У Вінниці почули проникливі “Жіночі голоси – жіночі долі”

Громадський Простір

Велика кімната Галереї ІнтерШику у Вінниці дуже швидко заповнилася відвідувач(к)ами. Тут – медіа, жінки і чоловіки, навіть діти… За якусь мить новоприбулі гості почали знімати стільці з гірки запасних, які збоку про всяк випадок. Організаторки майбутньої вистави, що розпочнеться ось-ось, не були до кінця впевнені, скільки саме людей буде не байдужими до теми вимушеного переселення, яку вони досі фокусують. І виявилось – таких немало. Серед них і ми – журналістки Громадського Простору.

Світло не вимикали, як під час традиційних вистав, не було тут і лаштунків, оркестру чи декорацій… Хіба що банер та екран з  фотослайдами – мирного Донбасу на контрасті з розгромленими будівлями, хаосом та болем, посіяними агресором… І ось все починається. Одна за одною виходять… Ні, не акторки, а просто небайдужі до долі внутрішньо переміщених жінок місцеві жителі та жительки, депутати/ки, викладачки, журналістки, громадські активістки…

Дійство називається так: “Жіночі голоси – жіночі долі” – читання історій внутрішньо переміщених жінок, які мешкають у Вінницькій області, їх новими сусідками.

Організаторки пояснюють концепцію так: “Це кілька реальних історій, що прочитані вінничанками, аби краще зрозуміти долі, біль і прагнення наших сусідок і подруг зі Сходу України і Криму”.  Якщо пам’ятаєте, минулого року в Києві і в інших містах відбулася вистава-читання  “Сім” жіночих історій, документальна п’єса, що складається з інтерв’ю семи активісток, яку можна назвати прототипом “Жіночим голосам”, але контекст, зміст, проблематика, жіночі долі – зовсім інші, наші, українські… Історії зібрані за невеликий проміжок часу. Вони записані і оброблені трьома громадськими активістками з Вінниці: Оксаною Романюк, Оксаною Пойдою та Оксаною Яцюк. Саме вони не тільки записали, але й виступили драматургинями вистави. Із багатьох годин та сторінок текстів їм довелось вийняти квінтесенцію – про вчора та тепер внутрішньо переміщених жінок з Вінниці, Бару і Хмільника. “Ми щиро вдячні внутрішньо переміщеним жінкам, які розповіли свої історії, за довіру і відвагу”, – говорять ідейні натхненниці події. Є у проекту і свій символ – малюнок “Жінка-пташка”, який намалювала вінницька художниця Юлія Гушул.

А тим часом акторки читають тексти – спогади і роздуми жінок, яким довелося зіштовхнутися із жахіттями війни. Стає все тихіше і тихіше, і глядачі все глибше занурюються у переживання болючих моментів людей, які тепер живуть поруч. Вже скоро стає зрозуміло – у залі є й самі переселенки/ці, які проживають тут і зараз це вчергове… То тут, то там очі гостей вистави (серед них і чоловіки) наливаються слізьми, хтось вголос плаче, хтось переживає все всередині, хтось вибіга – несила тримати емоції, заспокоюється і повертається.

Після останніх історій і віршованих слів-побажань, аби скоріше закінчилася війна, глядачі аплодують стоячи. І акторки, і організаторки, і всі присутні вийшли іншими з цього приміщення. Усі стали співучасниками/ницями чогось дуже сакрального – усі торкнулися чужого болю, відчаю, смутку. Прожили його разом, а це значить по-справжньому змогли поспівчувати.

Тут варто шанобливо назвати імена акторок: 

Ірина Колесник, депутатка обласної ради.
Людмила Творун, вчителька ЗОШ №3.
Ольга Мотрич – журналістка, і ще вона фільми озвучує.
Оксана Пойда, викладачка педагогічного університету, голова Вінницького Союзу Українок.
Олена Павлова, громадська активістка, журналістка, письменниця, ну і Елена Павлова це вона.
Оксана Романюк, вчителька, дослідниця, громадська активістка, ви її знаєте, як Клавдія Борщ.
Текст від автора – Юрій Максименко, депутат Вінницької міської ради.

Одна із організаторок події – Оксана Яцюк, громадська активістка, очільниця ГО «Подільський центр соціальних технологій» говорить: “У деяких моментах це вже є переповідання – якесь наше бачення все одно додається до цієї історії. Мені здається, це правильний формат розповідання цих історій, і це сприятиме налагодженню взаємодії. Тому що ті, хто беруть у цих виставах участь, кажуть: “Ми не знаємо, як це вплинуло на глядачів, але на нас це дуже вплинуло, коли ми багато разів читали цю історію – на репетиціях, вдома…”  Вона більше розповіла про ідею того як народилась ця вистава у відео-коментарі Громадському Простору:

“Сказати те, що я просто переживала – це нічого не сказати – я, напевно, була цими жінками, кожною з них, запис яких слухала“, – говорить Оксана Пойда, викладачка педагогічного університету, голова Вінницького Союзу Українок. Саме вона розшифрувала багато годин розповідей переселенок. “Всі, хто долучився до цієї справи – великі молодці. Вони пережили ці історії, пройнялися ними і, я думаю, ви прекрасно відчули те, як це все сьогодні читалося. Це читалося серцем. Не раз під час читання наверталися сльози – не тільки від того, що я читаю, що я переживаю, а й наверталися сльози, коли читали мої друзі. Замало, напевно, такого проекту у Вінницькій області – він має бути по всій Україні”. 

А цю прекрасну мить ми зафіксували уже після вистави, коли зустрілися дві Олени –  Олена, переселенка з Горлівки, і Олена-“акторка”, громадська активістка і журналістка, яка переповідала її історію – привіталися, обійнялися, продовжуючи теплу і щиру розмову.

Оксана з Горлівки – праворуч, Оксана з Вінниці -ліворуч

Авторка історії Олена у коментарі Громадському Простору про її життя сьогодні:

“Взагалі нам дуже імпонує місто. Ми вже полюбили його, як своє рідне. І взагалі – ми чекаємо майбутнього. Я одразу погодилася розповісти свою історію. Напевне, не кожній людині розповіла б усе це. Це залежить від людини – мені сподобалась наша Оксана, вона така проста і відкрита. Я пішла за нею. Я вважаю, що це потрібно – аби усі чули, всі знали про те, що живуть такі люди у Вінниці, і не тільки тут, а по всій Україні”.

Власне, кілька фрагментів вистави:

Захід відбувся в рамках проекту, який реалізується Вінницькою обласною громадською організацією «Подільський центр соціальних технологій» в рамках пілотного проекту «Внутрішньо переміщені особи в трьох містах України: плани, перспективи, можливості для примирення» за підтримки Українського Жіночого Фонду, Інституту Миру США і Глобального Фонду для Жінок.

Більше фото