У Києві відкрилась фотовиставка «Ми люди. Ми рівні»

Галина Жовтко

У Національному музеї Тараса Шевченка відкрилась фотовиставка, присвячена рівності прав людей. Виставка «Ми люди. Ми рівні» підготована громадською організацією «КримSOS» за підтримки Агентства ООН у справах біженців (UNHCR) до Всесвітнього дня соціальної справедливості.

На світлинах всі герої тримаються за руки, бо між ними немає бар’єрів

Невипадковим обрано і місце для  фотовиставки, адже Музей Шевченка є одним із найдоступніших музеїв столиці. Про це Громадському Простору розповів гість виставки – Віталій Пчолкін, представник Всеукраїнської громадської організації “Група активної реабілітації”, працівник Національної асамблеї інвалідів України.

“Багато музеїв вважають, що вони є соціальними. Вважають, що коли вони проводять екскурсію для соціально незахищених верств, то це вони вже такі соціальні. Але насправді музеї не є доступними. А це один із небагатьох музеїв, який є доступним взагалі в Україні. Музеї, як правило, знаходяться в старих будівлях і є архітектурно недоступні. Люди на колясках вже не можуть туди потрапити. Для людей із порушеннями слуху екскурсовод не може провести екскурсію. А тут була така крута ініціатива – виставка, де картини Шевченка робили у вигляді рельєфних, тактильних копій. Людина, яка не бачить, могла відчути картину, і паралельно був аудіо супровід, де розказувалося в яких вона кольорах відображається. Це такий досвід був дуже показовий для інших. Ми продивлялися вже після цього, і нас запрошували вже інші музеї, вони підхопили це. Багато, я чув, і у Львові є, і по Києву теж… Почали цікавитися як правильно облаштувати доступність, як зробити правильніше. Я думаю, це дуже гарний був початок”.

Також активіст поділився своїми думками та досвідом щодо доступності столиці для людей з інвалідністю.

“Київ, на жаль, архітектурно дуже складний. Але взагалі у нас нормативна база непогана, у нас є державні будівельні норми, якби вони витримувалися в певній послідовності, то, звичайно, було б простіше. Наразі, на жаль, перше, що беремо – це з’їзди, майже немає їх. Відчути це “щастя” може мама з коляскою. Пройтися по вулиці, не піднімаючи коляску, майже неможливо. Більш-менш таке пониження є на Оболоні, в більш нових районах. Друге, майже кожен заклад обов’язково зробить якусь одну сходинку, яку взагалі не потрібно було робити. Не знаю, чому таке робиться. А Хрещатик – це найбільш недоступна вулиця. Хрещатик перейти неможливо. Немає з’їздів… декілька облаштували…два з’їзди, але якщо я не можу заїхати, то навіщо мені той з’їзд.  Третє, це туалети. Є багато закладів, куди ми ходимо, ходили, які наче архітектурно доступні, але туалету немає доступного… і все. Людина на колясці не може там більше двох годин провести, бо є фізичні потреби. Зазвичай, коли ми з дружиною ходимо, то ми беремо книгу відгуків та пишемо, що, будь ласка, облаштуєте, зверніть увагу на те і те. Дехто, на щастя, реагує, а дехто дуже негативно відноситься. Але потроху рухається це питання. Комітет з доступності з 2014 року не провів жодного засідання…. мотивують це тим, що вони економлять кошти. Насправді, це не такі великі кошти, це просто бажання треба мати. Друге, це державна політика. Особисто з чим я стикаюся, наприклад, я пишу скаргу, що там порушено норми, там мала бути доступність. За правилами мають провести перевірку і встановити, чи дійсно є порушення. Але у червні минулого чи позаминулого року був покладений мораторій на заборону  перевірок. Зараз багато будинків будуються із повністю порушенням державних будівельних норм і  на це неможливо впливати…. Якби за це карали, хоча б штрафами. Ми громадськими організаціями намагаємося це пролобіювати, але, на жаль, поки немає… якщо навіть будуть ті штрафи, то  будуть якісь суди, будуть знову нести взятки. Шукаємо якісь дієві механізми”.