Творення замість боротьби – як шанс на нове життя. ВПО storytelling на Громадському Просторі

Громадський Простір

У Луганську я почав нове життя – докорінно змінив звички, систему цінностей і спосіб життя. У Луганську я познайомився з майбутньою дружиною. У Луганську в 2013 році народилася наша дочка. Багато хорошого було в тому місті, єдине що не виходило – заробіток. Робота за наймом оплачувалася погано, незважаючи на мою кваліфікацію і досвід (я будівельник з освітою і 10 років досвіду роботи). Перші 2 роки я думав, що вся Україна така ж як Луганськ. Коли став їздити країною і знайомитися з різними людьми, з Центру, Півдня, Заходу країни, зрозумів, що це не так.

Г.П. Коли і за яких умов покинули Луганськ?

Віталій. У середині листопада 2013 р. я виїхав у м. Санкт-Петербург, де жив 6,5 років до Луганська, в спробі влаштуватися на роботу за колишніми зв’язками. Лютневі події Майдану застали мене там, я поспішив повернутися. До мого повернення в березні 2014 р. СБУ Луганська було захоплено, стояв наметовий табір у парку Дружби і блокпости. Потрібно було дуже швидко міркувати і робити висновки. Подумайте самі – на руках дитина 8 місяців, в кишені внутрішній російський паспорт, перед очима триколор на адмінбудівлі України та автоматники. Повальні віджимання, особливо транспорту, викрадення активістів –  тоді були вже нормою. Вони це називали «боротьбою з бандеровами»

Остаточне рішення прийшло швидко – разом зі звісткою про перші два ГРАДи на Веселій горі. Тоді вони ще «мовчали», але на околицях йшли бої.

Було «взято» селище Металіст, вже страждав від обстрілів Камброд. Зідзвонилися з друзями з Бердянська, вони знайшли і підготували квартиру. Зібралися і поїхали протягом 3х днів, речі відправили поштою. Уже через два тижні батьки дружини ночували в погребі… Детальніше про зруйнований Металіст

Фото з дочкою. На задньому плані димить військова частина селища Металіст. Знімок зроблений в селищі Сабівка (10 км від Луганська) у травні/червні 2014 р., незадовго до від’їзду.

Г.П.: Як складається Ваше життя після переїзду, де живете у Бердянську та чим займаєтесь?

Віталій. Перші 3-4 місяці жили «тілом тут, а головою і серцем – там». Дружині було складніше – вона покинула рідну домівку, а я не встиг “прирости” до місця. Мені вдалося умовити маму виїхати спочатку до Криму (вже окупованого на той момент), а потім до сестри в РФ. Батьки дружини навідріз відмовлялися виїжджати навіть тимчасово, поки в серпні становище не стало абсолютно нестерпним, тоді виїхали на 2 місяці. Спочатку ми з дружиною навіть як могли брали участь у подіях – у нас був зв’язок з її батьками (велика рідкість тоді!) І ми передавали звісточки тим, хто виїхав про їхніх родичів, сусідів, будинки. Про жертви і руйнування. Потім цю практику припинили, оскільки виникла підозра, що цю інформацію використовують для корекції вогню.

Горювати було ніколи. Оформивши всі належні документи, стали жити на зйомній квартирі. Кілька разів отримували гуманітарну допомогу, гроші за програмою «Safe children», продукти на запрошення від місцевих релігійних організацій. Допомагали родичі. Я став заробляти копірайтингом, писав статті на тему будівництва. Добре заробляв, це дозволило зняти більш зручну і простору квартиру, в якій ми живемо і зараз. Але заробітки припинилися з обвалом рубля і гривні, в січні 2015 року. Тоді ринок IT, реклами, контенту просто «впав» за місяць.

У Бердянську я розумів відразу, що влаштовуватися на роботу за зарплату рівну оренді квартири – безглуздо. Тому вихід залишився один – займатися підприємництвом. Але про це скажу далі.

Г.П.: У Бердянськ, за різними підрахунками, близько 10 тисяч  переселенців приїхало – чи маєте Ви можливості спілкуватись, разом чи через якісь громадські організації самоорганізовуватись, який мікроклімат в місті?

Віталій. Тут питання потрібно відкоригувати – «Чи маю я потребу/необхідність спілкуватися з переселенцями?». За нашими з дружиною спостереженнями, серед переселенців більшість людей мають більш складну історію, ніж наша. Багато втратили майна, справу всього життя, близьких людей. У них життя просто обірвалася. Велика частина були повністю залежні від робочого місця – заводу, шахти, держустанови. Вони стали безпорадні у цій ситуації. Звідси озлобленість, біль всередині, яку можна відчути за кілька метрів. На жаль, за нашими спостереженнями, критична більшість переселенців таємно або явно підтримують «ЛНР» і живуть в очікуванні повернення. Це основна причина, чому ми дуже обережно ставимося до спілкування з колишніми земляками. Інша причина – вони в основному вимагають допомог, якихось виплат від держави, послаблень, пільг і т.д. Ми розраховуємо тільки на себе.

На момент переїзду і зараз дружина перебуває в декретній відпустці (працювала на луганському держпідприємстві), я був вільною самозайнятою особою, звик до зміни обстановки.

На сьогоднішній день можна сказати, що ми асимілювалися – новим знайомим з місцевих немає потреби пояснювати, звідки ми. Або нам разом добре, або ні. Активно вивчаємо інформацію від громадських організацій в інтернеті, обмінюємося інформацією. Але вже не цікавимося «роздачею гуманітарки», різними програмами допомоги. Далі поясню чому.

У цілому дуже позитивно ставлюся до громадських об’єднань, в деяких перебуваю. Навіть обраний до Правління однієї з них (не відноситься до переселенців). Мікроклімат у місті для мене неприємний, а точніше – ніякий. Хай вибачають мене місцеві, але вони й самі кажуть, що не мають права на власну думку. Бердянськ – курортне місто, в якому десятки років відпочивав весь Донбас. Від Донецька машиною за 2 години можна доїхати. До 1991 р. тут відпочивав весь СРСР за путівками і т.д. Після тотального розвалу промисловості міста залишилося пару гідних заводів і порт.І, звичайно ж, місця відпочинку – турбази, пляжі. Місцеві потрапили в 100% залежність від відпочивальників. Точніше від грошей, які вони витрачають на літній відпочинок, восени життя завмирає. Найбільш щедрі постояльці – донеччани, москвичі і трудівники Півночі. Ви вловлюєте думку?

Г.П.: ВПО статус сьогодні – як Ви оцінюєте на власній історії допомогу чи підтримку з боку держави?

Віталій. Я не надаю великого значення цьому статусу. Ми переїхали, закон вимагає мати довідку. Маємо, продовжуємо, на цьому все. Все, що належить від держави – зокрема адресна допомога – отримуємо, більшого не просимо. Якщо чесно, ці суми мало впливають на бюджет. Останні продуктові набори ми просто роздали тим, хто більше потребує.

Головною «допомогою» від держави я можу назвати тільки стимулюючі дії для мікробізнесу – єдиний податок, швидка реєстрація, заборона перевірок і заборона Прокуратурі перевіряти бізнес. Але це не допомога – це частина реформи. Тобто частина того, що держава зобов’язана робити для своїх громадян.

Найбільша кількість претензій – до місцевих міні-чиновників. Служба соціального захисту (соцзабез) працює огидно – затримують виплати адресної допомоги без причини, спробували «затиснути» дитячі. Довелося звертатися у вищі інстанції. До слова сказати, Гаряча лінія Мінсоцполітики працює на відмінно. Через недбалість місцевого соцзабезу доводиться телефонувати на Гарячу Лінію щомісяця. Після дзвінка все відразу приходить в норму – бердянські соцслужбовці протвережуються і самі дзвонять і запрошують на прийоми. Тобто, на державному рівні ніби як навели порядок в цьому окремо взятому секторі, а на місця поки не дійшло. Ми намагаємося їх виховувати, але «досвід» поки перемагає – змусити їх працювати не так-то просто.

Медицини в Бердянську немає. Навіть платної. Це великий мінус, особливо з дитиною. Майна і проблем з ним пов’язаних ми не мали. Я громадянство не змінив – будинок, в якому я прописаний, знаходиться в Луганську, прописуватися більше ніде (поки що). За весь час жодного разу, ні в одному органі влади, не було жодних проблем, пов’язаних з моїм громадянством РФ або луганською пропискою. Мало того, я отримав закордонний паспорт РФ через Консульство, шенгенську візу в загальному порядку на запрошення і здійснив поїздку до Польщі. Мені виплачувалася адресна допомога як безробітному (400-200-100-0). За останні півтора року відвідав: Харків – 3 рази, Київ – 4 рази, Львів – двічі, Житомир, Луцьк, Запоріжжя, Варшаву – по одному разу. Українською мовою говорив тільки тоді, коли сам того хотів (у Львові, наприклад). Це до слова про «утиски російськомовного населення Донбасу».

Г.П.: Ви пробували звертатись до міжнародних організацій та фондів за сприянням в налагодженні своєї справи, навчання, подання заявок – розкажіть про цей процес і результати?

Віталій. Так, і це улюблена частина моєї історії. Безмірна вдячність тим світлим головам, які прийняли ці рішення і виділили гроші на навчання та гранти мікробізнесу переселенців. Коли я зрозумів, що кар’єру тут не побудувати, а за наймом працювати – невигідно, вирішив зайнятися підприємництвом. Сів і написав один бізнес-план. Потім ще два.

Пішла інформація про тренінги та бізнес-табори, я розіслав заявки. У результаті отримав запрошення на бізнес-табір USAID в Києві і на бізнес-табір ПРООН в Бердянську. Ще ми з дружиною взяли участь у грантовому конкурсі МОМ – кожен зі своїм проектом. Пройшов захист і мій проект схвалили. Також нам був присуджений грант ПРООН на реалізацію бізнес-ідеї. І, нарешті, 25-го листопада я поїду в Київ захищати свій проект в програмі USAID. Разом – два гранти вже є і за один ще буду боротися.

Умови перебування в таборах ПРООН та USAID були дуже комфортними, (на мій погляд, можна було б і поскромніше..), повний пансіон в обох випадках. При цьому USAID проводить менторську програму для учасників – вебінари і консультації з реальними профі, реальними бізнесменами, які діляться своїм досвідом. Це коло спілкування зробило величезний вплив на мене. Зараз я не розглядаю державу як об’єкт отримання доходу, пенсії, якихось пільг. Я отримав підтвердження, що можна і потрібно всього домогтися самому, а точніше, командою, створеною на спільних цінностях.

Ми вже зареєстрували ФОП, у податковій, відкрили рахунок у банку. Ще місяць на формальності, налагодження устаткування, і в Бердянську запрацює нове підприємство. Це буде швейний цех/ательє. Це по гранту ПРООН. За грантом МОМ буде відкрита автотранспортна майстерня.

Особливо хочу звернутися до тих, хто має «залізобетонний аргумент» – немає грошей. У нас теж не було, та й зараз особливо немає. Гроші на життя і на підготовку та реалізацію проектів були отримані абсолютно законно, шляхом залучення партнерів на частку в майбутньому підприємстві. Виключно завдяки людським якостям і комунікативним навичкам. Простіше кажучи – мені вдалося переконати людей, у яких є деякі гроші в запасі, вкласти їх у мою справу. Навіть не в справу, а в підготовку – моя сім’я жила і живе на ці гроші, поки я готую проекти і виграю гранти. От і все. І ніякої магії.

Г.П.: Чи спілкуєтесь Ви зі своїми друзями/рідними,  які залишились на непідконтрольній частині Донбасу?

Віталій. Я продовжую спілкуватися з тими небагатьма людьми, які не ставлять свої «погляди» вище наших відносин. Але якщо розмова заходить …. Перший час ми не могли спілкуватися навіть з мамою. Вона, як би це сказати …. орієнтується на інформацію, “ниспосланную” російським ТБ. Я вірю тільки своїм очам і логіці. 90% моїх товаришів, знайомих, родичів вважають мене перебіжчиком, зрадником, ще невідомо ким. Причому більшість заявила про це категорично в односторонньому порядку. Дуже швидко з’ясувалося чого варта наша «дружба». А я лише реалізував своє право вибору.

Мама, провівши рік у сестри, повернулася до Луганська. Так склалися обставини -там її рідна домівка. Ну і в напівросійському середовищі їй все ж комфортніше, ніж в українському. Ми з нею багато працювали над тим, щоб продовжувати спілкуватися, не стати ворогами через політичні ігри інших людей. І щоб не засуджувати один одного за вибір. Зараз все добре.

Мій рецепт: коли спілкуюся з тими, хто там залишився або в тій чи іншій формі підтримує все, що відбувається там, намагаюся зосередитися на темі розмови. На тому, що нас об’єднує. Як тільки мова заходить про те, що може нас роз’єднати – політичні погляди, пошук винних і т.д. – Пиши: «Пропало». Краще закінчити розмову якнайшвидше і на позитивній ноті.

З батьками дружини все діаметрально протилежно – ми однодумці. Тесть – шанована людина в своєму середовищі і позицію свою не приховує. Дай бог їм здоров’я і сил.

Г.П.: Ваше бачення, що може дозволити вирішити цей конфлікт після завершення військових дій, як шукати порозуміння?

Віталій. Ніяк. Повинно змінитися покоління «заражених» інформацією. Вони не дарма проводять активну пропаганду і «патріотичне виховання» серед дітей, у школах, таборах. Ми, діти СРСР виросли і жили, знаючи, що наша країна (СРСР, а потім і Росія в моєму випадку) наймиролюбніша, але постійно на неї хтось зазіхає. Довкола вороги. І вона змушена ПОСТІЙНО воювати. Завжди. Ця парадигма ніяк не вкладалася в мій мозок. Але майже всіх, кого я знав, вона влаштовувала.

Я своїми очима бачив, що підтримка тих подій в Луганську місцевим населенням була тотальною. Як потім з’ясувалося – через рік мало що змінилося. Багато встигли по три рази «назавжди» виїхати і «назавжди» повернутися. Якщо мова йде про те, що при возз’єднанні окупованих областей Донбасу і Криму з Україною хтось когось повинен пробачити – цього не станеться ніколи. Ті, хто хотів або міг – вже зробили це. Решта – віддадуть життя, аби не виходити з цього стану, не брати на себе відповідальність за своє життя. По-справжньому бути прощеними зможе тільки нове покоління. Мені буває нестерпно боляче і соромно за слова і дії своїх співвітчизників.

Новини Донбасу куються в Кремлі. Звідти прийшла війна, і мир, справжній мир, може прийти тільки звідти. Але надії на це мало. Швидше за все, буде примушення до миру під тиском світової громадськості, а це мир зовсім іншої якості. За рахунок «інформаційно-ідейної зараженості» величезних мас людей ситуація може бути розгойдана в будь-який момент з новою силою.

Одна людина, здається, це був Борис Нємцов, сказав: «Перше, що зробить наступний Президент Росії – приїде до Києва і покладе квіти до пам’ятника Героям Майдану». Поки цього не відбудеться, про справжній мир я не мрію.

Часто чую: «Нам потрібен не мир, а перемога». Україна вже перемогла, коли зібрала, взула, одягла, озброїла народну армію. Коли йдуть реформи, коли світова підтримка, коли «Воля або смерть». І все це визнали. Далі – справа часу, потрібно жити тут і зараз, творити, робити світ кращим на відстані витягнутої руки. Єдиний спосіб змінити щось – це зробити щось конкретне. Творення замість боротьби – і тоді буде шанс на нове життя.

Спілкувалася – Алла Прунь