“Тут робиться історія”, – чернівецький художник про Україну

Олександр Ярощук

Україну не можна покинути, треба виграти (у росіян), зараз тут робиться історія. Таку думку висловив чернівецький художник Броніслав Тутельман. Він народився і проживає на Буковині. За Радянського Союзу, каже Тутельман, Україна пережила багато викликів: русифікація, знищення українства, антисемітизм.

З часом життя змінилося — розвалився Союз і виникла нова Україна. Однак ще тоді, каже художник, було зроблено багато помилок, а головне те, що борці за незалежність сприйняли процеси початку 90-х як остаточну перемогу і не довели справу до кінця.

Тепер Україна бореться з новим викликом. Це добре, зізнається художник, цей виклик зробить українську націю сильнішою. Хоча ми маємо ці загрози, це змусить нас по-іншому осмислити себе і стати ближчим до загальноєвропейської історії. Сьогодні будується країна і тут робиться історія.

Життя і мистецтво за Радянського Союзу

Я з дитинства ніколи не розумів радянської влади. Пропаганда була мені дуже огидна.  Я не хотів малювати, тому що я не розумів цього соцреалізму, цієї пропаганди.

Були проблеми з КДБ: мене навіть намагалися закрити, а потім, Слава Богу, прийшов Горбачов. У них був спеціальний п’ятий відділ, який займався українськими націоналістами. І їм завжди потрібно було приклеїти лейбу якусь. І мені теж клеїли лейбу, бо я не хотів підкорюватись.

У радянські часи в Чернівцях було всього дві українські школи через імперську політику русифікації. Була така можливість: батькам було достатньо написати заяву, щоб дитину звільнили від уроків української мови. Хоча і так на українську мову та літературу виділяли  одну годину на тиждень. Важливо те, що першими писали такі заяви українці.

Чому українці!? Якщо правильно відповісти на це питання, то не було б багатьох сьогоднішніх проблем. Отже, є імперія, є закони імперії. Була державна політика: серйозні книги, переклади фільмів виходили російською мовою. Окрім цього, щоб зробити серйозну кар’єру чи поїхати вчитись в престижний вуз була потрібна російська мова.

Сьогодні українська мова перемагає. Українська бере своє, може трішки повільно, але бере. Це тільки питання часу.

Броніслав Тутельман та художник Анатолій Федірко

 Україна — не Польща

Вже з України не можна виїхати (емігрувати), треба виграти у Москви, зараз тут робиться історія. На жаль, наші депутати так не вважають.

Найбільша помилка України в тому, що дисиденти розбіглися по домах, коли почалася перебудова. Коли розвалювався Радянський Союз, всі швиденько зраділи. Звичайно, краще жити в своїй хаті, а не в комунальній. Але це не правильно.

Мої знайомі в перший приклад ставлять Польщу. Я вважаю це неправильним, тому що у нас різні вихідні дані. Польща була Європою, більше чи менше, але – Європою. І Польща, припустимо, на 40 років стала комуністичною, але на рівні підсвідомості – то була все ж таки європейська держава. Трошки з натяжкою це можна сказати і про Західну Україну, але це ж не вся Україна. В Польщі немає тих викликів, які є в Україні. Польща – все ж таки унітарна держава з основною однією релігією. Щодо мистецтва, то Польща була завжди одна з найбільш розвинених в усьому комуністичному блоці: театр, кіно. А польський плакат вважався одним з найкращих у світі, і це за радянських часів. Польські митці, графіка, – у    Радянському Союзі такого і близько не було. Взяти польський журнал тих часів про мистецтво і взяти журнал московський (про українські навіть не говорю) – то це просто інший світ.

Тому не можна брати Польщу за приклад. Нам потрібно будувати країну так, як ми її розуміємо. Хоча більшість не розуміють, що зараз твориться історія і хапають хто скільки може — от у чому біда.

Один плюс Радянського Союзу – в нього була ідеологія. Вона була злочинна, але ідеологія. Сталін – злочинець, нема куди проби ставити, правильно!? Але що він залишив після себе – люльку і кітель! Ні власних дач, ні літаків, ні пароходів. У нього була злочинна ідея-фікс: експортувати комунізм у світ, а в цих навіть ідеї немає…. У нас одні й ті ж самі проблеми: хапати, брати, дерибанити, прикриваючись певними ідеологічними гаслами. І покоління вже виховані на цьому “беспределе”.

Далеко не всі розуміють, що то — історія. А без певної ідеології нічого не побудуєш. Що, вишиванка це ідеологія? Це нічим не відрізняється від московської лєнти – триколора.

Тому треба виховувати, багато розмовляти з дітьми. А хто це буде робити? Всі ці вчителі також виховані на такому ж “беспределе”. Потрібно, щоб були відкритими кордони на Захід,  щоб молодь їздила – і тоді все буде нормально.

Українці не готові до реституції, але мусять йти далі

Я ніколи не думав, що будуть такі виклики. Сьогодні взагалі триває світове перезавантаження.

На жаль, що стосується України, то я думаю, що українці дуже толерантні, дуже добра, повільна, розмагнічена нація. В силу своєї історії, така спокійна і провінційна.

Я думаю, що Путіну треба “подякувати”, що він трішки прискорив той процес, тому що дурниці могли б бути ще 50 років. Повільно отак би дуркували, а він поставив нас перед викликом, і я думаю, що тільки зараз будується Україна, армія і всі інституції через виклик, що Україні кинуто.

Найстрашніше, в чому біда всіх «совків» – в тому, що вони звикли, що за них думають інші. Вони не готові бути сам на сам зі світом. Зараз вибору нема, тому що нас поставили перед фактом: ми мусимо вибирати – з ким ми, для чого ми і т.д. І це дуже важливо.

Стосунки в світі були різні: між українцями і поляками, між українцями і євреями. І, на жаль, дуже багато людей не розуміють, що не можна жити минулим.  Ми відстаємо в усьому і в цьому також. Ми відстаємо у самоочищенні. Німці перші пройшли через це. Самоочищення – це виклик для післявоєнного покоління. Воно торкнулося кожної родини — десь воювали батьки, діди тощо. Дуже добрий приклад зараз робиться в Польщі, дуже серйозні фільми саме про стосунки, страшні фільми.

Далі мене питають: «Як в Україні можна будувати якісь стосунки, коли ось така історія?» Взяти єврейську історію, то євреї взагалі не можуть тоді ні з ким товаришувати… Тут тільки проблема часу. Але треба йти далі. Сьогоднішній світ такий. Бабин Яр робили не німці, а українці. Навіть сьогоднішній час показує, що одні воюють в АТО, а інші дуркують. Нас чекає стільки викликів!

Реституція. Українці готові до реституції? Поляки пройшли, прибалти проходять. Це одне питання. Треба сьогодні будувати спільну Україну, яка вона є. А у нас виходить, водорозділ такий. Це неправильно, що ми такі понтовиті, особливо Львів – кава і понти. А що Львів? Ви Львів побудували? Це — польське місто. Але треба іти далі. Була Коліївщина, Хмельниччина. Як з цим? Богдан Хмельницький – герой України, наприклад, а ріки, ріки (!) єврейської крові пролито. Значить, потрібно на рівні всієї нації переосмислити – було так. В Польщі було так. Визнати і рухатись далі. Але у нас не так.

Сьогодні потрібно будувати світ сучасний, модерновий, глобальний і іншого шляху немає. Як буде? Ми ж селюки. То держава селюків. Дивіться на наших депутатів, про них так і кажуть: ми вийшли з села, але село не вийшло з мене. Звідси ці «тачки», вілли, а як вони будують…

Але без надії немає життя. Як можна заміж виходити, дітей народжувати, якщо не віриш в завтрашній день. Просто стидно. Я дуже люблю сісти в потяг «Київ – Чернівці» і просто дивитись у вікно. Після Ізраїлю, всі ці ліси, ріки… ну як це можна мати таку землю, і нічого не робити. В Ізраїлі –  там пісок, це ж майже Африка, а вони вже експортують в Нідерланди квіти, які виростили на піску. А ми – злочинці. Бо багата земля, багата природа, душевно багаті люди. І найстрашніше, що немає віри. А немає віри, то нема життя. Є речі, які серйозні, а є дрібниці: от, років 15 стоїть кинуте авто, вже трава виросла між коліс. Де в світі таке можливо? Номер є, пробиваєш по базі, забираєш, штрафуєш. Де в світі таке? Ходять діти, бачать це, а воно ж відкладається у підсвідомості: якщо можна отак кинути.

Робота з текстом – Юлiя Садовська