обмежують нас в цьому.

Я дуже вдячна долі, що на моєму шляху потрапляються люди, яким хочеться теж допомагати іншим людям, зокрема Громадський Простір, така організація, яка підтримала наш рух психологів, і це насправді дуже важливо, що є бажання кооперуватися, об’єднуватися. Поки що в Україні цього мало, є значно сильна конкуренція серед громадських організацій, оскільки громадський сектор нерозривно досі пов’язаний із політикою. Це зміниться в нашій країні тоді, коли громадянське суспільство отримає важелі впливу на політику, і йому не потрібно буде ставати політикою для того, щоб щось змінювати в політичному житті країни.